Але копав він її якраз для того, щоб не вмерти. Коли горбик землі став уже такий високий, що з його вершини можна було просто ступнути надвір з бліндажа, Андрій почав підводитися. Це сталося на шостий день після поранення. Він знав, що це остання спроба, і тому не поспішав, ретельно готувався до неї. Випив рештки води з котелка, взяв у праву руку автомат (хоч у ньому й не було жодного патрона), лівою рукою притримувався за стінку бліндажа. Коли зробив перший порух, тепла рідина потекла з рани, і він злякався спершу, але згодом не звертав уваги на кров. Дихати було важко, біль у боці сковував рух, але Андрій, зціпивши зуби, вперто дерся на свій горбик. Щоб не загубити пілотки, Андрій сховав її в кишеню, і тому простоволоса голова перша відчула на собі тепло сонячних променів. Він звівся над отвором, над усією землею, прикрашеною квітами й зеленими травами, звівся високий і худий, з палаючими очима, махнув автоматом і впав грудьми на м'яку траву.
Немає нічого в світі кращого за траву, зелену, соковиту, пахучу, ласкаву. Він лежав, припавши грудьми до теплої рідної землі, занурившись обличчям у траву, міцно стискаючи в правій руці автомат, у якому не було жодного патрона.
А коли звів голову й глянув поперед себе, побачив… гітлерівця.
Фашист був живий і здоровий. Він стояв, розставивши ноги в грубих чоботях з куценькими халявками. На ньому були широкі сіро-зелені штани і такого самого кольору френч з безліччю карманів, великих і одвислих, мов торби. Обличчя німець мав бліде, одутлувате, а під носом, як дві жарини, горіли в нього руді пишні вуса. Такі вуса були колись у сільського крамника Кузьми Кириловича. Виходить, німець не тільки прийшов на його, Андрієву, землю, він ще й присвоїв собі чужі вуса, бо Андрій же добре знав, що ці вуса належали крамникові Кузьмі Кириловичу. Коваленко застогнав і потяг до себе автомат. Німець злякано скрикнув і сахнувся од автомата, як од гадюки. Та Коваленко уже не бачив його, бо йому треба було знов слухати своїх невтомних коваликів, яких вій не чув ось уже два дні.
Потім він плив по Дніпру. Хвилі гойдали його, як мати дитину, й нашіптували щось гарне й ласкаве, як колискова пісня. "Куди я пливу?" — подумав Андрій і повернувся до свідомості.
Він не плив ї ніякого Дніпра тут не було. Його несли гітлерівці на тугій плащ-палатці і несли в полон. Андрій лежав навзнак ї міг бачити лише те, що робиться позаду. Він побачив там дві чужі голови в чужих пілотках, і одна голова належала отому фашистові з рудими вусами.
Гітлерівці здавалися якимись однаковими, дуже схожими один на одного. Всі молоді, здорові, чисті, вони байдуже топтали траву, спокійно перемовлялися між собою, курили і, здавалось, зовсім не думали про те, що зараз війна, що вони на чужій землі, що їх тут ненавидять.
А тим часом зовсім неподалік гриміла артилерія, в повітрі часто з'являлися радянські літаки і коли один з них раптом пролетів над Андрієвими носіями, всі вони, кинувши пораненого, попадали на землю й лежали довго, довго, аж поки затихло гуркотіння мотора.
Тоді знову підняли Андрія й понесли. Рудовусий, побачивши, що Коваленко опритомнів, підморгнув йому й спитав:
— Комісар?
Андрій мовчав, а рудовусий засміявся й сказав:
— Ти важкий, мов мертвяк.
Він не знав, розуміє його полонений чи ні, але йому, видно, хотілося поговорити.
Андрій поворушив губами й сказав по-німецьки:
— Пити
Рудовусий дістав з сумки бутерброд, відчепив од пояса флягу й поклав біля Андрія. Хліб був твердий, якийсь солодкуватий, у флязі виявилося кофе. Андрій з'їв хліб, випив кофе і подякував німцеві.
Перед тим він ніколи не думав, що по цей. бік фронту може існувати життя. Він гадав, що тут є лише фашисти і смерть, яку вони несуть в руках, як несуть автомати. А тепер от німці тягнуть його, обливаючись потом, і, здається, навіть не думають вбивати.
Його принесли в село, в те саме село, звідки він мав їхати у відпустку до Каті. Не діждешся тепер ти, Катю, свого коханого і ніколи, мабуть, не взнаєш, куди він подівся.
Вулиці села були загачені німецькими танками й машинами, в городах стояли похідні кухні, і біля них метушилися солдати. Одні з них тягли до кухні теличку, яку знайшли в когось із місцевих мешканців, інші рили картоплю, ще інші рубали дрова. Танкісти грілися на своїх танках, жували бутерброди, курили сигаретки. В одному місці довгорукий білявий танкіст награвав на губній гармонії якусь сумну мелодію, і здавалося, що мелодія ця сумна якраз тому, що потрапила до отих грубих, безжальних людей і ніяк не може в визволитися. Андрій подумав, що він зараз теж схожий на ту мелодію.
