Андрій опинився в "потрійному" таборі, в бараці для хворих і поранених. У нього одібрали одяг і видали гітлерівську солдатську уніформу, перефарбовану в темно-зелений, майже чорний колір. Замість чобіт він мав носити тепер гольцшуги — видовбані з дерева колодки, такі міцні й грубі, що їх, мабуть, не роздавив би й танк. На френчі, на штанях; і на пілотці, виданих Андрієві, білою фарбою намальовано дві великі німецькі літери "80", що означало "радянський офіцер" і мало служити попередженням для всіх тих, хто спробує наблизитися до цієї небезпечної людини. Поза тим Андрієві начепили на шию чотирикутний металевий номер. Тепер він уже перестав бути Андрієм, не був Коваленком, а називався просто: "номер тридцять ноль дев'яносто сім".
В "лазареті", куди його одвели разом з іншими пораненими, рядами стояли двоповерхові дерев'яні ліжка, схожі на чотирикутні ящики. В ящиках лежали паперові матраци і такі самі паперові подушки. Тут принаймні можна було лягти й заснути. І Андрій заснув і спав до самого вечора і, мабуть, спав би ще й ніч, якби не голод. Коваленко прокинувся й спробував згадати, коли він востаннє їв і що саме. Але з цього нічого не вийшло. Неподалік од Андрія чулися якісь голоси. Андрій прислухався до розмови. Хтось хрипким голосом розповідав про те, як працював колись кондитером у Москві.
— Ох і жив же я, братці, — казав він. — Бувало, заступиш на нічну зміну, моргнеш своєму підручному: тягни, мовляв, лист для тістечок. Принесе він лист, я туди пів'ящика масла — бах! А потім півсотні яєць — трах! Яєчня, братці мої, получається після цього така, хоч спи на ній, як на м'якому дивані.
— Півсотні яєць — це ти, мабуть, трохи той… загнув, — не повірив котрийсь з слухачів.
— Півсотні? — вигукнув кондитер, — Хо-хо! Та дай мені зараз сотню, так я сам з нею розправлюся, а ти — півсотні!..
— То ж зараз, а то раніше, — не здавався опонент.
— Що там з тобою говорити, — недбало кинув кондитер, — одразу видно, що ти чоловік у цих питаннях темний. Ви от краще, братці, послухайте, як я вчився вяземські пряники пекти…
А в цей час у іншому кутку барака хтось другий, не такий експансивний, як кондитер, вів свою розповідь.
— Уявлення про те, нібито міський мешканець цілком і повністю залежить од магазинів, — говорив він, — не зовсім вірне. Візьміть, наприклад, таку річ, як гриби-шампіньйони. Навіщо мені ждати, поки вони з'являться в магазині! Я беру ящик, насипаю в нього перегною, дістаю спори грибів, висіваю їх у ящик, накриваю його чим-небудь темним і вологим — і, будь ласка: через десять днів збираю перший врожай. У мене гриби взимку й улітку, весною я восени, я їм їх жареними в сметані, дружина робить з них грибну запіканку, пече пироги. Для того щоб спекти пироги з грибами, треба…
— Перестаньте, іроди! — почувся стогін від дверей. — Замучили своїми розмовами. Дайте спати.
Любитель шампіньйонів на хвилинку замовк, а тоді продовжував, але вже пошепки, так що Андрій не міг розібрати. Зате кондитер не злякався того плачу, отого голосу-стогону, а, навпаки, гукнув полоненому, щоб той ішов до їхньої компанії й послухав, як він колись у Пензі з'їв, побившись на заклад, ціле порося.
Так і минула та перша ніч серед хвиль дрімоти, спазм голоду й нескінченних розмов про їжу, про колишнє життя, про речі, недоступні для них. І ще багато таких днів і ночей судилося пережити Андрієві в тому бараці.
Попервах Андрій злякався. Хоч що там кажи, був він простим сільським хлопцем, що звик приймати життя таким, як воно є, хлопцем з ніжною, вразливою душею, і коли вмів мужньо переносити страждання власні, то не міг байдуже дивитися на людське горе. Коваленкові здавалося, що в концтабірнім лазареті-ревірі лежать люди, зломлені недугою, здатні хіба що вмирати, вмирати тихо, без скарг і стогонів. Холодна безнадія заволоділа його серцем. Він лежав у своєму ящику, мов у труні, нерухомий, збайдужілий до всього, без думок, без бажань і сподівань. Лиш невідступна примара голоду нагадувала про себе та ще мучив біль од рани. Особливо страшно було лишатися віч-на-віч з голодом уночі. Обоє вони — ніч і голод — маля в собі щось спільне, їх поєднувала чорна пітьма, яка приховувала від Андрія обличчя його товаришів, робила його самотнім, безсилим, слабим, сповнювала душу відчаєм і навіть жахом. Він боявся тепер темряви, як колись у дитинстві, коли дивився зимової ночі на засніжені, синюваті вікна, і ввижалися за ними то ненажерливий вовк, то безжальна кобиляча голова, то відьма з залізними зубами, якими вона загризає до смерті маленьких дітей.
