— Ну, що ж. Я не проти. Порадитися, то й порадитися. Коли діло варте того, то я й ножика вам зроблю. В мене ножівка є. Зеп мені приніс кістки пиляти. От ми її й використаємо. А то він усе мені набридає: матеріали, матеріали. Знайшов десь іржаву ножівку та кістки мені носить, перед тим пообгризавши їх, мов голодний шакал. Теж мені матеріали, коштовність яка! Ну, кажи, для чого тобі припекло ножа?
— Увечері.
— Ох, і впертий же ти хохол! Всі ви такі?
— А ти не впертий? — спитав Андрій.
— Та й я впертий, але у дев'ятнадцять років таким не був, як ти. Тобі ж дев'ятнадцять?
— Двадцятий пішов.
— Ах, ах, вони вже старі, їм уже двадцятий рік пішов, — жартома ляснув себе по стегнах Сашко. — Ну, кажи, навіщо тобі ніж?
— Не скажу.
— Тьфу, чортяка! І де ти взявся на мою голову.
Увечері Андрій виклав свій план Антропову й Банникову. Вони потихеньку проріжуть під нарами підлогу. Туди німці ніколи не зазирають і не зможуть помітити отвору. Після цього вони спускаються в підвал і або ж підкопуються під стіну в тому місці, де барак не обгороджений дротом, або ж, якось підібравши ключ, одчиняють двері, обеззброюють вартового, який стоїть надворі, й утікають. Є ще один шлях до втечі. З підвалу прорізати потихеньку дірку до солдатів, залізти вночі у їхні кімнати, пов'язати їх усіх, забрати зброю — і гайда!
— Ото вони будуть ждати, поки ти до них проріжешся, — насмішкувато сказав Антропов. — А крім того, ти забув про вартового, який стовбиче у нашім коридорі, і про надвірного.
— Вони здіймуть догори руки, як тільки побачать у наших руках зброю, впевнено відповів Андрій.
— Здіймуть, то здіймуть, та спробуй її дістати, ту зброю, — продовжував вагатися Сашко.
— Я теж не дуже вірю в цей варіант, — сказав Андрій. — Він дуже небезпечний. Звичайно, найкраще було б одімкнути двері.
— А де ж ти візьмеш ключа? — запитав Антропов.
— Ключа треба зробити. Коли хтось з нас піде по брукву або по брикет, хай він зробить мірку з замка.
— Чим же ти її зробиш?
— А звідки я знаю? Може, хлібом, може, смоли шматок принесемо з залізниці, може, де-небудь воску дістанемо…
— У нас он, коли струму немає, свічки стеаринові дають, — втрутився Павлуня, — із стеарину можна зліпок ключа зробити.
— А ключ? — продовжував допитуватися Сашко.
— Ключ зробиш ти, — безапеляційно заявив Андрій.
— Я? Та з чого ж? І як?
— Це вже твоє діло. Придумай що-небудь, попроси Зона, щоб він приніс тобі залізяччя, терпуга і що там ще треба. Пообіцяй зробити якусь дитячу іграшку, чи там що…
— Ото вірно, — підтримав Андрія Банников, — а то хрестики свої точиш, соромно дивитися.
— Ти з моїх хрестиків хліб їси! — огризнувся Антропов.
— Гаразд, не будемо сваритися, — заспокоїв друзів Андрій, — Отже, з завтрашнього дня — до роботи. Спершу ключ. Коли він буде готовий, почнемо різати підлогу. Добре було б, щоб різали одночасно у всіх трьох кімнатах. Не будемо ж ми втікати лише втрьох. Треба взяти з собою всіх тих, хто хоче. Тобі завдання, Сашко, виявити всіх бажаючих.
— А чого це ти розкомандувався? — образився Антропов. — Без року тиждень тут живеш, а командуєш, наче генерал.
— Ти всіх знаєш, — коротко відповів Андрій. — Рискувати ми не маємо права. А щодо командування, то я не командую, а просто говорю. Якщо в тебе є кращий план — викладай. Павлуня теж скаже своє слово.
— Чого тут розбазікувати, — кинув Банников. — Діяти треба. Втікати!
Несподіваний випадок одразу наблизив здійснення їхнього задуму.
Антропов, "відхворівши" свою норму, вийшов на роботу, і Зеп, щоб не виснажувати свого "компаньйона", поставив його на найлегшу роботу. Сашко повинен був у маленькім сарайчику на полустанку змащувати мазутом болти, набивати на нові держална кирки, гострити лопати і взагалі виконувати всю дрібну слюсарну роботу, яку давав йому майстер. Цілісінький день Сашко був у сарайчику сам. Солдат, який його охороняв, тинявся по полустанку, від нудьги забалакуючи то з випадковими дівчатами, то з начальником станційки, то з дітлахами, які Іноді спускалися сюди з містечка, що лежало на горі. У нього була тільки одна турбота: щоб полонений, не дай бог, не втік. А що той робить, його мало цікавило. Сашко сам напросився якось піти в підвал за брикетом, всунув там у замкову щілину розім'ятий у руках кавалок стеарину і тоді почав у своєму сарайчику випилювати згідно з цією формою ключа. В нього було все необхідне: зубило, молоток, лещата, терпуги. Через тиждень важкий, незграбний ключ лежав на долоні в Андрія. Він передав його Павлуні, той повернув Сашкові, і так вони довго передавали цей ключ од волі один одному, обмацуючи його, немов сліпі, гріли теплом своїх рук. А Коваленко навіть понюхав.
