І знову пішов уперед разом з двома солдатами чітким і розміреним кроком, немов на параді, і Мулик, неначе загіпнотизований, рушив за ним, не озираючись по боках. Але коли він озирнувся й побачив, що йде сам, він злякався. Злякався ще більше, ніж учора в їдальні, коли перед очима в сотні голодних людей пожадливо жвакав жовту брукву. Зупинитися Мулик не міг. Часу для вагань у нього не було, ї він, не збавляючи кроку, пішов… назад. Він задкував, боячись підставити спину отим, що по-парадному вимахували ногами спереду, не наважуючись глянути в очі своїм товаришам, яких він хотів ще раз зрадити.
Коли Мулик дійшов до колони, Андрій відступив убік, щоб дати йому пройти далі. Другий ряд теж розступився, і третій теж, Мулик задкував і задкував, проходячи між двома стінами мовчазних, суворих людей, і тепер благав свою долю, щоб вона дала йому змогу зупинитися, щоб його спина, нарешті, наткнулась на плечі товаришів, щоб він не відчував позад себе отієї страшної, як безодня, порожнечі.
Десь у самій середині колони Мулика затримали. Його не пустили далі, сховали. У нього знов були товариші й друзі. Тепер він уже не відступник і ніколи не буде ним!
Коли фельдфебель озирнувся, він навіть заточився від несподіванки.
— Де Мулік? — запитав він тихо й тієї ж миті загорлав:
— Мулік! Куди подівся цей проклятим Мулік?
Солдати кинулися між рядів, щоб витягти полоненого знову наперед, але навколо Мулика тепер стояла ціла стіна мовчазних упертих людей, яку не пробивали ні приклади, ні штики, які не боялися ні пострілів, ні крику, ні прокльонів, ні самого чорта.
Вісімсот метрів од барака до каменоломні полонені йшли чотири години. Чотири години треба було витратити на зворотний шлях. Для роботи лишалося обмаль часу. І у всьому винний був отой тонкошиїй молокосос, який розумів німецьку мову й повинен був краще від інших знати, що жде тих, хто виступає проти великого порядку, встановленого фюрером мало чи не в усій Європі.
Цілий тиждень полонені не працювали, по-слимачому, знущаючись з безсилля охоронців, ходили до кар'єру, так само слимачим походом поверталися назад, не доторкувались до каміння, і за цілий тиждень їх лише тричі погодували баландою, а Коваленка щодня били з жорстокою методичністю, їх би й зовсім заморили голодом або перестріляли всіх, та вже був не сорок перший рік, тепер фашисти пам'ятали про Сталінград і лякалися, що рано чи пізно настане відплата.
Його життя було пряме, як натягнута струна. Короткі зустрічі, короткі знайомства, короткі симпатії, коротке кохання — і далі, далі, без зупинок і поворотів. Люди, як роки, лишалися позаду, щоб ніколи більше не зустрітися йому на шляху. Рідна земля лежала за тисячі кілометрів од Андрія, і тільки його бідне замучене серце було там, з нею, і любов до неї тримала його на світі, не давала безглуздо кинутися на штики, на колючий дріт. Бо померти легше, ніж боротися.
І як же зрадів Андрій, коли вередлива доля все ж послала йому бодай одного знайомого!
Це був сто третій член їхньої команди. Його привели надвечір, команда стояла вишикувана перед бараком і понуро слухала чергову порцію фельдфебельського красномовства.
Сто третій полонений ступив у двір барака, підштовхуваний конвоїром, якось аж надто тихо й несміливо. Він був невисокий, душе худий, але все ж широкоплечий і ще, мабуть, міцний. Перефарбована німецька пілотка ледь трималася на його круглій стриженій голові, великій і якійсь маслакуватій, як у мудреця. Обличчя сто третій мав біле, як борошно, зате очі в нього були чорні-чорні, великі, сумні і такі прекрасні, що можна було забути все на світі, глянувши в них.
Андрій одразу ж упізнав сто третього. То був Семен Баренбойм, командир взводу протитанкових рушниць з їхнього полку, той самий Семен Баренбойм, який стояв з своїми петеерівцями перед Андрієвими "сорокап'ятками".
З Семеном вони на фронті дружили. Та й усі в полку дружили з Баренбоймом, любили його за дотепність, за щирість, за мужність.
До нього часто приставали: "Сьома, розкажи анекдот!" — "Ну що? сміявся Баренбойм. — Ну от я, Семен Баренбойм, командир взводу петеер. От тобі вже й анекдот!" Він сподівався закінчити війну Героєм Радянського Союзу, в листах до рідних, які евакуювалися в Ташкент, жартома підписувався: "Ваш майбутній герой" — і от, бач, потрапив у полон.
— Сьомка! — крикнув Андрій і побіг назустріч Баренбойму, зовсім забувши на мить, де вони.
