Колона рушила в один бік, Андрій попрямував до барака. Біля дверей він раптом почув, що його хтось наздоганяє. То був полонений, бо солдати вже зчинили лемент. Андрій озирнувся — перед ним стояв Мулик. Він часто кліпав очима, його маленький ротик скривився, підборіддя якось дивно тремтіло.
— Андрію, — тихо сказав Мулик. — дорогий Андрію! Я не забуду тебе, поки живий. Спасибі тобі за все. Прощай.
І він обняв Коваленка, хоч вартовий уже наздогнав його й бив прикладом.
— До побачення, — сказав Андрій. — До побачення на Батьківщині, Мулику.
— Я буду твердим, Андрію. Клянуся! — шепнув йому на вухо Мулик і пішов назад, похнюплений і непоказний.
Може, колись і він стане борцем. Бо не всі ж ними народжуються.
Нещастя легше переносити спільно. Андрій тепер був самотній. Він не знав, куди його везе цей єфрейтор, з перебитим носом, і ніхто з товаришів не міг довідатись про долю Андрія Коваленка. Він зник з команди назавжди — і цьому ніхто не міг зарадити. Можливо, він зник і з життя?
Андрій їхав у вагоні й мовчав. Єфрейтор теж довго мовчав. Він читав газету, потихеньку спостерігаючи за Андрієм, читав останню сторінку, де друкувалися повідомлення про шлюби й про похорон, "Невже він ще не одружений"? — чомусь подумав Коваленко і сам здивувався цій своїй думці. Справді, яке йому діло до того, чи одружений цей рудий чолов'яга чи ні, чи є в нього батько й мати чи нема. Адже вони зараз вороги. Можливо, єфрейтор везе його просто до концтабору, де на Андрія вже чигає пащека крематорію. Можливо, йому дали інструкцію застрелити Коваленка "при спробі втекти". У всіх випадках рука єфрейтора, міцна, жилава рука не схибне. Він клацне закаблуками перед начальством, доповість про зроблене, гаркне: "Хайль Гітлер!" — і знову буде жити, як жив: спатиме по вісім годин на добу, питиме кофе, їстиме картоплю з маргарином, читатиме газети на останній сторінці.
— Чого мовчиш? — раптом запитав єфрейтор. — Знаєш, куди їдеш?
Андрій запитливо глянув на свого вартового.
— В команду, — пояснив той. — Пріма команда! Душе добра!
І він підморгнув Коваленкові. Але Андрій не вірив у це підморгування. Він надто добре знав, що хоч який злий собака, він завжди крутить хвостом.
І знову мовчки гуцикали вони на вичовганих до блиску вагонних лавах, знов перечитував єфрейтор об'яви в газеті, жував бутерброди, перекидався двома-трьома словами з випадковими супутниками, які заходили в купе, щоб вийти на першій же станції, а Коваленко намагався уявити собі, що то за команда, яку єфрейтор назвав "пріма".
Поїзд біг уздовж річки. Вузенька, ясновода, вона то збиралася у бурхливий, пульсуючий струмочок, то рвалася на волю з міцних лабет крем'янистих похмурих гір, то раптом розливалася широкими лагідними плесами на зелених луках, на які не насмілювалися ступити гори, і залежно від того, де вона текла, річка то була рівна, як струна, то робила звивини, коліна й петлі. Не вірилося, щоб над такою річкою жили погані, злі люди. Не могло бути й такого, щоб біля цієї світлої, прекрасної води хтось надумав розташувати команду військовополонених. Бо це було б однаково, що поєднати волю й неволю, найбільшу радість ї найбільший смуток у світі.
Андрій ждав: ось-ось поїзд одірветься од річки й помчить кудись убік, через гори й ліси. Хай би отак ішов ї йшов, вистукуючи колесами, погойдуючись, ніде не зупиняючись, хай би віз і віз його далі й далі, аж до краю війни.
Але війна не мала ні кінця, ні краю. Вона була скрізь, від війни не втікали — з нею боролись. Андрій не відмовлявся від боротьби: він став на цей шлях без примусу, добровільно. Однак відпочити від цього запеклого, смертельного поєдинку він би не відмовився. Дев'ятнадцять років це ж так небагато. В дев'ятнадцять років люди мають милуватися сонцем, а не битися за право глянути на нього бодай одним оком. В дев'ятнадцять років люди повинні мати право на життя, а не вмирати, як мухи, як квіти, збиті безжальними ударами сліпої палиці перехожого.
— Приїхали, — сказав єфрейтор і штовхнув Андрія прикладом.
Поїзд стояв на маленькій станції, що притулилася біля круглої похмурої гори з чорним тунелем унизу. Правобіч поблискувала та сама річка, уздовж якої вони їхали. За річкою червоніли черепичні покрівлі невеличкого містечка, вірніше, села, а біля самого берега, на тім боці, стояв довгий похмурий барак, обплутаний колючим дротом.
Андрій побачив барак, щойно ступив на землю. "Хоч у гарному місці", спробував утішити себе, відчувши раптом, що тривога за своє майбутнє, яка всю дорогу не насмілювалася підступати до нього близько, тепер стала поряд і ніяка сила, не могла прогнати її, примусити замовкнути.
