Тримаючись за стіну, Андрій пішов по погребу. Він навмисне стукав дерев'яними колодками й голосно покашлював, щоб злякати оте невідоме, яке лякало його. Він заповнив мертву тіснину погреба своїми звуками і відчув якесь полегшення на душі. Але слід йому було зупинятися, як гупання й шурхіт відновилися. Тепер він уже не міг утекти од них нікуди. Коли стримував дихання, шерех зникав, але гупання лунало ще гучніше, починав дихати примарні звуки охоплювали його з усіх боків і бились об його змучене тіло, хапали мертвими руками жаху. Коваленко почав бігати по погребу. Він свистів, кричав, спробував навіть співати, але щойно зупинявся перепочити, знову потрапляв у владу отих божевільних звуків.
"Стривай, Андрію, — сказав він сам собі. — Сядь, заспокойся і спробуй зрозуміти, що це таке. Інакше ти тут до ранку збожеволієш. А цього, мабуть, фельдфебелеві якраз і хотілося".
Він сів і став слухати шелест і гупання. Вони напливали на нього з пітьми, ніби хвилі, і що довше він сидів, що більше намагався заспокоїти себе після того збудження, то повільніше й спокійніше напливали хвилі незрозумілих звуків.
Андрій знову стримав віддих і приклав руку до грудей, напроти серця. Серце било в руку невпинно, як дятел у кору. Андрій дихнув — і шум огорнув його звідусіль, ніби шумовиння лісу під вітром.
І лише тоді він усміхнувся. Тепер цей кам'яний мішок уже не страшний йому. Бо він розгадав його таємницю. Він знає, що то були за звуки: то шелестів від дихання його одяг і стукотіло в грудях його власне серце!
Ну, фельдфебелю, давай тепер змагатися — хто кого!
В погріб не проникали не тільки навколишні звуки — не проникало сюди й повітря. Андрій незабаром відчув це. Він ліг, намагаючись заснути, але раптом відзначив, що не має чим дихати. Сів — стало трохи легше, але ненадовго. Довелося стати на ноги, бо вгорі повітря було ніби свіжіше. Тоді Андрій почав сходити по погребу: коли рухався, здавалося, ніби навколо вітер і в легені потрапляє більше кисню. Ще за годину він уже бігав, попервах тримаючись побіля стін, а тоді як попало, витягнувши вперед руки, мов сліпий, хрипко дихаючи і відчуваючи, що ось-ось вмре.
Він упав на підлогу напівмертвий. Та життя звело його востаннє цієї ночі й погнало кудись у темну безвість не знати для чого й навіщо. Він повзав побіля стіни, шкрябаючи по гострому каменю, щось шукаючи, повз довго й повільно, але все ж таки знайшов. То були двері. Старі дубові двері, набубнявілі від вологи, запорохнявілі, міцно притиснуті до порога й одвірків, не пропускали крізь себе нічого. Якби в погріб хтось налив води, вона б не вилилась звідси. Якби сюди накачали повітря, воно трималося б тут, як у циліндрі насоса. І все ж Андрій припав до холодних дверей, сподіваючись, що крізь них пробивається бодай цівочка, тонка, як волосина, цівочка повітря.
Так і застав його фельдфебель біля дверей, коли прийшов ранком подивитися на полоненого.
— Ну, — сказав він, — подумав добре? Не відмовляєшся від брата?
Андрій мовчав, лише дихав часто-часто і пожадливо, так ніби пив холодну воду з криниці.
Фельдфебель штовхнув його носком чобота.
— Відповідай, більшовицька сволото! Чи, може, тобі ще хочеться посидіти в цій пацючій норі? Брат тобі отой полонений чи юда?
— Брат! — прохрипів Андрій.
…Його тримали в підземеллі три дні й три ночі. Шість разів за ці три дні й три ночі він помирав і шість разів воскресав. Коли вже був зовсім синій і прозорий, як скло, фельдфебель наказав привести його в барак. Баренбойм заплакав, побачивши Коваленка.
— Я скажу їм правду, — прошепотів він. — Краще померти вже мені.
— Мовчи, — наказав Андрій, — Мовчи, бо вб'ють.
Їх погнали на роботу, і Андрій пішов тепер поряд з Семеном, спираючись на руку товариша.
— Як же ти потрапив у полон? — питав Баренбойм.
— Потім про це, потім, — відмахувався Коваленко. — Ми ще з тобою наговоримося про все. Зараз треба думати про те, як тебе врятувати од фельдфебеля. Він тепер не відступиться. Влаштує комісію, щоб довести, що ти єврей.
— Однаково вмирати, — байдуже махнув Сьома. — Пам'ятаєш, як ви мене просили розповісти анекдот. От мене вб'ють — от тобі й анекдот.
— Не говори дурниць!
Як завжди, полонені "прогулювалися" до кар'єру й назад, посьорбали рідкої брукви і вже готувалися спати, як раптом фельдфебель викликав Андрія й Семена надвір. Він наказав їм одягтися, підвів до них конвоїра й тицьнув пальцем у бік кар'єру:
— На роботу! Швидко!
— Ми працювати не будемо, — заявив Андрій.
— Однаково. Марш! — крикнув фельдфебель. — В кар'єр! І не давати їм сидіти! — наказав він солдатові, — Хай стоять усю ніч. Та нагору їх, на белебень, отуди до станції, щоб не ховалися в затишку в кар'єрі. Хай постоять там ці "брати"! Марш!
Вони пішли тим самим кроком, який "винайшов" тут Коваленко. Поспішати не було чого. Попереду чекала ніч, довга, виснажлива, а далі теж не краще.
Холодна мжичка висіла в повітрі. У Семена вицокували зуби — чи то від пронизливої вологи, чи то від нервового збудження.
— І де я взявся на твою голову? — зітхнув він.
— Дурний ти, — ласкаво всміхнувся Андрій. — Невже, ти не радий нашій зустрічі? Тільки уяви собі: в полоні, в самого чорта в зубах — і раптом зустріти товариша!
— Та воно так.
— А чого ж тобі ще треба?
— Але ж через мене ти он як мучишся.
— Е, не турбуйся. Живий буду — не помру. Ми ще з тобою фашистські танки битимемо.
Вартовий вивів їх за кар'єр, коли вже смеркало. В сотні метрів од полонених чмихав на рейках паровоз, до якого залізничники чіпляли состав порожняка. Навколо було голо й сумно, мжичка поволі перейшла в дощ, зривався на ніч вітер.
— Тут стояти, — буркнув солдат. — Стояти й не ворушитись.
Порожняк нарешті причепили до паровоза, паровоз чмихнув ще кілька разів, тоді смикнув состав, спробував його потягти вперед, штовхнув назад мабуть, випробував свою силу. З того боку вагонів хтось невидимий засюрчав у свисток. Стало ясно, що поїзд зараз буде рушати.
— Ну, Сьомо, — несподівано сказав Андрій, — утікай!
— Ти що? — здивувався той.
— Швидше! Поїзд он починає рушати. Біжи й чіпляйся.
— А ти?
— Не твоє діло. Біжи!
— Та як же так?
— Ну, кому кажу!
Семен глянув на вартового, який навіть у гадці не мав, про що говорили зараз полонені, тоді якось безпорадно махнув рукою і побіг до поїзда, прямуючи до вагона з гальмівною площадкою.
Вартовий миттю прокинувся від своєї задуми.
— Куди? Стій! — заволав він, зриваючи з плеча гвинтівку.
Семен злякався. Він, мабуть, злякався не так за себе, як за Андрія, і тому зупинився.
— Біжи! — крикнув Андрій і вхопився за ствол гвинтівки. Солдат од несподіванки ледве не випустив зброї, але одразу ж потяг гвинтівку до себе. Андрій був значно слабіший за відгодованого солдата. Він зрозумів це, щойно конвоїр смикнув гвинтівку. Але він зрозумів також, що поки буде триматися за гвинтівку, солдат не зможе ні стріляти, ні наздоганяти Семена і, отже, той утече. Він учепився в мокрий слизький ствол обома руками, наліг на нього животом, гнув гвинтівку до землі. Солдат гучно сопів, задкуючи й намагаючись скинути з гвинтівки полоненого. Він був упертий як бик. До того ж він був упевнений у своїй силі, в своїй перевазі.
Семен, який уже майже добіг до вагонів, озирнувся, побачив, як вовтузяться позаду дві темні постаті, і кинувся назад.
Андрій весь час дивився на нього, бо він обов'язково мусив переконатися, що Сьома встиг утекти, встиг почепитися на поїзд, і коли побачив, що той повертається, закричав страшним голосом, у якому бриніли сльози:
— Та тікай же ти, сволото!
Якби Семен був ближче, він почув би, як Андрій заскреготів зубами. В цю мить він ненавидів і себе за своє безсилля, і товстошийого конвоїра, що мовчки тяг до себе зброю, і Семена за його нерозсудливість. Адже поїзд іде! Треба чіплятися на площадку і тікати, тікати світ за очі, подалі від кар'єру, від карячкуватого фельдфебеля, від неволі!
Баренбойм після вигуку Андрія повернув назад. Та було вже пізно. Солдат приловчився й ударив Андрія чоботом у груди. Він ударив якраз у стару рану, і в Коваленка од нелюдського болю потемніло в очах. Руки його розімкнулися, й солдат вихопив з них гвинтівку. Останнє, що чув Андрій, — це постріл, глухий і разом з тим неймовірно сильний, немов з гармати, постріл.
Семене, Сьомо, що ж ти наробив, дурний та нерозумний!
Тиждень Андрія били. Били всі: солдати й фельдфебель і якісь гестапівці, що мало не щодня приїздили в барак, а ще через тиждень його забрали з команди. Приїхав звідкись товстошиїй єфрейтор з перебитим носом і повів Коваленка до станції. Це сталося вранці, коли всі йшли на роботу, І через те Андрій не зміг навіть попрощатись з товаришами як слід. Його висмикнули з першого ряду, де він завжди стояв, і звеліли йти збирати свої речі.
— Бувай здоров, Андрію, — сказали йому товариші, — до зустрічі на Батьківщині.
— До зустрічі, — відповів Андрій.
(Продовження на наступній сторінці)