Але тієї ж миті його пальці випустили обидві картоплини, й ті з м'яким стуком знову впали на купу.
Десь надворі щось ревнуло моторошним, металевим голосом: "Ву-у-у-у-у! Ву-у-у-у-у!" — одразу ж застукотіли в бараці солдатські чоботи, одразу хряпнули двері, одразу забрязкотіли засуви і пролунала команда, розгублена, злякана, але категорична:
— Тривога! Всім строїтись! Негайно!
Надворі загомоніли — мабуть, вартового питали про щось з ганку, в кімнатах полонених почулася метушня.
Повітряна тривога. Де вона взялася, така невчасна й непотрібна? Вони знали з газет про те, що англійські й американські літаки бомблять німецькі міста, бачили іноді вдень, як далеко-далеко пропливають у високому небі сріблясті металеві птахи. Але щоб була тривога на оцій миршавій станційці, щоб залізний голос сирени краяв нічне повітря саме тут, над оцим нещасним бараком? Про це вони не думали ніколи.
Досі несподіванки допомагали їм, тепер усе гинуло, і причиною цього була безглузда, дика, жахна несподіванка.
Що було робити? Пробувати відчиняти двері? Але біля них тупцювався вартовий і, щоб перемогти страх, весь час перемовлявся з своїми товаришами, які ще, мабуть, одягалися. В бараці вже, певно, всіх вигнали в коридор і зараз почнуть лічити. Крізь нещільно прилаштовані ляди в прорізаних отворах їм було видно, що в кімнатах уже запалили світло, отже, пробувати вилазити з підвалу не мало ніякого сенсу. Досить лиш якомусь з солдат зазирнути до першої-ліпшої кімнати, побачити, як з-під нар виповзає полонений — і все пропало.
Вони стали радитись між собою. Пошепки, хапливо радитись, бо не було часу на роздуми. Банников запропонував одчиняти двері й кидатись на вартового. Хай одного-двох уб'є, зате всі інші врятуються. Андрій не заперечував проти цієї думки. Аби тільки не повертатися в барак. Зате обережний Антропов не погодився з Павлунею.
— Навіть коли нам удасться прибрати вартового, — сказав він, — однаково ніхто не врятується. Вони піднімуть усю округу, полюватимуть на нас, як на зайців… Якщо вже втікати, то втікати без шуму. А так…
— Що ж ти пропонуєш? — нетерпляче спитав його Банников.
— Пересидимо тут. Солдати злякалися повітряного нальоту й поженуть наших хлопців куди-небудь у поле, подалі од станції, не рахуючи. А ми підождемо, поки вони собі підуть, і вже тоді — раз і в дамках! Чуєте, яка там біганина? Вони поспішають покинути барак.
Нагорі й справді зчинився страшенний лемент і колотнеча. Хряпали двері, тупотіли ноги, чулися якісь нерозбірливі вигуки, і крізь усю цю мішанину звуків виразніше й виразніше долинало повторюване на різні лади, настирливе, монотонне "Айн, цвай, драй… зіб унд цванціг… драй унд драйсіг…"
Вартові лічили полонених.
— Не я казав, — зловісно прошепотів Банников. — Антропов, давай ключ! Будемо вибиратися звідси. Я йду першим!
— Без сонливих обійдемося, — сказав Антропов і посунув до дверей, розштовхуючи товаришів. Він поспішав і через те налетів у темряві на купу брикету. Спіткнувшись, Сашко впав і міцно, майже, вголос вилаявся. Хтось допоміг йому підвестися.
— Ключа не загубив? — спитав Андрій. — Та ні, — відповів Антропов і пішов уперед вже обережніше.
В бараці в цей час загриміло ще дужче і раптом усе затихло.
— Підожди, Сашко, — зупинив Антропова Андрій. — Там щось сталося.
І в цей час згори, з одного з прорізаних отворів, почувся голос когось з тих тридцяти трьох, що лишилися:
— Хлопці, вони побігли вас шукати в дворі й у підвалі. Мерщій сюди!
І люди, задихаючись од хвилювання, кваплячись, обламуючи нігті об грубі дошки, полізли знову туди, звідки півгодини тому пішли, як здавалося, назавжди.
Андрій хотів лізти останнім, але Антропов грубо штовхнув його до отвору й сказав:
— Не строй з себе рицаря. Я винний, я і лишаюся в ар'єргарді. Не послухав Банникова й тебе, дурень!
Німці увірвалися в підвал тоді, коли Антропов закривав отвір.
— Світло! — заревів Зеп і вистрелив прямо в далеку осяйну смугу. Куля бренькнула об дошку в кількох метрах од отвору, біля якого ще вовтузився Антропов, і вгрузла в землю десь у найдальшому кутку підвалу.
Надворі знову завила сирена, попереджаючи, що тривога минула, літаки завернули кудись убік. Як згодом довідалися полонені, то була не бойова тривога, а лише попередження. Тому-то солдати не дуже й поспішали, тому помилковим виявився розрахунок Сашка Антропова.
Не знайшовши нікого в підвалі, але переконавшись, що з усіх кімнат туди пророблені отвори, солдати повернулися в барак і знову вигнали всіх полонених у коридор. Тепер у коридорі стояло сорок сім чоловік. Прийшов начальник команди, товстий, хворобливий фельдфебель, довго придивлявся до кожного з полонених, тоді одвернувся й, не підвищуючи голосу, наказав:
— Тим, що були внизу, вийти вперед. Ніхто навіть не поворухнувся.
— Чотирнадцять чоловік — вперед! — заревів Зеп, заганяючи патрон у патронник.
Гауптфельдфебель зупинив його порухом руки.
— Я ще раз наказую вийти вперед тим, хто був у підвалі, — повторив він. — Якщо ж вони не хочуть цього робити, то хай ті, що лишалися в кімнатах, назвуть утікачів. Ну!
Сорок сім чоловік мовчали.
— Ти! — підбіг Зеп до Андрія. — Ти розумієш по-німецьки, перекладай слова пана гауптфельдфебеля.
Коваленко одвернувся вбік, щоб не дивитися на червону фізіономію єфрейтора.
— Ти чого крутишся! — засичав той. — Я тебе покручусь, бандит! Перекладай!
Андрій глянув на Зепа й усміхнувся. Тепер він уже знав, що ніхто з команди не викаже втікачів.
— Всіх надвір! — наказав гауптфельдфебель.
Їх вигнали з барака, не дозволивши взяти шинелей, ї наказали построїтися вздовж колючого дроту обличчям до ріки.
Йшов дощ, холодний осінній дощ, темне важке небо нависало над їхніми головами, біля ніг тихо хлюпала річка і дихала свіжою вологою в білі, безкровні лиця. І кожен з них пожадливо ловив цей вічний голос води і намагався ввібрати очима тьмяний полиск чужої, байдужої ріки, яка в цю хвилину смертельного одчаю чимось усе ж нагадувала кожному його рідну ріку.
А позаду бігали вартові, клацали затворами й гарчали, хрипіли, мов повішені:
— Хто був унизу? Хто хоче сказати? Три хвилини на роздуми — інакше всі будуть розстріляні!
Всі, то й усі. Вони були солдатами й знали, що смерть теж треба заслужити. А хіба вони її не заслужили? Щоправда, героями їм стати не вдалося, вони зробили менше, ніж могли, але ж ніхто не буде дорікати їм, що вони сиділи склавши руки. Хочуть стріляти? Хай стріляють.
Минуло вже не три хвилини, а ціла година. Стало світати. Солдати поставили біля воріт ручний кулемет і тепер ходили по черзі в барак грітися, а полонені стояли обличчям до ріки, підставивши спини під постріли. Вони зливалися в суцільну, непробивну стіну, були далекі від покори, ці сорок сім радянських полонених офіцерів.
Полонені стояли до наступної ночі. Стояли мовчки, непорушно, мов закам'янілі. Вони не здалися. Здався гауптфельдфебель. Він наказав їм розійтися. Він говорив ще щось про свої почуття, про свою людяність ї доброту, але їх це не цікавило. Вони знали, що боротьба тепер лише починається, і кожен думав про своє місце в цій боротьбі.
Зеп приніс знайдені ним в кімнатах три ножі, зроблені з його "матеріалів", І помахав ними перед носом у Антропова:
— Ти, проклятий бандиті Це твоя робота!
— А хто робив комерцію? — примружив око Сашко.
— У-у! — затупотів ногами єфрейтор, — Геть в барак! Я тобі покажу тепер комерцію!
Отвори під нарами були зацементовані.
— Доведеться різати в іншому місці, — пожартував Антропов, але його жарту ніхто не підтримав. Зате прийшов одноокий Фрідріх і наказав виносити в коридор весь одяг і колодки.
— А ми ж як? — поцікавився Антропов. — У самій білизні будемо!
— Заткни пельку! — визвірився на нього Фрідріх, — Тепер щовечора будете здавати обмундирування в кладовку. Бранці одержуватимете назад.
— От сволота, — вилаявся Антропов, — доведеться в самих підштаниках через усю Німеччину бігти.
— Не дуже-то побіжиш, — похмуро зауважив Банников.
— А хіба ти холоду боїшся? — ущипливе запитав його Сашко. — Ти ж сибіряк.
— По-твоєму, сибіряки повинні без штанів по морозу бігати?
— Ну, ми ж все-таки в підштаниках,
— От я подивлюся, як ти будеш у підштаниках втікати, то, може, тоді й сам за тобою побіжу, — сказав Банников. — Казав, давайте одчиняти двері, не послухав мене…
— Не треба сваритися, хлопці, — заспокоїв товаришів Андрій, — Ніхто не винен у нашій невдачі, У всякому разі, ми не винні. Будемо ждати іншої нагоди.
— Діждешся, — буркнув Павлуня, — тут якраз діждешся…
Цілу зиму Андрій думав про нову втечу. Тепер їх возили на роботу в гори розчищати залізницю од снігу. В долинах сніг випадав рідко і одразу ж танув, зате в горах його навівало стільки, що зупинялися поїзди.
(Продовження на наступній сторінці)