Слово "Німеччина" розбудило його. Він одігнав од себе звабливі мрії і вперше подумав про те, що настав час спробувати діяти. Надто вже далеко від'їхав він од того місця, де одержав у свої груди фашистську кулю! Час уже й зупинитися.
— У кого є ніж, товариші? — запитав він.
Ножа ні в кого не було, але в одного капітана знайшлася схована у чоботі бритва.
— Навіщо тобі ніж? — поцікавився капітан, милуючись водянистим блиском широкого леза бритви.
— Вагон буду різати, — відповів Андрій.
— Куди тобі? Ти ж поранений!
— Хто захоче втекти звідси — допоможе. Давай бритву! Чи, може, шкода?
— Тримай, — сказав капітан. — І я перший на черзі після тебе. Різати й утікати — перший. Згода?
Андрій мовчки взяв бритву, ще раз прислухався до брязкоту буферів надворі й чиркнув лезом по дошці. Його план був дуже простий: надрізати дошку вгорі й унизу, тоді виламати її, так само надрізати й виламати надвірну дошку, а вже тоді вилазити крізь отвір на буфер і звідти стрибати під укіс.
Вони різали старе затужавіле дерево і не знали, що у всіх вагонах, немов по команді, роблять те саме. Коли в стінці вагона блиснуло світло, Андрій припав обличчям до отвору і дихав, дихав повітрям волі, аж поки його од-тягли назад.
— Треба швидше кінчати! — сказав капітан — власник бритви. — А ти лежиш! Чи тобі, може, стало погано?
— Я трохи відпочину, — слабким голосом промовив Андрій. — Чогось у мене дзвенить у голові. Дзвенить так, як у той день, коли мене поранило.
— Ну, відпочинь, браток, відпочинь, — сказав капітан і натиснув на дошку. Дошка затріщала. Капітан вдарив у неї ногою — і вона впала вниз, під колеса.
— А тепер прощайте, товариші! — гукнув капітан. — Хто хоче — давай за мною! Стрибати наліво. Пішов!
Він виліз на буфер і зник. Андрій хотів лізти слідом за капітаном, але його хтось притримав.
— Куди тобі, пораненому? Підожди, коли поїзд буде на гору йти, уповільнить хід. А так ти ж уб'єшся!
Він лежав біля отвору й бачив, як один за одним стрибають униз його товариші. З інших вагонів теж, мабуть, почали стрибати, але не скрізь так вдало, як тут, бо вартові помітили втікачів і стали стріляти. Застрочив кулемет з задньої вишки, його підтримали автомати з передніх вагонів. Поїзд продовжував свій шалений біг. Ніхто не догадувався зупинити його. Хлопці лізли з вагонів і падали, падали під укіс в густі нетрі зеленого лісу, а згори щось кричали німці й били з автоматів у білий світ, як у копієчку.
Раптом поїзд пересмикнула судорога. Вагони полізли один на один, мнучи буфери, як замазку. Ешелон зупинився. Вартові, з галасом і прокльонами, забігали біля вагонів, стали одсовувати важкі двері.
— Раус! — кричали вони, виганяючи полонених з вагонів.
— Льос! Бістро!
Хто не хотів поспішати, того викидали на землю силою, зштовхували прикладами. Андрія, що ніяк не міг одійти од того рятівного отвору, який він прорізав своїми руками, топтали чобітьми й кололи штиками. Вони зовсім оскаженіли, бо ніколи не сподівалися, що руські зможуть втікати з ешелону. Вони мстилися на тих, що залишилися, за втікачів і за свій недогляд. Начальник ешелону наказав одібрати у полонених всі залізні предмети — ножі, виделки, ложки, котелки, навіть пряжки од поясів. У Андрія в кишені знайшли клубок ниток.
— Де голка? — спитав вартовий. — Куди сховав голку? Хочеш вагон знову різати?
— У мене немає голки.
— А навіщо нитки?
— Я швець. Люблю пантофлі робити, — збрехав Андрій.
Солдат намотав на руку нитку, смикнув, вона перервалася.
— Не повісишся! — засміявся конвоїр і повернув клубочок Андрієві.
З тринадцяти вагонів вісім були прорізані. Різали, хто як міг. Одні зробили отвір у підлозі і падали вниз, на шпали, прищулюючись між рейками і ждучи, поки над головою прогримлять сотні тонн страшного металу. Другі намагалися проломити стінку в тому місці, де був засув од дверей, щоб одкрити двері й утікати всім вагоном одразу. Треті вибрали найлегший шлях — пробили дах, але цей шлях виявився невдалим, бо кулеметник одразу ж помітив утікачів і зчинив тривогу.
Тепер усі порізані вагони конвоїри лишили порожніми, а полонених зігнали в ті п'ять, що лишились неушкодженими. Коли досі люди могли тільки сидіти у вагонах, то тепер ніде було навіть стояти. Андрія притиснули до стінки біля віконечка, рана в боку боліла так, що хотілося тут же впасти й умерти, але впасти він не міг: не було куди.
