— Ти, мабуть, хотів, щоб до тебе приїхав представник Ради Народних Комісарів? — усміхнувся полковник. — Чи, може, тобі хотілося, щоб полон планувався десь у Москві, як плануються наступальні операції на фронті і дії партизанських загонів у тилу? Полон — це випадковість, це нещасні випадки. І раз уже нам судилося стати жертвами цього нещасного випадку, то ми повинні зробити все від нас залежне, щоб і наші товариші, і наші вороги відчули тут руку Радянської Батьківщини, Радянської держави. В даному випадку цією державою будемо ми з тобою і тисячі таких, як ми. Ти мене розумієш?
— Розумію.
— Так от. Основний наш принцип — самостійність. Ми не маємо зв'язку, ми позбавлені змоги радитися в рішучі хвилини, ми не можемо залучати до своєї організації багато людей. Кожен повинен діяти самостійно, ясна річ, опираючись на допомогу товаришів. Незабаром тебе випишуть з лазарету й пошлють у робочу команду. Я навіть знаю, коли це буде і в яку команду ти поїдеш. В тій команді ти маєш показати іншим, як треба боротися. Перше — це саботаж. Відмовлятися від роботи, саботувати всі накази, боротися до останнього. Коли тебе заберуть з команди — не біда. Потрапиш в іншу команду — починай з того ж. Друге — це добування звісток про фронт. Розмови з німцями, читання німецьких газет, які хоч і з запізненням, але все ж пишуть про те, що відбувається на фронтах, — все це має стати одним з основних твоїх завдань. Але найголовніше завдання — організація втеч. Втікати повинні з усіх команд. Найкраще, коли втечі будуть масовими. Треба тримати фашистів у стані постійної настороженості, створювати знервованість. Чи треба втікати самому? Коли трапиться нагода — треба. Боєць на волі набагато дужчий за бійця ув'язненого. Ти не злякаєшся, Андрію?
_____
В кінці місяця його виписали з "лазарету" й перевели до барака, в якому формувалася чергова робоча команда з полонених офіцерів. Коли їх було вже сто два чоловіки, за ними приїхали звідкись конвоїри, на чолі з розкарякуватим фельдфебелем, і повели полонених по асфальтованому шляху до залізничної станції, по шляху, обсадженому гіллястими яблунями, на яких рясніли зеленобокі кругленькі яблучка. Яблука знову нагадали їм, що десь іде життя, що воно не зупинилося і не зупиниться ніколи.
Обабіч шляху підходило жито. Воно горнулося до крем'янистої дороги так, ніби хотіло простелитися м'яким зеленим килимом під ноги змученим полоненим. Воно стояло густе, як вода, і вабило своїми зеленкуватими глибинами, нагадувало рідні краї, дорогих серцеві людей і найдорожче для людини — волю!
Ой жито, жито, зеленеє жито! Сховатися б від ворожих очей у твоїх нетрях, впасти на землю між солодкими стеблами, що пахнуть весняними водами, вдихати силу, яку ти береш у землі, щоб згодом віддати її людям, слухати твій тихий шелест, твій шепіт і не чути громів війни.
Та знав Коваленко: не кинеться він у зелене жито. В вагоні, ріжучи дошки, він думав лиш про те, щоб утікати, вирватися самому, відчути волю, а там — будь-що-будь. Тоді збунтувалися його почуття, тепер діяв розум. Андрій не мав права думати лиш про себе, діяти лиш на свій страх і риск. Повинен дбати про інших…
Ой жито, зеленеє жито, не шуми своїм зеленим шумом, не край серця, не роз'ятрюй незагоєних ран!..
їх висадили з вагона на якомусь глухому полустанку. Фельдфебель наказав построїтися по чотири, сам кілька разів лічив полонених, тоді махнув рукою й скомандував іти вперед. Охоронці оточили колону ззаду й з боків. Фельдфебель теж деякий час тримався ззаду, тоді вийшов наперед.
За два кілометри од залізничної лінії стояв дерев'яний барак, обплутаний кількома рядами колючого дроту.
— Тут, — сказав фельдфебель, зупинивши колону. — Тут ви будете жити. Хто з вас знає німецьку мову?
Ніхто не відповів.
— Ну? — погрозливо крикнув фельдфебель.
Знову мовчанка. Хтось із сусідів штовхнув Андрія: "Чого ж ти мовчиш?" "А про що мені з ним говорити? — знизав плечима Коваленко. — Обійдеться й без перекладача".
— Хто з вас кухар?
— Ми офіцери, а не кухарі, — тихо, але так, що всі почули, відповів по-німецькому Андрій.
— А, то ти знаєш німецьку мову, — підбіг до нього фельдфебель.
— Ні.
— Але ж ти говориш!
— Десять слів.
— Дивись мені. "Десять слів"! Вам потрібен кухар, щоб варити їжу. Зрозуміло?
— Ми будемо варити по черзі, — сказав Андрій.
— Комуна? — зарепетував фельдфебель. Полонені мовчали.
— Я вам завтра покажу комуну! В барак! Спати! Швидко! — кричав фельдфебель, і солдати, щоб не відставати від начальства, теж щось вигукували й боляче штовхали полонених прикладами гвинтівок.
