Здавалося, не було нічого, чого б не вмів Задорожний. Грав у шахи, мов гросмейстер, співав, як оперний артист, доповіді виголошував куди ліпше, ніж голова сільрада Антін Соломоненко, уроки історії та географії вів так цікаво, що на них приходили навіть вільні від занять учителі. Для Сергія Олексійовича не було слів "не знаю", він міг відповісти чи не на будь-яке запитання і незабаром завоював серця всіх дітей і передовсім — Андрієве серце.
— Пам'ятайте, діти, ленінські слова: вчитись, вчитись і ще раз вчитись, — казав школярам Задорожний. — Для майбутнього потрібні розумні люди.
І вони вчилися. Читали й перечитували все, що можна було дістати в селі, брали участь у всіх конкурсах, оголошуваних піонерськими й комсомольськими газетами та журналами, розв'язували найважчі задачі.
Ось тоді Андрій Коваленко заповзявся стати вченим. Хотів бути схожим на свого вчителя Сергія Олексійовича, хотів бути так само розумним і красивим, чистим, підтягнутим, завжди спокійним.
Щоранку вчитель приходив до школи в своєму незмінному кітелі, застебнутому на всі ґудзики, з білою смужкою підкомірця, чисто виголений, підстрижений, причесаний, бадьорий, веселий. Школа стояла край села, і степ зазирав у її вікна, порошив узимку в шибки сухим колючим снігом, а повесні, починаючи з травня, дихав спекотливими суховіями, жбурляв цілими пригорщами сонячні промені, від яких нагрівалися чорні парти в класах, суха дерев'яна підлога і навіть чорнило в чорнильницях-невиливайках. Учні нетерпляче совалися за партами, неспроможні дочекатися перерви, вчителі теж без особливого захвату позирали на безжальне світило, лиш Сергій Олексійович був завжди спокійний, підтягнений, жартував; не виказуючи ніяких ознак утоми або роздратування. Він навіть не дозволяв собі розстебнути верхній ґудзик кітеля й ходив по класу стрункий, ледь суворий, мов справжній капітан корабля.
Якось на великій перерві Андрій забіг у найдальший куточок шкільного саду і там несподівано побачив Задорожного. Учитель стояв під старою гіллястою грушею, сховавшись у затінок. Кітель його був розстебнутий, сорочка теж, долонями вчитель розтирав лівий бік грудей, де серце, і дихав квапливо, жадібно, з посвистом, так ніби поспішав надихатися, наповнити свої легені перш, ніж поринути в воду.
Андрій мало не заплакав, побачивши свого улюбленого вчителя таким слабим і безпомічним. Та водночас збагнув: то не слабість, а доказ незламності людського духу, мужності й витримки. Вчитель був хворий, смертельно хворий. В пробитих врангелівцями грудях чаївся невтишимий біль, він задихався на уроках, його мучила спека, задуха, але Задорожний нікому не скаржився. Він був обернений до людей лиш одним світлим своїм боком, як той місяць у небі, і навіщо було комусь знати про його болі й страждання.
Коваленко тихо, щоб не почув учитель, одійшов у кущі, тоді вдарився бігти, не роздивляючись, і зупинився лиш тоді, коли налетів на колючу дерезу. Він упав на теплу траву, обхопив голову руками і там, під кущами дерези, заприсягнувся перед усім білим світом, що буде так само незламним і мужнім, як його вчитель Сергій Олексійович Задорожний.
Милий, дорогий учителю, поможи й тепер своєму учневі.
Він ще не знав, що мав робити. Був поранений, страждав у полоні, вмирав од голоду в таборі смерті. Знав одне: бути стійким, як Сергій Олексійович, як його сусід Порохін, як ті, що втікали, що йшли на смерть, билися до останнього подиху.
Його матрац був набитий старими комплектами журналу "Іллюстрірте блятт". Щоб хоч як-небудь згаяти час, Андрій став потихеньку діставати журнали й читати те, що там було написано. Він не все розбирав і тому виміняв за три денні пайки хліба в одного з санітарів німецько-російський словник. Три дні він сидів без хліба й спершу думав, що помре, але вижив і згодом навіть забув про ту жахливу добровільну свою голодовку. Зате мав тепер що робити, день і ніч читаючи журнали. З них він дізнався про те, що Гєббельс вважається найелегантнішим мужчиною Третього рейху, що Черчілль не лягає спати, не поставивши на свій нічний столик кількох пляшок коньяку, що будівником Суецького каналу німці вважають зовсім не француза Лессепса, а якогось нікому не відомого австрійського інженера. Власне, Андрія зовсім не цікавило те, що він читав. Просто йому хотілося чим-небудь займатися, щось робити, щоб не думати про своє становище, не прислухатися до того, як поступово, клітина за клітиною, вмирає його молоде тіло. Він штурмував чужу мову з упертістю солдата, який наодинці виступає проти ворожого бетонованого дота. Вивчені ще в школі граматичні правила обростали живими словами, цілими шерегами слів. Слова були довгі, звивисті, мов змії, й короткі, як ляпас, дзвінкі, ніби фанфари, й тихі, неначе зітхання; мелодійні, так наче виспівані з притаєності душі, і сухі, неприємні, як рипіння офіцерських чобіт.