Так минали дні, тижні, минув, може, й місяць. Андрій не вів ліку дням неволі, пам'ятав лише ночі. Але ночі були наповнені не самою лиш пітьмою згодом в них стали оживати голоси. Андрій не дослухався до тих голосів, пам'ятаючи звабливі, мов виспіви казкових сирен, оповіді першої концтабірної ночі, боявся почути їх знову, та й не мав сили розрізняти в джмелиному гудінні нічного ревіру окремі голоси. Він лежав непорушне, майже не дихаючи, стискуючи скроні гарячими долонями, і лише зрідка, коли якийсь гіркий клубок підкочувався до горла, шепотів:
— Мамо, рідна! Коли б ти бачила свого сина…
І якось уночі, коли вже вкотре кликав він свою матір, від сусіднього ящика долинув до Андрія кволий, але досить виразний голос:
— Які прекрасні історії дарує нам життя!
Андрій завмер, вдаючи сонного: сусід звертався до нього, а він не мав сили на розмову.
— Ти не спи, не спи, — знову сказав сусід. — Слухай, про що розповідають твої товариші. Ти ще молодий — згодиться…
Андрій нічого не відповів. Зненацька відчув, що давно вже чекав цього дружнього голосу, що це саме те, чого йому не стачало, без чого ночі були холодними, страшними і безкінечними.
І вперше за час перебування в ревірі — коли не лічити першої ночі — Коваленко став прислухатися до розповідей полонених. Він почув десятки історій про незламних радянських людей, про відважних втікачів, про відчайдухів партизан. Виявилося, що майже кожен з тих, хто лежав у ревірі, мав за своїми плечима по кілька втеч, цілі одіссеї мандрів, епопеї боротьби з фашистами вже тут, у Німеччині, обплетеній колючим дротом, пошматованій смугами зон смерті, задимленій печами крематоріїв.
А вранці він познайомився з сусідом. Старший лейтенант Василь Порохін так звали сусіда — родом з Вологодщини, потрапив у полон у сорок першому році під Вязьмою, тричі втікав з таборів, двічі був присуджений до страти. Йому вдалося викрутитись, але побоїв не уникнув. У нього були відбиті нирки, пошкоджена печінка. Тепер лежав увесь опухлий, з темними колами під очима, голубів ніжними очима, які дивилися на Андрія ласкаво і збадьорливо.
— Не падай духом, українцю, — насилу вимовляючи, слова, сказав Порохін. Головне — вирватися з цього "лазарета" живим.
Опух у вологодця вже дійшов до грудей. Повз повільно, піднімаючись од ніг, наповнюючи клітини отруйною рідиною, і вони вмирали одна за одною, відмирали десятками, сотнями, тисячами. А Порохін казав:
— От поправлюся й ще повоюю! Ще й до перемоги доживу. Правда, братці?
Товариші намагалися всміхнутися, мовчки потверджуючи його слова, і жоден не наважувався сказати Порохіну, що вже той не доживе до перемоги, що вмре не сьогодні-завтра — щойно опух дійде йому до серця.
"Які прекрасні історії дарує нам життя!" — ці слова, сказані вночі Порохіним, дзвеніли в серці Андрія. Мимоволі в пам'яті воскресали йому події тих днів, коли він ще бігав босоніж по вулицях свого села, прокрадався на чужі баштани, коли в нього рвалися штани на тому самому місці, де рвалися вони в усіх хлопчаків світу, і коли він вперше впізнав людей, які увійшли в його життя назавжди.
Одним з таких людей був учитель Сергій Олексійович Задорожний. Він приїхав до їхнього села, коли Андрій учився вже в п'ятому класі. Перше їхнє знайомство відбулося за шаховою дошкою. Коваленко вважався шкільним чемпіоном, він перемагав усіх учителів, голову колгоспу Кочубея і навіть фінагента Пакільця, який похвалявся, ніби має якусь шахову категорію. Починаючи першу партію з Андрієм, Задорожний розставив фігури, тоді зняв свого ферзя й сховав до кишені.
— Навіщо це ви? — здивувався Андрій.
— Щоб полегшити твою долю, — засміявся директор.
— Я б вам це радив, — сказав Коваленко.
— І все ж таки…
— Тоді держіться!
— Держусь!
Партію він у Андрія виграв. Виграв і другу, і третю, й десяту під злорадні пошепти й сміх друзів Коваленкових, що вже давно точили зуби на чемпіона.
І дивно: Андрій не зненавидів учителя за цей жорстокий розгром, а навпаки — полюбив. Задорожний колись був моряком, воював у громадянську мало не на всіх фронтах, побував у лабетах врангелівської контррозвідки, його розстрілювали, але він чудом порятувався: виповз уночі з простреленими навиліт грудьми й добрався до хатини якогось рибалки. Тоді вчився в інституті, став викладати історію й географію, але на згадку про далекі роки незмінно носив темно-синій морський кітель з блискучими мідними ґудзиками, з біленьким підкомірчиком і орденом Червоного Прапора на клапі лівої нагрудної кишені.
(Продовження на наступній сторінці)