— Атож, — кивнув Антропов. — Пилип був гарячий хлопець, ну й шпортнув тут одного єфрейтора вилами. Падло був єфрейтор страшне. Ну, в єфрейтора кишки надвір, а Пилипа — бах! бах! — і нема.
— І вас тут часто?
— Стріляють? Та ні. Більше роботою жмуть. У нас же штрафна команда, знаєш.
— Б'ють?
— Для профілактики. Чистять зуби, ребра і взагалі всі суглоби. Дуже веселе життя. У нас тут ніхто довго й не затримується. Або ж умирають, або ж у концтабір. А то, як Пилип…
— А ти давно тут? — поцікавився Андрій.
— Та я вже з півроку. На мені не покатаються. Я кранк. Знаєш, що таке кранк?
— Хворий?
— Хворий — це по-нашому. А кранк — це коли в тебе нічого не болить, а на роботу погнати не можуть. Ось дивись.
Сашко закотив ліву холошу штанів, і Андрій побачив у нього на нозі, трохи нижче коліна, велику, в долоню завбільшки, виразку. Виразка була червона, страшна, і можна було подумати, що з ноги в тому місці здерли шкіру,
— Що це в тебе? — злякано одступав назад Коваленко.
— Метикувать треба! — усміхнувся Аптропов. — Хочеш, через тиждень у тебе те саме буде? Трішки ножичком — чик, чик, тоді компресик з хлорованого вапна й лізолу. Га? Через місяць заживає, тебе женуть на роботу, ти трудишся кілька днів, як воляка в плузі, і знову з ноги пре м'ясо. Ніжна натура, важка робота протипоказана — і так далі.
— А не нудно лежати тут одному? — поцікавився Андрій.
— Мені нудьгувати ніколи, я, брат, хліб заробляю, — похвалився Сашко, порпаючись під подушкою. — Бачив оце?
Він показав кілька невеличких хрестиків, акуратно випиляних з білої кістки, до блиску одшліфованих, з якимсь немудрим різьбленням на них.
— З підручних матеріалів, — гордо пояснив Антропов. — Кістки з нашого котла, випилювання й шліфовка — мої руки. Результат півбуханки хліба за хрестик. От тобі й сальдо-бульдо.
— Виходить, місіонером став? — осудливо сказав Андрій. — Забезпечуєш тубільців символами християнської віри?
— А що ж, накажеш їм, може, п'ятикутні зірки продавати? — насмішкувато глянув на нього Антропов. — Чи серпочки й молоточки випилювати?
— Є команди, де й це роблять.
— Команди такі є, та нас там нема, — похитав головою Сашко. — А в нас, брат, начальник команди, гаупт-фельдфебель — колишній бухгалтер.
— То й що, як бухгалтер?
— А те, що він тебе купить і продасть. Сальдо-бульдо. Йому не звикати. Для нього це легше, ніж висякатися. Викликає для індивідуальних бесід, обіцяє хліб, маргарин, сигарети за те, щоб виказувати всіх, хто збирається утікати.
— І тебе спокушав?
— Було таке. Та тільки на мені не посковзнеться. Взагалі хлопці в нас нічого, одна біда — неорганізовані. Всі з різних місць, з різних команд. Трапляються й непевні люди. Сьогодні він тут, а завтра вже й нема. Чорт його знає, може, й провокаторів присилають.
— Це ти не на мене натякаєш?
— А хоч би й на тебе! У тебе ж на лобі не написано. Приїхав у офіцерську команду, а сам, мабуть, і не офіцер, а так, самозванець. Думав, що в полоні офіцерам пайок будуть давати особливий, і поліз у нашу шкіру.
— Дурень ти, — спокійно відповів йому Коваленко.
— Ну, не сердься, не сердься, то я пожартував, — заспокоїв його Антропов. — А щодо моїх хрестиків, то що ж вдієш? Я теж жити хочу.
— Жити всі хочуть, — зауважив Андрій.
— Це вірно, але що ж ти вдієш, раз воно так склалося, хай йому чорт. Ти їсти хочеш?
— Дивне запитання.
— На, ось у мене тут хлібця трохи є. Та бери, бери, не гордись. Я тут ще одного сибірячка підгодовую, Павлуню Банникова. Познайомитесь увечері. Він буде по ліву руку від тебе спати. А я по праву. Щоб тобі не було в нас скучно.
— Я скучати не вмію.
— Е, то ти не бачив ще нашого народу. В нас, брат, як прибіжать з роботи, посьорбають баланди — й одразу ж спати. Двома словами не перемовляться. Бо втомлюються ж, як на каторзі. Та що там — це каторга і є. Гірше каторги.
Антропов балакав і балакав. Він пропонував Андрієві то сіль, до хліба, то воду, яка зберігалася в нього в котелку, запросив його полюбуватися краєвидом, який одкривався з віконечка, допоміг влаштуватися на тісній, колючій постелі. Очі в Антропова були сині-сні, якісь дитячі, і Андрієві чомусь ставало легше на серці, коли ці очі хлюпали на нього своїм синім теплом, коли розвихрений, дужий, турботливий Сашко крутився навколо, наповнюючи невеселу кімнату гомоном, рухом і якимсь особливим, людським затишком.