Попервах слова жили самостійно, розокремлено. Кожне з них являло маленький відрубний світ, обнесений частоколом незвичних для слуху звуків. Тоді стали зчіплятися, творити сполуки, фрази, набували нових відтінків, увипуклювалися, рухалися. Чужі слова стали навідувати Андрія навіть уві сні.
За зиму він досить добре оволодів німецькою мовою і тепер розумів геть-чисто все з того, що говорили німці, які інколи заходили до їхнього барака.
Хворих і поранених майже не лікували. Щоранку санітари ходили по бараку й роздавали таблетки. Роздавали — аби роздавати. Для вмираючих людей це вже були не ліки, а щось мовби забавка для дітей. Чорні, опухлі, нерухомі, вони плакали, коли їм давали цю дрібничку, сподіваючись, що це якраз і є те, що поверне їх до життя, Але досить одному з них було помітити, що санітар роздає не всім однакові таблетки, як він починав кричати:
— Санітар! Чому ж це так? Йому он дали червону таблетку, а мені білу! Я теж хочу червону!
— Немає в мене червоної, одчепись! — огризався санітар. — Уже всі роздав.
Тоді той починав канючити червону таблетку у свого товариша. Товариш не давав: раз його таблетка подобається іншому, то чому ж вона має не подобатися йому самому?
Був лише один полонений у бараці, який ніколи не скаржився, завжди мовчав, полонений, якого боялися санітари й не знати чому поважали німці, Він жив у окремій кімнатці біля входу в барак, ходив завжди в темних окулярах, хоча слід зауважити, що він більше сидів у своїй кімнатці й плів з соломи якісь дивні коробочки, аніж ходив. Солому йому приносили конвоїри, приносили вночі, тихцем од начальства, і так само вночі забирали в нього коробочки. В бараці всі знали, що він полковник, і звали його тільки "товариш полковник". Прізвище полковника було Мартиненко. Розповідали, ніби полковник за свої солом'яні коробочки вимінює у німців хліб і підгодовує ним своїх друзів. Він підгодовував також тих, хто був у найтяжчому стані, опухлих, вмираючих, побитих. Друзів у полковника було небагато. Він вибирав їх сам, вибирав за якимись тільки йому відомими ознаками і тому майже ніхто не пробував першим ознайомитися з полковником. Темні окуляри він носив тому, що був зовсім сліпий. Розповідали, нібито полковник був морським льотчиком і на початку війни його підбили десь біля Одеси. З палаючого літака він ще розстрілював фашистські колони і впав на землю вже без жодного патрона. Німці захопили його з випеченими очима, обгорілого, контуженого. Можливо, тому вони й поважали його навіть тут у таборі, бо й вороги поважають мужніх людей.
Андрій ніколи не сподівався потрапити в число друзів полковника. Це здебільшого були літні, надзвичайно розумні люди, капітани, майори, мабуть, орденоносці, а може, й герої. Щоправда, він теж міг би піти до полковника й розмотати клубочок ниток, щоб показати свій орден. Але такого вчинку Андрій би ніколи собі не дозволив. Та й, крім того, хіба він беріг цей орден для людей? Він беріг його для себе. Хоробрість полягає не в тому, щоб робити щось при свідках — справжня хоробрість свідків не вимагає.
Може, полковник так і не помітив би скромного юнака, який лежав у своєму ящику й зубрив німецькі слова, якби не допоміг один випадок.
Це сталося вже повесні, коли над шталагом полинули теплі, м'які вітри і коли людям особливо не хотілося думати про смерть. Німці рідко заходили в "лазарет", а тепер сюди зазирали мало не щодня різні зондерфюрери, штабс-артцти, якісь інспектори, що цікавилися не тим, як лікують полонених, а тим, коли вже можна буде спровадити всіх тих, хто вижив, у робочі команди. І при кожному такому візиті наглядач барака кричав: "Ахтунг!", тобто "Увага!", "Струнко", і всі ті, хто тримався на ногах, мусили вставати з своїх ліжок і шикуватися в два ряди біля вхідних дверей.
Якось у барак прийшов майор, акуратний і чистенький, мов лялька. Пританцьовуючи, як балерина, він пройшов поміж ліжками, недбало одмахнувся від підлабузницького "Ахтунг!", яке гаркнув наглядач, і на не досить чистій російській мові звернувся до полонених:
— Я прошу вислухати мене уважно. Всі ви російські офіцери, Я — офіцер німецький. Я хочу перевірити, чи е серед вас розумні люди. Я ставлю п'ять запитань. Хто відповідає на них, той одержує двадцять пачок сигарет. Хто береться відповісти й не зможе цього зробити, одержує двадцять діб карцера. Бо він зганьбить усіх своїх товаришів, а за ганьбу завжди треба карати. Ну!
І майор засміявся.
Йому піхто не відповів. Умови, які він ставив, були безглуздими. Але разом з тим не відгукнутися на божевільну пропозицію цього франта значило мовчки розписатися у своєму безсиллі.
(Продовження на наступній сторінці)