— Не дуже.
— Я, брат, теж такий одчаяний, як ти, тільки не одважувався одразу іти проти шерсті. Принюхатися хотів.
— Довго ж ти принюхувався, — насмішкувато кинув Андрій.
— Довгенько — тепер і сам бачу. Війна б могла кінчитися, а Сашко Антропов ще б вагався. Зате тепер я покажу! Ось моя рука. Держи!
— А далі? — стискуючи його руку, спитав Коваленко.
— Поступаю в твоє розпорядження. Все, що буде треба, Сашко Антропов виконає як штик.
— Який з мене командир, — усміхнувся Андрій. — Давай краще спати.
— Ти мені рота не затикай, — розсердився Сашко. — Спати! Що я дитина, що ти мене спати вкладаєш. Он і Павлуня не спить, прислухається до нашої розмови. Правда ж, Павлуню?
— А мені яке діло? — сердито відповів Банников. — Можете говорити про що хочете. Я однаково втечу звідси.
— Бачив? — підштовхнув Антропов Андрія. — І нашого сибіряка зачепило за живе. Знову заговорив про втечу. От за це люблю! По-моєму! То як, по руках?
— Побачимо, — ухильно відповів Коваленко, у якого перед очима стояв зараз Микола Петрович і, сплітаючи золотий солом'яний джут, говорив: "Головне, Андрію, це пильність. Не треба боятися, але треба бути обережним". Та він уже добре знав, що Антропову буде вірити. Грубуваті зовнішньо люди завжди прямі й щиросерді. Сашко говорив лише те, що думав.
Людина страждає найчастіше через те, що не одержує того, чого їй хочеться. Щоб менше страждати, треба менше хотіти. Так говорив Діоген.
Що ж, вони намагалися тепер не згадувати майже ні про що. Забули про людську їжу, звикли носити на ногах замість зручного шкіряного взуття важкі, мов кайдани, колодки, вкривали свої тіла різнокольоровим дрантям. Роки, довгі роки вони не дивилися в очі своїм дружинам, не чули сміху своїх дітей, не чули голосу своїх матерів. І не знали, чи вдасться ще бодай раз на них додивитися й почути. Їхні ноги вже так давно не ступали по ласкавій рідній землі, а спотикалися на чужому кремінні, і ніхто з них не міг з певністю сказати, що йому ще вдасться топтати ряст біля Дніпра чи Волги.
Але у всіх їх було бажання, якого ніщо не могло збороти, яке не зникало ніколи, яке носили в серцях. Це було бажання довідатися про фронт і допомогти фронтові. Щодня вони питали один одного: "Ну, як там наші?". Щодня, щогодини вигадували нові й нові плани визволення, тисячі планів. Плани рідко вдавалося здійснити, і люди страждали від цього найбільше. Вони вважали себе найнещасливішими в світі, і часто забували, що коли не завжди можливе щастя, то завжди можливий героїзм. Про це треба було нагадувати. І це мав зробити в штрафній команді не хто інший, як Андрій Коваленко. Чому саме він? Хіба він був тут найрозумніший, найдосвідченіший, найсміливіший? "Я тут свіжа людина, мені все видніше, ніж іншим", — виправдовувався він перед самим собою.
Вже другого дня йому в вагоні вдалося знайти пожмаканий, порівняно недавній номер "Фелькішер беобахтер" і увечері, коли, перелічивши, їх зачинили в кімнаті, Андрій став читати товаришам зведення з фронту.
Верховне головнокомандування німецької армії повідомляло, що бої точаться на Дніпрі, південніше Кременчука, а також у районі Дніпропетровська й Дніпродзержинська.
— То так і знай, що вони вже чкурнули звідти, як зайці, а тепер пишуть про бої, — сказав хтось.
— Відписуються, — підхопив інший.
— А наші, бач, жмуть, — додав третій захоплено.
— Ще й як.
— Незабаром І тут будуть.
— А ти ж думав? Не те що ми.
— А що ми?
— Та що — сидимо…
— Сидітимеш…
— З таким характером що ж іще робити!
— А ти геро-ой!
— Та вже не такий, як ти!
Суперечку припинив Антропов.
— От що, братці, всі ми герої, всі ми розумні, та тільки в дурні пошилися. Давайте краще домовимося зробити так, щоб у нас щодня була свіженька газетка. Раз є кому читати, значить треба, щоб було що читати. Правильно я кумекаю?
— Що там газетки читати, — похмуро буркнув Павлуня Банников. — Утікати звідси треба.
— Втікати — це потім, — махнув на нього Антропов, — а зараз я за газету голосую. Хто "за"?
— Та що тут голосувати, — озвався хтось з верхніх нар, — ясно й так. Треба діставати газети. А то сидимо тут, як коти в мішку.
Коли вже лежали в постелі, Антропов гаряче зашепотів на вухо Андрієві:
— Ми тут таку бучу піднімемо, що тільки ну. Пропаганда й агітація! Ми тебе комісаром команди оберемо. Кумекаєш?
— Ти он краще Павлуню послухай, що він говорить, — сказав Коваленко.