Тут було так, як і скрізь у Німеччині. Полонених били, на них кричали, їх лаяли найостаннішими словами, лаяли солдати і єфрейтори, унтер-офіцери й фельдфебелі.
Хто зрозуміє цих людей? Одні з них кричали й били полонених тому, що були переможцями, а переможці часто нахабніють од успіхів. Другі зганяли на бранцях свою злість за те, що їм не вдалося бути серед тих, хто пройшов залізним маршем по Франції, Чехословаччині й Польщі, кому вдалося вхопити хоч краплину з рясного дощу милостей фюрера. Треті били за те, що їх громили під Москвою й під Воронежем, під Сталінградом і Орлом. Четверті кричали від безсилого жаху перед далекою Росією, куди фюрер міг послати їх не сьогодні-завтра і звідки, вони це добре знали, вороття вже не буде. Хтось невидимий відбирав для охорони полонених саме таких людей, і тому марно було шукати серед них чесних, доброзичливих або ж розумних. І боротися проти них треба було вперто, грубо, без будь-яких маневрувань, без відступів і хитань — силі треба протиставити силу.
Розбудили полонених рано, ще вдосвіта. Дали по кухлеві чаю з гірким сахарином і по шматочку хліба. Тоді знову построїли перед бараком і фельдфебель, показуючи рукою кудись униз, в густий туман, сказав:
— Там робота. Зрозуміло? Марш!
Вони рушили з двору, і туман накрив їх своєю вологою товстою плахтою, як накривав він ліси, гори, міста й села цієї непривітної землі.
Внизу лежала каменоломня. Якихось вісімсот метрів відокремлювало її од барака, і камені на її стрімких урвищах були теж сірі й непривітні, як той барак, у якому мали тепер жити полонені. Жити, щоб добувати оцей сірий, важкий камінь.
Фельдфебель розвіяв усі сумніви. Він об'явив, що кожен з полонених повинен за день накласти вісім повних вагонеток каменю й одвезти їх нагору, до залізничної лінії. Так має бути щодня, доки він тут начальник. А тепер хай води починають.
— Давай! — гукнув він чимдуж, і вартові підхопили його крик, мов луна, й теж закричали: "Давай! Давай!"
Першим вийшов з строю невисокий білобровий Мулик, молодший лейтенант, що потрапив у полон десь під Старою Русою. Він спробував покотити одну з вагонеток, тоді нахилився і, взявши з-під своїх ніг великий гострий камінь, кинув його в лункий залізний кузов.
— На такій роботі належить видавати рукавиці, — сказав він, ні до кого не звертаючись і піднімаючи новий камінь, — А так не годиться. Од рук нічого не лишиться.
— Що таке? Чому стоїте? — підбіг фельдфебель до передніх.
— Рукавиці треба видати, — неголосно промовив Андрій. — Без рукавиць працювати не будемо.
— Я з тебе пошию рукавиці! — замахнувся на Андрія фельдфебель, але Коваленко стояв непорушно і дивився на нього з викликом в очах.
— Гаразд, — трохи спокійніше сказав фельдфебель, — зараз я з'ясую в дирекції кар'єру. Можливо, у них і справді е рукавиці.
Вони таки були, шорсткі, з міцного, як залізо, брезенту, який, однак, не витримував змагання з гострими уламками каменю і розповзався так, ніби це була благенька марля. Треба було брати холодні камені майже голими руками. Голодні, змучені люди, хитаючись від знесилення, ранячи долоні об безжальні камені, кидали й кидали ці камені в гримотливі пащеки вагонеток, а тоді, посковзуючись на мокрих рейках, пхали вагонетки кудись угору, по крутому схилові, довгому й виснажливому, як марення.
До обіду кожен з них одвіз лише по одній вагонетці. Тільки маленький Мулик встиг накласти чотири штуки, але це пояснювалося, мабуть, тим, що його весь час підганяв один з охоронців.
— Закохався він у тебе, чи що? — пожартував Андрій, опинившись під час обіду поруч з Муликом.
— Та "ай йому чорт! — відмахнувся той, ковтаючи ложку гарячої густої брукви.
— Ти все ж не дуже старайся, — по-дружньому порадив йому Андрій.
— Та для мене ця робота звична, — сказав Мулик. — Я до війни на кам'яному кар'єрі десятником працював. А до того — простим вантажником: возив отакими вагонетками камінь у баржі й на гончаки. Як гахнеш, було, з вагонетки в трюм, так воно як загримить!
— Тож дома, а то тут.
— Все одно робота, — запихаючись бруквою, буркнув Мулик.
— І все ж ти постарайся до вечора одвезти не більше однієї вагонетки, наполягав на своєму Андрій.
— Та чого ти до мене пристав! розсердився Мулик. — Подумаєш, командир знайшовся! Захочу — одну одвезу, а захочу, то й п'ять накидаю! Хай знають, як Мулик уміє працювати!
— Роби, як знаєш.
— І робитиму. Молокососів різних не стану слухати.
(Продовження на наступній сторінці)