"Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що він, Коваленко, злякався, відступив, не прийняв виклику? "Ворога треба бити не самою лиш зброєю, але й розумом!" — так сказав би Сергій Олексійович. Коваленко зліз з свого ліжка і вийшов на середину барака.
— Я зможу відповісти.
— Ти? — здивувався майор.
— Так. Я зможу відповісти і на своїй мові й по-німецьки. Мені однаково.
— Ти просто зухвалий хлопчисько, — сказав майор і одвернувся.
— Очевидно, гер майор злякався? — насмішкувато промовив Андрій.
— Ну, гаразд, — повернувся до нього майор. — Я ставлю запитання. Відповідати швидко, коротко, без роздумувань.
— Згода, — кивнув Андрій.
Весь барак завмер. Що собі думає отой божевільний хлопець? Адже майор не подарує йому цього зухвальства. Двадцять діб карцера — це певна смерть. Навіщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому "лазареті", тому, хто ще може діждатися кінця війни!
А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою проти танків. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, він буде бити по танках. Хто кого? Або — ти, або — тебе. Середини немає. Залізна логіка бою.
І дуель почалася. Запитання й відповіді летіли, як снаряди. Майор бив Андрія запитаннями, Андрій бив його відповідями.
— Яке найбільше число можна написати з допомогою двох цифр?
— Дев'ять у дев'ятій степені.
— Яке море не має берегів?
— Саргасове.
— Де всі двері й вікна будинку будуть виходити на південь?
— На Північному полюсі.
— Хто написав "Едду"?
— Стурлусон.
— Де поховане серце Кутузова?
— В Хольбау.
— Звідки ти все це знаєш?
— Це вже шосте запитання.
— А чорт! — вилаявся майор. — Я ніколи не думав, що серед вас є такі люди. Ти зараз одержиш свої сигарети.
Майор не витримав дуелі. Він був розбитий. Андрій переміг. Переможцеві вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожній пачці. Щоправда, сигарети були наполовину перепрілі, але все одно для барака — це було неймовірне багатство. Андрій ходив поміж ящиками й роздавав сигарети. Собі він не залишив жодної. І тоді до нього підійшов один з полковникових друзів і тихо сказав:
— Зайди, до Миколи Петровича. Він хоче тебе бачити.
Андрій мало не бігцем подався до кімнатки полковника. Мартиненко сидів на стільчику і, тримаючи у витягнутих руках кілька тоненьких соломинок, сплітав з них якусь золотисту гадючку. В його кімнаті пахло соломою, як пахло колись од Андрієвого батька.
— Прибув по вашому виклику, — сказав Коваленко.
— Ого, ти ще не забув армії, — усміхнувся полковник. Голос у нього був тихий, але владний, і вже з самого голосу можна було довідатися, що перед тобою — дуже розумна людина.
— Я чув, що ти роздав усі сигарети? — продовжуючи плести, сказав полковник.
— Роздав, — ствердив Андрій.
— Навіщо?
— А навіщо вони мені? Я ж некурящий.
— Ти міг би за них виміняти хліба, баланди, маргарину.
— Навіщо?
— Щоб хоч трохи зміцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?
— Худий, сорок сім кілограм важу, а було вісімдесят чотири.
— І рана в тебе тяжка. Вона вже загоїлася. Це тому, що ти ще молодий. Отож треба берегти себе.
— Для чого?
— Дивне запитання, — усміхнувся Мартиненко і, помовчавши деякий час, без зв'язку з попереднім спитав:
— Ти з соломи вмієш що-небудь плести?
— Брилі, — відповів Андрій. — А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми зимою на ніч матками вікна затуляли. Щоб було тепліше.
— Ти з України?
— З України.
— І я теж. Виходить, земляки, а й досі не були знайомими. Це погано.
— Мені незручно було з вами знайомитися…
— Чому ж незручно? Хіба я баришня якась, чи що?..
— Та ні… Просто…
— Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко, — сказав полковник, — Що ти думаєш далі робити о полоні?
— А що ж тут робити? — розгубився Андрій. — Ждати смерті — от і все…
— Ждати смерті й курка вміє.
— А що ж іще?
— Хочеш, я навчу тебе робити красиві речі з соломи? Будеш моїм помічником. А то моїх двох помічників забирають у робочу команду, а роботи багато, сам не вправлюсь.