Так гарно відчував Андрій себе лише в товаристві Микола Петровича Мартиненка. Щоправда, той був розважливіший і, вдаючи з себе кустаря, не торгував хрестиками, але хто знає — можливо, Антропов виконує в команді таку саму роль, як її виконує Микола Петрович у концтаборі. Скільки знадобилося Мартиненкові часу, щоб упевнитися в Андрієві? Кілька місяців? Тож треба не поспішати і йому самому з висновками щодо цього плечистого розхристаного Сашка, який, може видатися на перший погляд, усе на світі зміняв би на пайку хліба. Він ухиляється від роботи — і це вже добре. Звичайно, це ще не універсальний засіб боротьби, бо коли б усі вирішили симулювати, то тоді б фашисти гнали на роботу навіть справді помічних і вмираючих людей. Однак тут вибирати не доводиться. Всі засоби добрі.
— Пізно ваші приходять з роботи? — поцікавився Андрій.
— Перед заходом сонця. Оце вже мають незабаром бути. Давай вийдемо надвір, подивимось.
Вони вийшли з барака якраз у ту хвилину, коли на другому березі річки з тунелю вискочив увесь чорний, задимлений поїзд і мов укопаний зупинився на станції. Жоден пасажир не зійшов на вузенький пустинний перон, лише з заднього вагона вивалилася вниз якась темна рухлива маса, від неї відокремилось кілька солдатів з вівчарками, солдати забігали туди й сюди, тягаючи за собою собак, — і поволі безформна купа перетворилася на колону військовополонених, одягнутих у перефарбовані німецькі шинелі, у блакитні французькі і навіть сірі, вітчизняні, такі рідні серцю шинельки.
Колона посунула берегом річки, і Андрій насилу стримався, щоб не крикнути од болю і розпачу за своїх майбутніх товаришів.
Люди не йшли, а бігли. У них уже, мабуть, не лишалося сил, щоб іти поволі, не поспішаючи, не звертаючи уваги на крики вартових і гавкання вівчарок. Не переводячи віддиху, зціпивши зуби, в якомусь всезагальному заціпенінні вони мчали од вагона до свого барака, де можна було впасти на нари й проспати до ранку, не прокидаючись, не бачачи снів, не відчуваючи свого тіла. Люди бігли, низько нахилившись до землі, викинувши руки вперед, як виставляють поранені птиці свої перебиті крила, видовживши шиї. Їхні ноги, взуті в грубі важкі дерев'яні колодки, не встигали за цим льотом всього тіла і пленталися позаду, хоч як волали до них і оці викинуті вперед, загорнуті в подрані шинелі тулуби, і оці видовжені шиї, і оці перебиті руки-крила. Люди летіли над землею, немов якийсь містичний скісний дощ. На високому протилежному березі, вирізьблюючись на тлі неба, осяяного останніми променями сонця, вони здавалися велетнями, замученими, безпорадними велетнями, які забули про свою колишню силу і падають на землю і ніяк не можуть упасти.
А коли хтось нагадає велетням про їх силу!..
Павлуня Банников виявився невисоким сірооким юнаком, зі змученим, без єдиної кровинки, худим обличчям. Андрій ніколи не думав, що сибіряк може бути таким кволим, тендітним. В його уявленні всі сибіряки були особливі люди, люди-кедри, суворі, дужі й незламні. А Павлуня видався йому навіть боязким, бо коли підійшов до віконечка, в якому повар під наглядом єфрейтора Зепа видавав полоненим по ополонику вареної брукви, то зіщулився, так ніби ждав удару.
— Ти їх не бійся, — спробував підбадьорити його Андрій. — Однаково вони нам нічого не можуть зробити.
— Е, — сказав Павлуня якось невесело й безнадійно і махнув рукою.
В той перший вечір на новачка майже ніхто не звернув уваги. Антропов казав правду. Люди, смертельно втомлені за день, падали на нари й засинали мов убиті. Павлуня Банников теж ліг одразу ж після вечері, заплющив очі й довго лежав непорушно, майже не дихаючи. Андрій уже думав, що він давно спить, коли Банников раптом зітхнув і, ні до кого не звертаючись, сказав:
— Ех, якби то знати хоч, що там зараз на фронті…
— На фронті все в порядку, — відказав Андрій.
— А ти звідки знаєш? — грубо спитав його Павлуня.
— Та вже знаю.
— А знаєш, то помовкуй, — ще грубіше відрізав сибіряк і одвернувся.
— Бачив, який у мене Павлуша, — штовхнув Коваленка Антропов. — Змій, а не хлопець. Він — ти знаєш?..
— Ну?
— Тричі вже втікав.
— Правда?
— А ти ж думав! Поклявся, що все одно буде на волі й добереться до своїх. Мріє Берлін брати. Я, брат, не годую кого не слід. Кумекаєш?
— Та трохи.
— Тож-бо й воно. Давай спати, а то ж тебе завтра рано поженуть на роботу. А від роботи коні дохнуть.
(Продовження на наступній сторінці)