По обіді біля Мулика стало вже два солдати, але їм не довелося його підганяти, бо той і сам працював, як чорт. Прийшов фельдфебель, подивився, як Мулик обливається потом, поляпав його по плечу й запропонував сигаретку. Але Мулик не взяв.
— Я не курю, — збрехав він.
Увечері полоненим не дали їсти. Фельдфебель сказав, що їжу вони одержать лише тоді, коли кожен з них виконає свою норму. Сьогодні виконав норму лише Мулик, йому й буде дана вечеря.
Мулик од вечері одмовився теж.
— У мене голова болить, — жестами показав він.
— Гаразд, — ласкаво сказав фельдфебель, — твої продукти не пропадуть. Ти з'їси їх завтра, коли в тебе перестане боліти голова.
На завтра їм не дали ні сніданку, ні обіду. Полонені потихеньку длубалися в камені, але жоден з них не одвіз за цілий день навіть однієї вагонетки. Вмерти, але не здатися, — так вирішили всі. Зате Мулик, якого молотили прикладами два конвоїри, падаючи від утоми, тягнучи з себе останні жили, все ж наклав за день вісім вагонеток.
Увечері йому дали подвійну порцію. Один з тих солдатів, які підганяли Мулика вдень, став біля полоненого з гвинтівкою і, вказуючи йому на стіл, де лежали такі привабливі хліб і маргарин, де парувала миска з бруквою, буркнув:
— їж! То все твоєї Захочеш — фельдфебель дасть ще.
Мулик глянув на своїх товаришів. Вони сиділи по обидва боки довгого дощаного столу, намагаючись не дивитися на нього, зовні байдужі й спокійні. Вони були худі, голодні, але горді. Якби їх не загнали силою в оцю їдальню, вони б і не пішли сюди, бо знали, що там ждуть їх тільки знущання. І він теж, поки не переступав порога цієї кімнати, був не гірший за них. Щоправда, він виконав сьогодні норму. Але ж його били! Як били! — аби тільки хто знав.
А тепер між ним і його товаришами стала оця миска брукви. Він би не захотів її й пробувати, одвернувся б од неї, як одвернулися всі інші. Але ж він так напрацювався за день! У нього просто дрижить все усередині од утоми, болю й голоду. І коли він ще й сьогодні ляже спати голодним, він умре! Він умре навіть раніше — зараз, цієї ж хвилини, якщо не простягне руки й не візьме отого шматка хліба! Добре їм одвертатися — вони цілий день сиділи на камені, як квочки на курчатах. А він одбехкав вісім вагонеток! Хай би самі спробували отак попрацювати натщесерце!
Спазма переходила Муликові горло. Він зіщулився, немов перед ударом, і несміливо посунув уперед праву руку.
— О, будь ласка, — затурбувався солдат і подав Муликові ложку. — Хліб? Маргарин? Будь ласка!..
Мулик вп'явся зубами в шматок хліба, наче той тигр в стегно молодої кізки. Рот йому наповнився слиною, густою й гіркою, мов полин, а в голову вдарила сполохана думка: "Що ж я роблю? Що ж тепер буде?" Треба було кинути цей кавалок хліба, кинути просто в обличчя вартовому, як кидають каменюкою на собаку, треба було випустити з руки ложку й навіть не пробувати отієї золотавої мішанини в мисці. Але Мулик не міг уже цього зробити. Його зуби, міцні й гострі, як жорна, місили й перемелювали хліб крихту за крихтою, шматок за шматком, а права рука вже несла до рота ложку з бруквою. "Зупинись!" — волав якийсь голос у глибині свідомості, та змучене тіло не підкорялося цьому голосові, бо в ньому криком кричав голод.
Знов спазма стиснула горло Муликові, й сльози безсилля потекли з його очей. Він сидів, їв, запихався, мало не давлячись, і плакав від сорому перед товаришами, для яких більше не існував. Тепер він розумів, що отой юнак, отой хлопчисько, який попереджав його вчора, мав рацію. Але було вже пізно.
Коли їх замкнули на ніч у барак, Андрій став ходити між нарами й шепотіти щось кожному на вухо. Лише Муликові він не сказав нічого, і той зрозумів, що відтепер від нього все приховуватимуть.
Вранці, після вигуку вартового "ауфштеен", з нар зіскочив лиш Мулик, але побачивши, що всі інші лежать непорушно, мерщій заліз на своє місце. Солдат ще раз гукнув, щоб підіймалися, і, побачивши, що його ніхто не слухає, вибіг з барака.
Полонені лежали непорушно, вдаючи з себе сонних. Жоден з них не поворухнувся й тоді, коли в барак увірвалися всі конвоїри на чолі з фельдфебелем і, вигукуючи прокльони й лайки, забігали в проходах поміж нарами.
— Бий! — скомандував фельдфебель, і солдати почали гамселити прикладами в дошки, намагаючись так піддіти знизу, щоб викидати з нар полонених разом з дошками. Деякі з них обертали гвинтівки й кололи людей штиками, фельдфебель стріляв угору з пістолета.
Їм зараз хотілося лише одного: вигнати полонених з барака. Вони гадали, що цим самим їм вдасться зламати опір бранців, що мовчазна боротьба, яка почалася в кам'яному кар'єрі два дні тому, на цьому закінчиться. Але вона ще тільки починалася. Одна маленька невдача ніколи не означає, що програна війна, як і один незначний успіх не робить її виграною.