— Роботу я люблю, — нерішуче промовив Андрій, — але навіщо вона тут?
— Як то навіщо? — глянув на нього полковник своїми темними окулярами. Щоб добути хоч трохи хліба.
— А навіщо хліб?
— Ти знов за своє. Хліб нам потрібний для того, щоб жити. Зрозумів?
— А може, нам ліпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед Батьківщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрібні?
— Еге, — свиснув полковник, — та ти що ж, добровільно здався в полон?
— Ні
— Бився?
— Бився.
— До останнього?
— До останнього.
— Пораненим потрапив до рук фашистів?
— Пораненим. Вмирав уже.
— То чому ж тепер говориш дурниці?
— Я думав…
— Бери отам під ліжком стільчик, сідай біля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потім.
Андрій просидів у полковника до вечора. Увечері Миколі Петровичу солдат приніс буханець хліба, і полковник одрізав половину Андрієві.
— На, їж, — сказав він. — Знайди в мене на підвіконні сіль, посип хліб і їж. Треба тобі поправитися. Хліб з сіллю — дуже корисна річ, і смачна.
— Моя мама колись пекли хліб з калиною, — замріяно промовив Андрій. Нічого смачнішого опісля я вже не їв.
— Хліб з калиною будемо їсти вже, коли повернемося додому, — зітхнув полковник,
Він розрізав другу половину хліба на невеличкі шматочки й одніс у барак опухлим.
— А ви ж як? — спитав його Андрій, не наважуючись доторкнутися до хліба.
— Про мене не турбуйся. Я не голодний. Їж.
Хліб був солодкий, як паска. Андрій напхав повен рот і відчував, як молода сила розливається по всьому тілу разом з оцими ковтками. Він наївся вперше за час перебування в полоні. І тільки тепер зрозумів, як йому хочеться жити.
Так тривало кілька днів. Полковник годував Андрія, вчив його робити з соломи коробочки, розповідав про своє дитинство, яке він провів десь у таврійських степах, розпитував хлопця про його дім, про службу в армії. І весь час намагався розвіяти сумні Андрієві думки.
— Ти чув що-небудь про Клаузевіца? — спитав віл Андрія.
— Трохи чув. Це був німецький військовий теоретик. Ленін приводить у своїх працях його визначення війни, як продовження політики іншими засобами.
— А про шиття Клаузевіца тобі що-небудь відомо?
— Ні.
— Так от, Клаузевіц воював на боці руської армії проти Наполеона. Він самовільно кинув службу в себе на батьківщині й попросився до російської армії. Крім того, він був у полоні в французів. І в цей час сказав: "Не відчаюйтесь у власній долі — це означає: поважайте самих себе".
— Як же я можу поважати себе, коли я в полоні?
— Ясна річ, для поваги потрібні підстави. Але це зовсім не означає, що всі підстави зникли, щойно ти попав у полон. А що ж ти міг удіяти? Що могли вдіяти ще тисячі інших, яких захопили непритомними, пораненими, вмираючими або ж завдяки якій-небудь підступності? Ми ж не самураї, які розпорюють собі животи. Ми радянські воїни. Ми мусимо вистояти й тут. Хто сказав, що воїн без зброї — не воїн? В цій війні переможе тільки той, хто зможе боротися і зі зброєю і без зброї. У нас є сила духу, якої немає більше ні в кого.
— Що ж можна зробити самою силою духу? — не розумів Андрій.
— Все! — твердо сказав полковник. — Мозок людини — знаряддя набагато сильніше, ніж пазури лева. Нам зараз потрібні розумні, дуже розумні люди. Ти думаєш, чому я покликав тебе після того змагання з майором? Я побачив, що ти надзвичайно сміливий хлопець і надзвичайно розумний. Ти комуніст?
— Комсомолець.
— Однаково. Ти повинен пам'ятати, що головне завдання — зберегти наших товаришів. Наполеон вважав, що життя однієї людини нічого не варте. Він посилав на смерть сотні тисяч солдат. Всі знають, чим те закінчилося. Життя людини — найбільша цінність на світі. Лише та держава буде непереможною, яка об'явить війну за кожну людську особу. Наша Радянська держава оголосила цю війну і тут, в полоні.
— Яка ж тут держава? — не зрозумів Андрій.
(Продовження на наступній сторінці)