Їх везли довго, мабуть, через усю Німеччину. Ешелон знову годинами стояв на запасних коліях, і з його вагонів линули глухі стогони.
Голодні, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не маючи змоги навіть поворухнутися. Тяжкопоранені вмирали, але й мертві, вони стояли, підтримувані живими. Живі гріли мертвих, а мертві охолоджували живих, яких пекла спрага. Андрій лишився живим тільки завдяки тому, що випадково опинився біля віконечка і міг час від часу висовувати в нього долоню, щоб упіймати на неї кілька краплин води, яка текла з даху вагона. Він лизькав цю дощову воду, як та індійська пташка тітібха, яка ніколи в житті не вживає іншої води, окрім дощової, і дякував випадкові і тій обставині, що в Німеччині є хоч цей дощ.
Так, дощу в цій країні було не менш, ніж сліз.
Вдосвіта поїзд прибув на якусь маленьку станційку. їх зустріла ціла сотня нових конвоїрів з рудими вівчарками, які ошаліло кидалися на людей. Полонені мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжувані гавканням собак і короткими, як гавкіт, криками конвоїрів, пішли до асфальтованому шляху, обсадженому яблунями. На яблунях, ховаючись в мокрому, бляклому листі, ще висіли деінде поодинокі яблучка, восково-стиглі, червонобокі яблучка, точнісінько такі, як на Вкраїні. Андрій не витерпів. Запримітивши яблуко, що висіло особливо низько, він метнувся з колони. Не встиг ще добігти до яблуні, як зуби вівчарки вже вп'ялися йому в ногу, але він не зупинився, не звернув уваги на біль, а вже простягав свої худі, прозорі руки до отого соковитого, звабливого плоду і вже відривав його од гілочки, відривав разом з товстим коротеньким хвостиком, жмакаючи пальцями широке мокре листя. Яблучко було холодне-холодне і гладеньке, як скляна кулька. Андрієві мало було відчувати його в руці — він підніс яблучко до очей, щоб помилуватися його розписом, побачити на його округлих боках сліди сонячних поцілунків.
Підбіг конвоїр і вибив яблучко з Андрієвих рук. Воно покотилося в траву, і за яблучком покотилися сотні очей полонених — сірих, чорних, синіх, карих очей, очей приречених, неіснуючих людей. Справді, вони були викреслені з життя. Земля з її плодами, ріки з їхніми чистими прохолодними водами, тінисті ліси й стрімкі гори, тихі села й шумливі міста, — все це існувало десь по той бік їхнього буття, вони не мали на нього права, як не мали права на оте червонобоке яблучко. Вони мали право лише на оцю охорону, ретельнішу, ніж особиста охорона королів і президентів, на колючий дріт концтаборів, на вмирання.
Концтабір був біля самого асфальтованого шляху, обсадженого яблунями. Сотні бараків ховалися за густим плетивом колючого дроту, за гігантськими вишками, на яких були встановлені станкові кулемети, за глибокими ровами, що нагадували рови середньовічних замків.
На воротях табору красувався латинський напис: "Суум квікве" — "Кожному своє". Фашисти вміли бути цинічними. На пряжках солдатських поясів вони накреслили девіз "Гот міт унс" — "З нами бог" — і наказали цим солдатам вбивати все живе й залишати після себе спалену землю, хоч головною заповіддю того бога, якому вони поклонялися, було "Не убий". Центральний орган їхньої партії — газета "Фелькішер беобахтер" виходила під гаслом "Фрайгайт унд брот", тобто "Свобода і хліб", але цей лозунг означав лиш те, що фашисти хотіли б позбавити свободи й хліба всіх людей, які живуть на землі. В отому написі на воротях табору їхній цинізм досяг вершини своєї одвертості. Кожному своє. Одні будуть повільно вмирати від ран — і їх ніхто не спробує навіть лікувати. Інших замучать на каторжних роботах де-небудь на будівництві авіаційного заводу. Ще інших спалять в печах крематоріїв, спалять живцем або ж перед цим розстрілявши, вбивши ядом, задушивши отруйним газом. Кожному своє. "Суун квікве".
Концтабір мав криптонім: "Шталаг А". Він був інтернаціональний. Тут можна було зустріти французів у їхніх новеньких мундирах з блискучими гудзиками, розтатуйованих, темнолицих марокканців, сумнооких сербів і покірних індусів, дебелих канадських і американських льотчиків, і похмурих англійців. Радянських полонених тримали окремо від усіх, їм заборонялося мати будь-який зв'язок з іншими полоненими. Фашисти боялися їх, мов пошесті. Через те для радянських полонених створили у таборі ще один табір, обгородивши його ще двома рядами колючого дроту і поставивши біля огорожі будки з кулеметами. В цьому "подвійному" таборі був ще один, вже "потрійний" — для радянських офіцерів.
(Продовження на наступній сторінці)