— Юде! — ревнув фельдфебель і теж пішов назустріч сто третьому полоненому.
Андрій і фельдфебель крикнули водночас і тому не почули один одного. Фельдфебель був ближче до Семена, але він ходив по землі, як матрос по палубі, — поволі переставляючи свої карячкуваті ноги, — а Коваленко біг щосили і тому першим опинився біля фронтового товариша.
— Сьомка! — крикнув він ще раз і, обіймаючи Баренбойма, заплакав. Баренбойм зовсім розгубився. Його теж схвилювала ця несподівана зустріч, але він бачив і те, чого не чув і не бачив Андрій, — фельдфебеля.
— Юде, — майже ласкаво промовив фельдфебель, підходячи впритул до Семена і раптом ударив його чоботом. Баренбойм відскочив убік. Андрій заступив його своїм тілом і повернув до фельдфебеля бліде схвильоване обличчя.
— Не бий його — це мій брат! — сказав він тихо.
— Брат? — зареготав фельдфебель. — Це ж юде! Хіба я не бачу? Го-го!
— Це мій двоюрідний брат, — вперто повторив Коваленко, — Кузен, зрозуміло? Ми з ним з одного села.
— Ах, кузен. Як же прізвище твого кузена? — єхидно примружився фельдфебель, розкриваючи пакет, який дав йому Семенів конвоїр.
— Кармелюк! — без запинки відповів Андрій.
— Що-о? — здивувався фельдфебель, — Та ти ще смієш мені брехати, проклята собако! Його прізвище Бар… Бар… Барбенюк чи Барбелюк. Ось — документ. Кузен! Хо!
— То він навмисне змінив своє прізвище, — стояв на своєму Андрій, не даючи змоги фельдфебелеві почати прискіпуватися до самого Баренбойма і побоюючись, що той від несподіванки може розгубитися й скаже правду.
— Для чого ж він його змінив? — допитувався фельдфебель, наперед смакуючи, як він зараз зажене на слизьке цього хлопчиська і вже тоді покаже і йому, і його "кузенові", почім ківш лиха.
— Бо Кармелюк — це прізвище відомого народного героя… революціонера, — не здавався Андрій.
— Це правда? Він твій брат? — звернувся фельдфебель тепер уже до Семена.
— Брат! — несподівано дзвінким і дужим голосом відповів Баренбойм.
— В карцер обох, — махнув солдатам фельдфебель. — Ні, — раптом передумав він, — оцього тільки, і не в карцер, а в старий пороховий погріб. Може, він там згадає ще якого-небудь свого брата.
І фельдфебель показав на Андрія. Два конвоїри підступили до Коваленка з двох боків, Андрій востаннє подивився на Баренбойма. Короткою виявилася їхня зустріч, дуже короткою.
— Не відступайся, Сьома, — сказав Коваленко товаришеві. — Кажи, що ти мій брат, що з нашого села. А то вб'ють і тебе, й мене. А ми ж повинні вижити. Чуєш?
— Чую, — відповів Баренбойм, проводжаючи Андрія поглядом своїх казково прекрасних очей, очей, у яких заліг тисячолітній сум древнього народу.
Коваленка одвели до погреба. Він був видовбаний у кам'яній горі, в самих її глибинах, і відокремлювався від зовнішнього світу двома товстелезними дубовими дверима, обкутими грубими залізними штибами. Погріб був темний, сухий і тихий, як нічне небо. В ньому можна було відпочити й спокійно обдумати своє становище.
Але щойно грюкнули за вартовими двері — одні й другі — Андрій зрозумів, що його кинули сюди зовсім не для того, щоб він відпочивав.
Попервах темрява різонула його по очах, наче бритвою, і дитячий, незбагнений страх заволодів його душею, здавалося, що темрява дедалі стає щільнішою, що гора зсувається докупи, щоб знищити цей погріб і розчавити своїм кам'яним громаддям тендітну слабу людину. Ця божевільна думка була такою невідворотною, що Андрій примусив себе навпомацки добратися до стіни погреба, переконатися в її непорушності. Він обіперся об шорстку кам'яну стіну спиною, намагаючись хоч трохи призвичаїтися до цієї неймовірної темряви, і раптом дочув якийсь шелест. У погребі був ще хтось. Андрій завмер. Він дихав самими верхівками легенів. Шелест став трохи тихшим, але не вгавав. Тоді Андрій зовсім перестав дихати. Шелест затих. Він зник, немов провалився крізь камінь. "Здалося", — подумав Андрій, полегшено зітхнувши, і мало не закричав од жаху, знову почувши той самий шерех. Крім шурхотіння, він розрізнив ще й гупання, так ніби хтось стрибав навколо нього на одній нозі, стрибав, як кріль, як заєць, як оте австралійське кенгуру, якого він ніколи не бачив і тільки читав про нього в книжках.
(Продовження на наступній сторінці)