Його замкнули на ніч у колишню колгоспну комору. Комора була порожнісінька і лише на стовпчику висіло пасмо сурових ниток. Нитки були мідні, свіжі, видно, недавно з мотовила. При погляді на них в Андрієвій голові одразу ж виник зухвалий план. Ті німці, що несли його сюди, не звернули уваги на те, що на Андрієвій гімнастьорці, під темною корою засохлої крові, орден Червоного Прапора. Якби вони помітили орден, вони б, ясна річ, одразу його зірвали. А орден був тепер для Андрія всім: документом, спогадом про рідних людей, нагадуванням про те, що він хоч і полонений, але все ж боєць. Треба було зберегти орден. І Андрій вирішив використати для цього оті нитки. Він одгвинтив орден од гімнастьорки і став намотувати на нього нитки. За годину в його руках був акуратний круглий клубочок ниток. Андрій сховав клубочок в кишеню й заплющив очі.
Колись у запорозьких козаків був звичай: як хоронили вбитого козака, то насипали в степу дві високі могили. Одну насипали там, де в козака влучила ворожа куля, другу — там, де прийняв він смерть. Бо не було такої кулі, від якої козак міг би одразу вмерти. З шматком жорстокого металу в грудях, конаючи, він ще летів уперед на своєму вірному коні й рубав ворогів своєю шаблею, білою й нестримною, як блискавка.
Де ж то буде твоя друга могила, Андрію?
Він проклинав ту годину, коли виповз з свого бліндажа й побачив рудовусого фашиста. Ліпше було померти одразу. Або ліпше вже б отой рудовусий випустив у нього чергу з свого автомата, аніж дав шматок хліба й ковток кофе.
Андрій здивувався, коли його не вбили одразу. Тепер він зрозумів, що тут немає ні життя, ні смерті, а є вмирання. Невільне, жахне, невідворотне вмирання тисяч людей, вмирання в концтаборах, в окупованих містах і селах, вмирання в далекій Німеччині, про яку розповідали страшні легенди.
І ось через два місяці після того дня, коли він, здавалося, поборов свою смерть, Андрія разом з сотнями таких, як він, везуть кудись у наглухо забитих вагонах, везуть голодних, поранених, знесилених.
Ешелон довго стоїть на станціях. Його заганяють в тупики на зарослі травою колії, подалі від людських очей, він пережидає, поки пройдуть усі військові ешелони на цій дільниці, і знову повзе вперед, здригаючись, брязкаючи буферами, мов кайданами. Тринадцять червоних вагонів наповнено військовополоненими. В кожному вагоні людей стільки, що вони можуть лише сидіти. Сидять усі: неушкоджені, поранені, вмираючі. Лягати — ніде. Двері наглухо закриті й закручені знадвору дротом. Два віконечка теж густо переплутані колючим дротом. Майже всі вагони мають гальмівні площадки, і на них тупцюють вартові з автоматами. Над заднім вагоном здіймається висока будка. В ній сидить кулеметник і стежить, щоб полонені не спробували втікати через дахи вагонів.
Поїзд просувається вперед здебільшого вночі, коли військові ешелони з остраху перед партизанами вистоюють на станціях. Паровоз кричить глухо й тужливо, і в очах у всіх бранців — теж туга і смуток. Вони відрізані від усього світу, вони не знають, куди їх везуть, що робиться там, за стінками вагонів, по якій землі котяться сталеві колеса їхньої пересувної в'язниці.
І все ж, незважаючи на це, всі, як один, раптом дізнаються, що поїзд поминув німецький кордон. По всіх вагонах проноситься одне-єдине слово: "Німеччина!", до всіх віконечок тягнуться змарнілі обличчя, у кожного стискається серце, кожним оволодіває безнадія. Бо поки вони були на рідній землі, хай хоч і в неволі, вони все ж сподівалися на якесь чудо, на визволення, на те, що їм ще вдасться повернутися до своїх, стати в лави борців з ворогом. А тепер усьому кінець. Чужа земля не обіцяє їм нічого. Вона лежить холодна, непривітна, під темним захмареним небом, закутана в туман, вкрита мокрими, густими лісами. Поїзд котиться поміж цими лісами, паровоз час од часу скрикує, але жоден листочок навіть не сколихнеться від цього крику, так ніби всі вони вирізані з зеленої твердої бляхи. Туман, студений, драглистий, як холодець, охоплює своїми щупальцями вагони, як огидний морський спрут, і бранці здригаються від його дотиків.
Андрій сидить в одному з вагонів біля поперечної стінки. За його спиною товчуться сталеві тарілі буферів, їхній стукіт боляче відлунюється в його поранених грудях, але Андрій не відсовується від стінки. Йому хочеться бодай спиною відчувати волю, безмежний простір, кілометри блакитного повітря. Буфери б'ють у стінку, так ніби намагаються її проломити, а йому здається, ніби то якісь могутні добрі люди, що прилинули з отих мовчазних лісів, силкуються, щоб випустили на волю полонених.
Воля… Він звик до неї з дитинства, від самого дня народження, звик до безмежних степів, до буйних вітрів над ними, до єдиних на світі вкраїнських жайворонків, яких ніхто ніколи, здається, не бачив на землі, а лише в небі, лише в голубому зеніті, в нестримному польоті, серед прозорих розсипищ їхнього співу. І душа в нього була непокірлива, дика, мов степовий птах, і кликала його, зваблювала з цього вагона туди, де лунко гупали буфери, де шелестіли листям ліси і омивали землю потоки неокованих небесних вод.
(Продовження на наступній сторінці)