«Дума про невмирущого» Павло Загребельний — сторінка 11

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Дума про невмирущого»

A

    Але він уже перекотився далі в тил, і тут стало тихше. Неподалік од бліндажа цокали по залізу. Андрій догадався, що то танкісти, мабуть, пробують склепати гусеницю. Хай стараються! Німці незабаром переконалися в марності своїх зусиль. Вони про щось поговорили між собою й, перемовляючись, підійшли до вогневої. "Хочуть знайти того, хто кинув гранату", — зрозумів Андрій. Автомат досі ще висів у нього на шиї і йому без особливих зусиль вдалося підняти його й наставити на отвір бліндажа, вперши в живіт. Підняти праву руку Андрієві довго не вдавалося. Він уже навіть злякався, що не встигне вистрілити, але зрештою все ж зумів дотягнутися вказівним пальцем до спуску.

    Туман надворі вже розходився. В отворі синів маленький шматочок неба, високого й далекого, як життя. Десь далеко-далеко звідси від оцього бліндажа жили веселі люди, мати носила на руках дитину, хтось працював у полі, хтось просто лежав на траві й дивився на золотисті яблука, що висіли в нього над головою, хтось слухав, як дзвенять у травах коники, і пробував упіймати устами сонце. А він умирав. Напівмертвий лежав він у напівмогилі й ждав смерті. Ось вона підійшла, В отворі, закриваючи останній шматочок неба, показалось три чужі голови в чорних пілотках. То були вороги. Вони прийшли, щоб добити пораненого. Зціпивши зуби, зібравши рештки сил, Андрій натиснув на спусковий гачок і не міг одірвати пальця, аж поки випустив усі сімдесят патронів. Три голови в чорних пілотках так і лишилися висіти в отворі, тільки спустилися нижче, немов уклонялися Андрієві. Автомат упав на землю. Він тепер був уже непотрібний. Якщо там, нагорі, залишилися живі гітлерівці, вони зараз зможуть зробити з Андрієм що завгодно. Та йому байдуже. Він однаково має вмерти.

    Вгорі закричали, загупотіли по бліндажу. Вбитих одтягли за ноги і знову до Андрія зазирнуло блакитне рідне небо. Тепер уже його ніхто не смів закрити. Гітлерівці й не пробували цього робити. Вони просто всовували в отвір стволи гвинтівок і автоматів і стріляли. Стріляли не цілячись, не бачачи того, в кого стріляють, поспішаючи, нервуючи. Кулі м'яко шльопали в стінки й у підлогу бліндажа, вони підривалися під Андрія, падали біля його голови, але диво дивнеє! — жодна з них не зачепила юнака. Потім у бліндаж влетіла граната. Маленька, кругла, мов гусяче яйце, граната з білою шворкою упала внизу призьбочки, на якій лежав Андрій, і лейтенант не мав сили, щоб хоч відкинути її подалі од себе. Пошипівши трохи, граната репнула навпіл, наповнила бліндаж громом, полум'ям і димом, і Андрій знову втратив свідомість.

    Він опам'ятався аж уночі і одразу ж відчув, що над усе хоче пити. Спробував підвестися — не міг. А тіло палало вогнем і благало, щоб залити той вогонь свіжою прохолодною водою. Андрій знав, що варто йому лише вибратися з цього бліндажа й проповзти до яру, на дні якого тече струмок, він нап'ється і одразу ж забуде про свої муки, не буде більше горіти в оцьому незгасному, пекучому полум'ї.

    Але вилізти з бліндажа він не міг. Якби це був звичайний бліндаж з боковим отвором, він би виповз з нього, незважаючи ні на який біль. Але тут треба було стати на повний зріст, підтягнутися на руках, — про це він не міг тепер і думати. Куди там підтягуватися з перебитими ребрами!

    І він лежав усю ніч і шепотів одне тільки слово: "Пити… пити… пити…" Світлі води хлюпотіли довкола нього, цілі моря води шуміли в тісному бліндажі, ріки текли через цей підземний склеп, і плавав серед цих рік і морів вмираючи молодий лейтенант Андрій Коваленко і не міг напитися, Бодай один ковток, бодай одну краплину! Ах, якби йому вдалося вибратися звідси, якби він вижив. Він би до кінця свого життя не розлучався б ніколи з флягою. Фляга, наповнена водою. Люди такі дурні. Чому вони не носять з собою фляг, наповнених водою? Адже це так зручно. І тоді б нічого не було страшно. Бо вода для людини — найцінніше. Боже, які дурні люди!.. І він теж був досі дурний. Але тепер він уже порозумнішав. Аби лиш йому вдалося вижити, аби лиш вижити!..