— Чим пахне? — засміявся Антропов.
— Смалятиною, — весело відповів Андрій.
— Тепер од нас тільки смуга ляже, — усміхнувся Павлуня Банников, і це була перша його посмішка з того часу, як він прибув до штрафної команди.
З того дня всі вони жили єдиною думкою: різати. Різати, різати, різати підлогу, розпластавшись під нарами, скрадаючись, затамовуючи дихання. Старе, сухе дерево не хотіло піддаватися сталевому лезові ножа. Воно рипіло й плакало. І те рипіння в нічній тиші лунало по бараку, як грім. Тим, хто різав, здавалося, що вартовий у коридорі стишує свої кроки й починає прислухатися до підозрілих шерехів за дверима кімнат, до оцього незрозумілого рипу, до отого дерев'яного зойку, що бився під тісними нарами і ніяк не міг вибитися звідти.
Підлогу різали водночас у трьох кімнатах. Антропов зламав свою ножівку навпіл і зробив з неї два ножі, собі лишив швецький трикутничок. Втікати дало згоду чотирнадцять чоловік. Інші не вірили у втечу. Одні були надто виснажені, інші хворі, ще інші боялися холоднечі й незнайомих шляхів. Але вони не заважали тим, хто хотів визволитися, робити свою справу, навпаки, допомагали хто як і чим міг, Під нарами люди зміняли один одного через кожні півгодини. У всіх на руках з'явилися криваво-червоні пухирі, у всіх на обличчях лежала печать безсоння. Якби вартові пильніше придивлялися до своїх бранців, вони б багато дечого могли помітити в ці дні. Помітили б оті пухирі, і оту надзвичайну жадобу сну, яка проглядала у них в очах, і водночас якусь дивну, майже хворобливу піднесеність, жвавість рухів. Навіть голоси в полонених тепер звучали інакше: дзвінко, з викликом, сміливо. Але зовні все було благополучно, так само відмовлявся від роботи впертий Коваленко, так само потроху пробували хворіти то одні, то другі, і їх гнали спершу до лікаря, а тоді на роботу, так само приходив уночі, коли випадала його черга вартувати, Зеп, приносив хліб і забирав хрестики, зроблені з його "матеріалів".
І ось нарешті настала та ніч, ніч чотирнадцяти. Ще вчора був зроблений останній надріз, ще вчора на маленькі, як віконна кватирка, ляди під нарами було накидано всякого лахміття, щоб випадковий погляд когось із солдат не звів нанівець усієї роботи. Та хіба тільки роботи? Надії!
Сьогодні, як тільки поснуть на своїй половині солдати, коли кроки вартового в коридорі стануть млявими й повільними, вони, всі чотирнадцять, спустяться один за одним у таємничу пітьму підвалу і, зібравшись там, одчинять двері.
Тільки подумати — сьогодні вони одчинять двері!
Андрій поліз першим. Він обережно спустився вниз і, переконавшись, що в підвалі тихо й порожньо, шепнув Антропову, який чекав черги:
— Порядок!
Хтось, як було домовлено, стукнув у стіни, щоб подати сигнал сусідам.
Підвал став наповнюватися людьми. Вони мовчали, тільки дихали часто-часто, як після тривалого бігу, дихали самими вершечками легенів, востаннє вдихали повітря неволі, повітря рабства. Коли спустилися всі чотирнадцять, Андрій обережно, мацаючи темряву руками, попрямував у той куток, де була насипана невеличка купка картоплі. Всі пішли за ним. Вони заздалегідь домовилися, що кожен набере в кишені (тільки в кишені — не більше!) картоплі, щоб мати бодай якийсь харч на дорогу. Три дні перед цим уся команда зовсім не їла хліба, зберігала його для втікачів, тепер ось ще ці кілька картоплин — от і все, з чим вони мали пройти сотні кілометрів через усю Німеччину, через гори й ріки, крізь застави й рубежі.
Пройти, щоб добратися до рідної землі. А там знову в бій, на фронт. О, як вони битимуться, як відвойовуватимуть для себе, для своїх дітей, для всіх прийдешніх поколінь право вільно дихати повітрям, пити воду з своїх рік, їсти свій, скроплений лише потом, а не кров'ю й слізьми хліб.
І хай буде так, і тільки так!
До картоплі було далеко. Коли Андрій подумав про те, що їм усім доведеться звідти йти знову через увесь підвал, він навіть вилаявся про себе. Ніхто не думав, що це буде так важко робити. Чотирнадцять чоловік у темряві не бачили один одного і через те просувалися надміру обережно. Скільки ж це буде тривати? Півгодини? Годину? Чи не товктимуться, отут вони до світанку?
— Швидше! — видихнув ледь чутно Андрій, і те слово передалося всім. Швидше, швидше, мерщій звідси!
Він уже був біля картоплі. Вже його пальці обхопили дві холодні, гладенькі кульки, і він знав, що ось зараз ці кульки покотяться в його кишеню і він здригнеться од їхнього холодного дотику до свого гарячого тіла.
(Продовження на наступній сторінці)