"Тут і хлопці, мабуть, дружні, як там у нас на кар'єрі", — знову подумав Андрій, а тривога нашіптувала йому щось нерозбірливе, сполохане, неспокійне.
Вони пішли берегом річки до мосту, який був позад станції. Барак стояв на тому боці, непорушний, німий, і, здавалося, супроводив їх скляним поглядом своїх невеличких віконечок. Кожен перед тим, як потрапити на міст, що вів до села, мав пройти на виду у цього барака, як проходить перед генералом солдат на огляді. Скільки років, скільки разів на день уже триває оцей безмовний парад? Скількох людей зустрічав скляний полиск отих віконечок і чи хоч одному вдалося вирватися звідти? І чи покине він, Андрій Коваленко, той невеселий барак, у якому він ще не був, чи покине він його, щоб більше не повертатися туди?
— Швидше! — гукнув єфрейтор. — Чого повзеш, як каракатиця!
Перейшли міст, міцний старовинний міст з двома низькими арками, які лежали на опецькуватих опорах-биках з рудої цегли. Такі мости завжди зображалися на середньовікових німецьких гравюрах. І таким спокоєм, такою тишею повіяло від цього мосту, від повільної води під ним, від ласкавої, шовкової трави, що врунилася внизу біля опор, що Андрій на якусь мить навіть забув, де він. Він забув про війну, про нещастя, яке сталося з ним і з тисячами таких, як він, забув про смерть і страждання, які стояли в нього за плечима і чигали на кожний його необачний порух.
Думки Андрієві були десь далеко-далеко звідси, а ноги несли його ближче й ближче до барака. Тепер уже Коваленко міг добре роздивитися на своє майбутнє пристанище. Барак стояв на кам'яному фундаменті, одним кінцем спускаючись до самої річки, так що здавалося, ніби будинок хоче забрести у воду по коліна. Та частина, яка дерлася на узгір'я, не була обнесена колючим дротом, і Андрій зрозумів, що в ній, мабуть, живуть солдати. Справді, щойно вони дійшли до воріт, на високому дерев'яному ганку з цього боку загорожі з'явився молоденький солдат, з чорною пов'язкою на оці, і, подзвонюючи ключами, спитав єфрейтора:
— Що, Зеп, привіз?
— Як бачиш, — буркнув єфрейтор, — Втомився, як сто чортів. Одчиняй браму, чого вирячився!
— Ну ти ж і тварюка, Зеп, — добродушно сказав одноокий. — Знаєш же добре, що мені вже нічим вирячуватися, а все-таки говориш.
Він зійшов з ганку, відімкнув браму й розчинив її перед Андрієм.
— Прошу.
Андрій не встиг ступити за ворота, як страшний удар єфрейтора жбурнув його в двір. Він упав обличчям у пісок і чув, як позаду загиготіли вартові.
— Ох ти ж і здоровий, — захоплено присвиснув одноокий, — і як тобі могли перебити носа?
— Не такі ж шмаркачі, як ти, його перебили! — огризнувся єфрейтор.
Загримів засув, затупотіли ковані чоботи по лунких дерев'яних східцях, і настала тиша. Тоді Андрій поволі підвівся, витер обличчя і пішов униз уздовж барака. Там він присів, просунув руку між дротом, зачерпнув долонею води. Вода була холодна, різка і якась ніби гірка, але він пив її ще й ще, немов хотів залити нею і голод, і образу, завдану єфрейтором, і тривогу, яка ще росла в його серці. Що то з ним буде в цій команді?
Двері в барак були відхилені. Андрій переступив поріг, зійшов угору по східцях і опинився у довгому вузькому коридорі. Правобіч і лівобіч були якісь двері, але куди вони вели, Коваленко не знав. Він прочовгав своїми колодками добру половину коридора, як раптом одні з дверей у правій стіні прочинилися, звідти виглянула лахмата білява голова й спитала Андрія:
— Новачок?
— Ага.
— Ну, тоді здоров, не земляк часом? Звідки?
— З України.
— А я з Ленінграда. Все одно земляки. Закурити є?
— Некурящий.
— Тоді ти бог!
— Це ж чому саме бог?
— А "бички"? Знайдеш на вулиці "бички" — з хлопцями на хліб поміняєшся. У нас за п'ять "бичків" од сигарет дають півпайки хліба, а за два сигарних цілу пайку.
— Я "бичків" не збираю.
— Еге. Та ти гордий!
— А коли й гордий — то що?
— Та нічого. Мені горді хлопці подобаються. Давай знайомитись. Антропов. Старший лейтенант. Звуть Сашком. Ти теж мене так зви. Домовились?
— Домовились, — сказав Андрій і назвав своє ім'я.
— Житимеш у нашій кімнаті, — казав Антропов, — у нас одне місце вільне. Пилипа Смоленського на минулому тижні застрелили — тепер місце є.
— Застрелили? — перепитав Андрій, намагаючись вдавати з себе спокійного.
(Продовження на наступній сторінці)