    Ранок зазирнув у бліндаж ясними очима блакитного неба і не впізнав того юнака, який бився вчора з фашистами. На земляній призьбі лежав мрець з блідими щоками, на яких уперше пробилося коротке цупке волосся. Губа у мерця були чорні, потріскані, як земля, і непорушні теж, як земля. Але ось його очі, щільно прикриті повіками, раптом розплющилися, глянули на стінку бліндажа, на якій висіла прозора крапелька води, і знову закрилися. Мрець ще жив. За хвилину його очі знову розплющилися, і тепер він уже довше дивився на маленьку крапельку прозорої рідини, яка виступала в тому місці, де лопата копача перерізала корінець якоїсь травинки. Корінців таких на стінках бліндажа було багато і на кожному з них висіла зваблива крапелька. Мрець підвів голову й злизав одну з крапельок шершавим сухим язиком. Мабуть, він не відчув ніякого полегшення, бо не кинувся злизувати другу крапельку, а деякий час лежав. А може, просто відпочивав, витративши на той незначний порух усі свої сили. Перегодя живий мрець знову підвівся й знову лизнув крапельку на стінці.

    до вечора на тій стінці, біля якої лежав поранений, не лишилося жодної крапельки, а спрага мучила його ще з більшою силою. Вночі він копав рукою ямку в підлозі бліндажа, припадав губами до вологої землі. Він смоктав би землю, як ласощі, він їв би її, якби з неї можна було витягти бодай грам води.

    Так тривало довго, дуже довго. Поранений уже збився з ліку. Йому ввижалося, ніби він лежить в бліндажі й палає на пекельнім вогні вже цілий місяць, а насправді минуло три дні й три ночі.

    На четверту ніч випав дощ. До ранку в бліндажі утворилася калюжка каламутної, перемішаної з глиною води. Андрій набрав води повний котелок і напився.

    Був якраз день його народження. Вісімнадцять років тому мати народила його в полі, біля чумацької могили, під копою пшениці. Чи знала ти, мамо, як важко буде твоєму синові, твоїй дитині?

    В день народження п'ють іскристе вино, дзвенять келихи, люди всміхаються до іменинника, зичать йому щастя й довгих років. А він лежав самотній під землею, пив з солдатського котелка теплу дощову воду, змішану з жовтою глиною, і була та вода для нього солодшою за всі пива-меди на світі.

    Коли погамував спрагу, раптом відчув, що йому хочеться їсти. Голод усі ці дні ховався за спрагою, а тепер виступив наперед, вхопив юнака за горло й беззвучно плямкав своїми синіми губами: "Ти вмреш, ти вмреш, ти вмреш!" Сили одлітали од тіла, як птахи у вирій, їх ніщо тепер не могло стримати. Якби в Андрія хоч був шматочок хліба! Грудочка цукру хоч би завалялася в нього в кишені! Якась крихта!

    Але не було в нього нічого, і сили летіли, летіли, лишаючи Андрієве тіло лежати в землі.

    Чи був у нього якийсь вихід? Гукати? Кликати на допомогу? Але кого кликати і як? Та й не міг він кричати, бо рана в грудях скувала його голос. Спробувати все-таки вилізти з бліндажа? Але як це зробити з потрощеними ребрами?

    Він пив воду й думав. Інколи його свідомість затуманювалась, якась червоно-чорна запона застеляла йому очі, і в голові сотні маленьких коваликів дзенькали сотнями по сотнях кувадл. Але він нелюдським напруженням волі одкидав ту запону, і ковалики ховалися в якихось темних закутках і давали йому змогу знову повернутися думкою до свого становища.

    Врешті Андрій одважився. Він одпив з котелка жовтуватої води і став переповзати, щоб лягти головою напроти отвору. Ліг, довго відпочивав, слухаючи невтомних коваликів, потім гребнув лівою рукою жменю землі з підлоги й висипав її на призьбу біля своєї голови. Можна було подумати, що Андрій буде будувати хатки з піску. Він знову й знову опускав руку вниз і висипав на призьбу нові й нові порції землі. Робота дала йому змогу на деякий час забути про голод, тільки тепер у нього часто пересихало горло, і він щохвилини прикладався до котелка з водою і робив ковток-два. До вечора один з котелків спорожнів. Тепер треба було економити воду, але зате в Андрія з'явився інструмент. Копати й переносити з підлоги на призьбочку землю котелком було, звичайно, краще, ніж рукою. Купка землі біля Андрієвого узголів'я стала після цього зростати помітно швидше.

    Він працював цілу ніч, не відпочиваючи. Він був схожий тепер на того бігуна, який перед фінішем перестає дихати і летить уперед з порожніми грудьми, відчуваючи, що ось-ось його серце не витримає й розлетиться на шмаття, але добре знаючи водночас, що там, за фінішем, він уже надихається досхочу, там дасть спочинок своєму змученому серцю.

    Так, як працював Андрій, не працював ще ніхто й ніколи. Єгипетські піраміди поряд з отією купкою землі, що він нагорнув її за день, могли б видатися мізерними мурав'їними спорудами. Велика Китайська стіна була дитячою забавкою в порівнянні з тим, що зміг зробити цей вмираючий юнак за два дні й дві ночі. Горбикові нагорнутої Андрієм Коваленком землі судилося затьмарити все: і безмежні поля, всіяні гігантськими дольменами й кромлехами, і печерні храми Аджанти, і підводні дороги, прокладені між японськими островами, і канали, прориті в пустинях і між материками.

    Бо Андрій копав землю, вмираючи.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора