Полонені жили в трьох невеликих кімнатах у правій частині барака. Зліва була їдальня, кладовка, де зберігався різний одяг, і маленький умивальничок. Міцні двері, що вели на половину, зайняту охороною, вдень були замкнені, а вночі їх одчиняли і по коридору ходив вартовий. Другий вартовий ходив надворі, по той бік дротяної загорожі. Втекти з барака ніхто не міг, а на роботі, де за кожним кроком полонених зирили злі вівчарки, про це не доводилося й думати.
А Коваленко думав. Він знав, що єдиний вихід, єдиний порятунок від цієї команди — втеча. І він уже в першу річ почав ламати голову над планами втечі. До самого світанку він не міг заснути, а на світанні вже треба було вставати.
Заспані, якісь постарілі за ніч, нашвидкуруч хапали гарячу противну брукву, пили гіркуватий чай з сахарином, неохоче виходили в двір під похмуре, сльотаве небо. їх лічили на кожному кроці. Після підйому, в їдальні, у дворі, за воротами, при переході через міст, на станції. Собаки невдоволено гарчали на сонних людей, хапали в пітьмі то одного, то другого за ногу або за руку, і кричати ніхто не мав права, бо тоді до укусів собаки приєднувались удари прикладами і лайка, лайка, лайка. В грім і блискавку, в святе розп'яття, в собачих свиней і свинячих собак — так лаялися вартові.
Півгодини ждали поїзда. Він вскочив на станцію, мов опечений, і вже спішив, спішив далі, так що півсотні затурканих, безсилих людей ледве встигали ввалитися у вагон. У вагоні їх знову лічили, потім вартові ставали біля дверей, поїзд рушав, проскакував крізь тунель і волік вагони вздовж річки, якій, здавалося, не було ні кінця, ні краю і яка, як дізнався Андрій від Павлуні, називалася Едер.
Дві години їзди до місця роботи були їхні. Полонені куняли, розплющуючи очі на кожній зупинці, грілися, тулячись спинами один до одного, курці нишпорили в попільничках і під лавками, шукаючи "бичків", бо людина може терпіти голод, але без курива вона не може.
А коли зійшло сонце, вони приїхали на місце роботи. Два майстри, в коротких напівпальтах, обидва криві (мабуть, це й врятувало їх од фронту), галасливі, як і солдати, наказали полоненим брати в сарайчику інструменти і повели їх у ліс, де губилася колія залізниці.
Там, у густих чагарниках, від головної лінії відходила вбік нова колія, якась аж занадто рівна й на всьому протязі схована від сторонніх поглядів зеленню дерев. Андрій подумав, що таку лінію з літака побачити майже неможливо.
— Куди вона йде? — запитав він Банникова.
— Кажуть, що до якогось воєнного об'єкта, — кинув той. — А втім, німці нам не доповідали про це.
Вони довго спотикалися об вугласті шпали, аж поки нарешті дісталися до того місця, де на насипі лежали ще не загвинчені рейки. Єфрейтор Зеп підійшов до одного з майстрів і щось сказав тому.
— Новенький? — крикнув той. — Де новенький? Ану давай на "бубі"!
"Бубі" називалася важка дерев'яна шпала, оббита шинним залізом, з чотирма рукоятями, прилаштованими на шарнірах. Чотири полонених брали "бубі", розгойдували його і, за командою майстра, з усього розмаху били в рейку. Вдержати це закуте в залізо одоробло в них не вистачало сили, і тому полонені після кожного удару теж падали на рейки і лежали так, поки їх з прокльонами підіймали вартові. Взагалі "бубі" був призначений для вирівнювання залізничної колії, але в команді його використовували ще й для того, щоб приборкати найнепокірніших. Він був прокляттям, карою єгипетською цих виснажених до краю, нещасних бранців.
Разом з Андрієм до "бубі" пішов і Банников. Він тягав цю шпалу ось уже два тижні, але майстер і вартові що не вважали закінченим той термін покарання, який вони йому визначили за минулі гріхи, вчинені ним проти Третього рейху.
— Швидше! — ревнув на них Зеп. — Я вам покажу, прокляті більшовики! Ви в мене зараз потанцюєте!..
Від зміни місця нічого не змінилося. Тут лаяли, штовхалися й били точнісінько так само, як на кам'яному кар'єрі. Отже, в Андрія не було ніяких підстав до того, щоб якось змінювати свою поведінку. Коли "бубі" глухо гупнув об рейку і троє Андрієвих товаришів упали на землю, він упав теж. Але ті лежали на рейках якраз стільки, щоб собаки не встигли підбігти до них і почати шматувати їхній одяг і тіло, а Коваленко й не думав підійматися навіть тоді, коли вівчарки гаряче задихали у нього над головою.
— Вставай! — заревів Зеп, заміряючись на Коваленка чоботом.
Андрій не рухався.
— Взяти його! — наказав єфрейтор собакам, але ті лиш гарчали та обнюхували полоненого, не бажаючи кусати лежачого. Та Андрій їх і не боявся. Що йому собаки, коли він бачив людей в десять разів гірших за собак. Він лежав, сховавши обличчя в руки, і повторював собі два тільки слова: "Не встану, не встану, не встану!"
Зеп ударив його кілька разів, тоді покликав одноокого солдата, якого звали Фрідріхом. Той підійшов, довго ходив довкола непорушного Андрія, врешті сплюнув убік і байдуже сказав, ні до кого не звертаючись:
— Може, пристрелити його отут? За саботаж, га?
— Ну, ти, стрілець ще мені знайшовся! — буркнув Зеп. — За своє око треба було мститися росіянам на фронті, а не тут. Вояка! Давай ліпше його піднімемо.
Вони вхопили Андрія за руки й підвели його з землі. Вся команда кинула роботу й дивилася, що буде далі.
— Бери "бубі"! — наказав Зеп.
Коваленко, як сновида, підійшов до "бубі" і взявся за рукоять.
— Давай! — гукнув майстер.
Четверо хекнули, розмахнулися шпалою й гахнули нею в рейку.
І знову повторилося те саме. Всі упали на рейки і знову встали, а Коваленко лежав і не ворушився.
— От саботажник! — сплюнув одноокий Фрідріх. — Давай його, Зеп, до мене.
— Бери, — охоче згодився єфрейтор, — таких чортів я ще не зустрічав.
Андрія повели вперед, де полонені великими кирками "штопали" шпали. "Штопання" полягало в тому, що під шпалу треба було набити стільки щебінки, щоб вона витримала тиск найважчих поїздів і не сповзала ні в який бік. Цілий день треба було чимдуж бити шестикілограмовою киркою на довгім держаку, бити в неподатливий, упертий камінь, відчуваючи кожен удар у зболілому серці, зриваючи шкіру на долонях. Навіть для здорових людей така робота видавалася б важкою; для цих же людей-тіней вона була справжньою каторгою.
Майстер показав Андрієві, як треба тримати кирку, як забивати щебінку під шпалу, як перевіряти готовність "штопки", тоді відступив убік і наказав:
— Давай, проба.
Коваленко заніс кирку над головою, швидко нахилився, немов зламався у поясниці, викинув руки вперед, але, мабуть, не розрахував своїх сил, бо кирка вислизнула з його долонь і зі свистом полетіла просто на майстра. Той шарахнувся вбік, злякано провів очима і, тернувши рукавом обличчя, тихо сказав вартовому;
— Це якийсь ошалілий. Забери його від мене.
Того дня Андрій побував на багатьох роботах. Його поставили підкидати вилами щебінку на насип, але вила в його руках тільки бринькали по камінцях, і майстер переконався, що з таким самим успіхом Коваленко міг би носити цими вилами дим або воду. Після того йому доручили загвинчувати рейки на стиках, але незабаром прогнали, бо виявилося, що він за півдня вправився тільки з двома болтами: один загвинчував, а другий розгвинчував, ї так без кінця. Врешті він опинився на полустанку, де під наглядом одного з вартових двоє полонених пиляли на дрова старі шпали. З годину Андрій ретельно різав порохняві старі, як печериці, шпали, а тоді, скориставшись з того, що вартовий не стежив за їхньою роботою, запропонував своєму товаришеві перевернути пилку догори зубцями.
— Що ти! — злякався той. — А коли помітять?
— Не помітять, — заспокоїв його Коваленко, — Ти мене слухай, то не пропадеш.
І справді. Вони тягали пилку догори зубцями по тій самій шпалі до самого вечора, і ніхто цього не помітив.
Увечері весь барак гудів. Всі забули про сон, про втому, всім хотілося познайомитися з дивним новаком, поговорити з ним, розпитати, звідки він і хто. Дивувалися, що такий молодий, а вже офіцер. Обіцяли, що підтримають його, запевняли, що від сьогодні він не буде самотнім.
Тут, у цій штрафній проклятій команді, де минали довгі місяці, поки люди могли познайомитися, де не вірили словам (бо слова в неволі втрачали свою ціну), де кожен засинав і прокидався тільки з своїми власними думками, боячись поділитися ними з сусідом по ліжку, тут раптом з'явився юнак, що за один день зумів завоювати загальне довір'я. Всі бачили, як його били, бачили, як він зціплював зуби і не відставав, і кожен з них думав у ту хвилину, що й він би зміг отак не боятися ударів, що й у нього б вистачило мужньої впертості для боротьби з ворогом. І тому цього вечора вже ніхто не боявся, ніхто не остерігався промовити якогось занадто сміливого слова, бо тепер слова знову набували своєї ціни, ціна слова була завойована кров'ю цього юнака.
Сашко Антропов довго слухав усі ці розмови, тоді розігнав усіх од Андрія, заявивши, що тому треба відпочити, і коли лягли, сказав Коваленкові:
— А я думав, ти свистун.
— Що таке "свистун"? — не зрозумів Андрій.
— Та є такі добродії — красиві слова говорять, а до діла дійде — і стоп машина: кочегар лопнув.
— Яке там діло, — буркнув Андрій.
— А ти не пишайся, як кошеня в попелі. Раз тобі старші кажуть, ти мовчи й не будь шаблонним. Зрозумів?
(Продовження на наступній сторінці)