Через півгодини захеканим, запіненим солдатам все ж вдалося збити в купу сотню людей-тіней. Це була перемога без слави й честі, але вони були вдоволені й нею.
— Отак, — сказав фельдфебель. — Тепер вам зрозуміло, прокляті свині, що з вами буде, якщо ви відмовлятиметеся виконувати накази? Хто там хоче заперечити? Держіть свої морди!
Йому ніхто не заперечував. Та й навіщо було це робити? Адже людина з пістолетом в руках не стане слухати того, хто стоїть перед нею без зброї.
Андрій Коваленко вийшов з барака одним з перших і зараз теж стояв у першому ряду. Ця обставина трохи заспокоїла фельдфебеля: виходить, ті, що хоч трохи розуміють по-німецьки, слухняніші за інших, з його слів вони вже знають, яка то погана річ не виконувати наказів. Тому він ще деякий час вправлявся в красномовстві, викрикуючи короткі і досить енергійні фрази, найлагідніша з яких звучала приблизно так: "Я вас перестріляю, як собак!", а тоді наказав рушати до кар'єру.
Вартові оточили колону, два з них разом з фельдфебелем стали на чолі цієї довгої вервечки напівмертвих людей, стукнули чобітьми по кам'янистій стежці, махнули руками, як олов'яні солдатики, і пішли вперед. Вони пішли не дуже швидко, цілком нормальним кроком, не озираючись, бундючні і самовпевнені, знаючи, що ось зараз колона людей в темно-зелених шинелях, з зеленими безкровними лицями, хитнеться, заворушиться, зашарудить по камінні і з глухим шумом посуне до кар'єру.
Але ззаду лягла тиша, моторошна, незрозуміла тиша, ця передвісниця несподіванок і неприємностей.
Фельдфебель озирнувся — полонені стояли на місці. Ні, вони не стояли, вони рухалися, але як! Хтось невидимий подавав команду, подавав без голосу й без жестів, не знати як, і сто два чоловіки водночас пересували свої ноги вперед приблизно на один чи два сантиметри, знову команда — і знову сантиметр. Після цього короткий відпочинок, а там ще й ще кілька сантиметрів.
Фельдфебель на мить отетерів від такого нахабства. Потім він підлетів до першого ряду і, нічого не бачачи перед собою, вдарив когось, куди попало.
— Марш! — ревнув він.
Колона сунулася вперед, не пришвидшуючи й не збавляючи свого дивовижного темпу. Фельдфебель одскочив назад, ждучи, щоб перші чотири чоловіки наблизилися до нього, але не витримав і знову стрибнув уперед і знову вдарив когось в обличчя рукояткою пістолета.
І лише червона кров па білому як крейда лиці примусила фельдфебеля пильніше глянути на того, кого він бив. То був Андрій Коваленко, "десять слів", наймолодший і найслабіший з полонених.
— До мене! Сюди! — наказав фельдфебель солдатам і знову хряснув Андрія по кістках, бо знав, що передовсім треба бити найслабших. Солдати накинулися на тих, що стояли поряд з Андрієм, але ніхто з полонених не пришвидшив ходи, і колона сунулася вперед так само повільно й тихо, і так само в першому ряду йшов високий худий юнак, з заюшеним кров'ю, вродливим лицем.
Колись, ще зовсім малим, він бачив, як вода прибуває з Дніпра. Попервах вона вихлюпується з ріки в плавні й заливає їх швидко, за одну ніч. Тоді несміливо, немов випробовуючи свою силу, заповзає в першу сільську вулицю, підминаючи під себе сіру пилюку й зелений шпориш. Деякий час вода лежить у вузькій вулиці непорушно, причаївшись, як кіт біля мишачої нори, а тоді починає котитися вперед. Вона котиться майже непомітно й без ніякого звуку. Але якщо за кілька сантиметрів од її краю увіткнути в суху землю паличку, то незабаром паличка опиниться у воді. Коли ж притулитися до землі вухом, то можна почути ледь вловимий, але безугавний шерех: то голос води, яку ніщо не зупинить і ніщо не примусить рухатися швидше, ніж вона хоче.
Колона полонених просувалася зараз уперед точнісінько так, як дніпрянська вода. Недарма ж у першому ряду був юнак з берегів цієї ріки. "Усі в нас такі, ніхто не злякається, — сам собі говорив Андрій, — нікого не поставиш на коліна, брешеш, не поставиш!"
І, не схиляючи голови, він ішов просто на удари, знаючи, що позаду товариші, які підтримують задумане ним, які не одступлять і не здадуться ніколи й нізащо.
Ті, що були в першому ряду, побиті й закривавлені, відступали назад, а на їх місце виходили нові й нові, тільки Андрій лишався попереду, бо знав, що його впертість повинна перебороти впертість солдатів, вірив, що його сила зламає їхню силу.
Тоді фельдфебель нарешті зрозумів, що прикладами нічого не вдасться зробити.
— Мулік! — крикнув він. — Де Мулік? Чому його нема спереду? Мулік, сюди!
Двоє солдатів потягли Мулика в перший ряд. Міцний штурхан поставив його поруч з Коваленком, фельдфебель помахав перед Муликовим носом пістолетом і коротко скомандував:
Вперед! Марш!
(Продовження на наступній сторінці)