— Павлуня — молокосос. Він тільки й знає: втечу, втечу. А як ти тут утечеш? Кращі голови, ніж його, над цим мудрували. Складно!
— Ми через електричний дріт перелазили, а втекли, — втрутився Банников, — а тут які ж труднощі.
— Ну, добре, втекли. Але ж вас упіймали, — не здавався Антропов.
— Компаса не було й карти теж, от ми й заблудили.
— А тут у тебе вже компас є? І карту з німецького генерального штабу прислали. Так, чи що?
— Ти, мабуть, ждеш, поки пришлють, — шпигнув його Павлуня.
— У всякому разі, ніхто не скаже, що в Антропова на плечах не голова, а ступа!
Вони довго сперечалися, а Коваленко слухав і мовчав, бо не мав нічого додати. Там, де гримлять постріли, слова зайві й безсилі. Там треба діяти.
З усіх вартових, які охороняли команду, мабуть, найдивнішим був Зеп з перебитим носом. У свій час він десь колись учився і тепер подібно до філософа Шопенгауера надзвичайно поважав себе за розум. Він всіляко відкручувався від фронту, використовуючи свої родинні зв'язки і знайомства, а товаришам по службі казав, що не пішов на фронт, бо взагалі за своїми переконаннями він — противник будь-якої війни. Перед сном Зеп завжди читав Біблію і вдавав, ніби зовсім не помічає, що ця священна книга напхана розповідями про війни й убивства, як сосиска фаршем. Він набридав своїм товаришам і особливо одноокому Фрідріхові повчаннями з приводу того, що з полоненими треба поводитися людяно, а сам бив полонених без ніякої причини й знущався з них як тільки міг. Він терпіти не міг неохайних, погано вдягнутих, неголених людей, а в самого на щоках завжди стирчала щетина, коротка й цупка, як на погано обсмаленому салі.
Колись Зеп був боксером (про це свідчив його ніс), тепер він, крім усього іншого, був спекулянтом, Андрій довідався про це вже на третій день свого перебування в команді.
Він прокинувся серед ночі од якихось голосів ї від того, що в очі йому бив промінь сліпучого світла. Не підіймаючи голови, він розплющив одне око і побачив, що Антропов сидить на своїй постелі, а перед ним стоїть Зеп з електричним ліхтариком в руці.
— Давай! Давай! — бубонів Зеп, вимагаючи щось від Антропова, а той потягався, позіхав і, здавалося, не звертав ніякої уваги на єфрейтора.
— Хліб приніс? — спитав він, напозіхавшись і напотягавпшсь досхочу.
Зеп мовчки поклав на край нар довгастий, рум'яний батон. Батон виблискував, неначе вкритий лаком. І від нього розходився по кімнаті такий смачний запах, що в Андрія вмить наповнився слиною рот. Хліб! Чистий, ясний, як сонце, хліб, напоєний всіма земними соками. Хліб, цілі гори якого, золотисто-осяйні гори вирощував щороку в українських степах його народ, оті люди, в білих вишитих сорочках, з очима глибокими й мудрими, як у Тараса Шевченка. Чи ж думав він, хлопець з Дніпра, що йому коли-небудь доведеться мріяти про крихітний окрайчик хліба?
Андрій заворушився, і Зеп злякано прикрив батон полою шинелі.
— Ховай хліб, а то побачать камради, — сердито зашепотів він Сашкові. Як і всі спекулянти, він був полохливий, мов той заєць.
— Хай бачать, — недбало махнув Антропов і зашарудів у себе під подушкою.
Андрія здивувало те, що Антропов говорив увесь час по-російськи, а Зеп по-німецьки, але обидва вони, здається, досить добре розуміли один одного. Сашко врешті дістав з-під подушки щось невеличке, чого Андрій не міг побачити, й подав Зепові.
— Тільки два? — здивувався той.
— А ти, може, хотів, щоб я тобі дав двадцять два? — насмішкувато спитав Антропов.
Німець нічого не зрозумів, та він і не хотів нічого розуміти.
— Три хрестики! — рішуче заявив він.
— А дулі не хочеш? — добродушно сказав Сашко й скрутив єфрейторові здоровенну дулю. Той замахнувся кулаком на Антропова, але Сашко, мабуть, надто добре знав свого компаньйона по комерції й не став ждати, поки йому перепаде по зубах. Він швиденько одсунувся до самої стіни і вже звідти, підбираючи німецькі слова, сказав Зепові:
— Ти ж у селян береш по дві хлібини за хрестик, а мені даєш тільки півбатона!
— А проклята свиня! — вилаявся єфрейтор. — Повинен же я робити комерцію!.. І потім — ти забуваєш, що я даю матеріали.
І він знову замахнувся на Сашка, але той знову ухилився від удару, і штурхан припав Андрієві.
Не розплющуючи очей, Коваленко сказав по-німецьки:
— Якщо ти комерсант, то повинен би зрозуміти, що ввічливість і люб'язність обходяться зовсім недорого. Тоді чому ж ти такий грубий?
— У-у, мішок гною! — люто замахнувся єфрейтор гвинтівкою, але Сашко схопив його за руку і крикнув:
(Продовження на наступній сторінці)