— Книжок у вас багато, — з заздрістю промовив Андрій, намагаючись перевести розмову на інше і, сам того не відаючи, знову зробив дівчині боляче.
— Батько був кандидат наук, — сумно сказала вона. — Викладав в університеті.
— Я теж мріяв колись учитися в університеті, — зітхнув Андрій. — Хотів вивчити мови.
— Ще вчитиметесь, — заспокоїла його Катя. — Війна скоро скінчиться.
— Тепер вже вона скоро не закінчиться. Вся Україна захоплена німцями. Білорусія. Прибалтика. Під Москвою йдуть бої.
— Давайте хоч сьогодні не думати про війну! — стріпнула головою Катя. Зараз будемо вечеряти. Згода?
— Солдата про це ніколи не питають, — засміявся Андрій. — У нього шлунок, мов казанок, завжди порожній.
— Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся вечерею.
— А коли я захочу вам допомогти?
— Нещасний! Що ж ви вмієте робити?
— Рішуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, різати хліб, насипати в тарілки борщ, — став перелічувати Андрій, загинаючи пальці.
— А варити борщ ви вмієте?
— Аякже! Кожен українець вміє це робити.
— А що треба для борщу?
— Для борщу? Сало.
— Сало?
Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, знаєте, аж пожовкло трохи. Цим салом борщ затовкується.
— Затовкується?
— Угу. Береться така дерев'яна стулка, називається салотовка, і сало розтовкується в ній разом з цибулею й часником. Тоді…
— Ну, вірю, вірю, — замахала на нього руками Катя. — Я вже не сумніваюся у вашому вмінні зварити український борщ, але, на жаль, у мене немає ні отого пожовклого сала, ні… як її?
— Салотовки, — підказав Андрій.
— Так, салотовки. Але зате в мене є трохи це два аш п'ять о аш. Знаєте, що це таке?
— У мене ж по хімії п'ятірка була! Це два аш п'ять о аш — етиловий спирт.
— А в нас, лікарів, — це спірітус віні. Кажуть, допомагає при поганому настрої. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвідчений солдат, як ви, мабуть, уже не раз перевірив це на собі.
— Траплялось, — червоніючи, промимрив Андрій, який ще ніколи в житті не брав у рот жодної краплі спирту. Горілку він кілька разів пробував, але то яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкіра в роті. Однак виставити себе в очах Каті недосвідченим писклям він не хотів і тому додав ще впевненіше: — Солдат всього скуштував.
Катя приготувала вечерю. Насмажила картоплі з м'ясними консервами, які були в Андрієвім мішку, принесла з кладовки баночку маринованих грибів, наклала на тарілочку рожевого м'яса крабів, нарізала хліб, а посеред столу поставила темну півлітрову пляшку з аптекарським ковпачком на шийці.
— А от чим пити — я не знаю, — сказала вона. — В мене немає відповідної посуди.
— Кухлем, — бадьоро промовив Андрій і дістав з свого мішка алюмінієвий кухлик.
— Це завелике для мене, — похитала головою Катя. — Краще, мабуть, знаєте що? Давайте використаємо для цього мензурку! У мене десь була двохсотграмова. Як ви на
це дивитесь?
— Мені однаково, — знизав плечима Андрій, дедалі більше входячи в роль бувалого досвідченого чоловіка, з яким мусить у всьому радитися слаба, беззахисна жінка.
Катя знайшла мензурку, сполоснула її під краном і, піднявши посудину проти світла, налила в неї прозорої синюватої рідини.
— Ста грамів вам досить? — спитала вона.
— Гадаю, так, — недбало сказав Андрій, приймаючи
3 її рук мензурку.
— Не забудьте одразу ж запити водою, — подала вона
йому кухоль.
Та знаю. Я оце думаю, за що нам вшити.
— За перемогу, звичайно.
— І за вас.
— Це так необхідно?
— Надзвичайно. — Андрій п'янів од самого запаху спирту. — Коли я тепер думаю про перемогу, то водночас думаю й про вас. Знаєте, коли на тебе йдуть танка, а та сидиш, ждеш їх і знаєш, що десь позад тебе матері, сестри, кохані дівчата… Ех! Наш майор, командир дивізіону, казав…
— Ну, ви вже пийте, — нагадала йому Катя. — Не забувайте, що я теж хочу випити… За вас.
— За мене?
— Так, за вас.
— Ну, хай вам щастить! — сказав він і перехилив мензурку. В роті в нього бахнуло, ніби там розірвалася граната, Андрій схопив кухоль і линув на ту гранату водою, але вода не загасила пекельного полум'я, яке палало в роті. Полум'я вже розтікалося по кишках і жилах, пробиралося в найдальші закутки тіла.
— І як його безпартійні п'ють, — спробував пожартувати Андрій, а в самого по щоках текли сльози.
Катя швидко налила собі спирту, піднесла мензурку на рівень очей, усміхнулася до Андрія і сказала:
— Ну, за нашу перемогу над фашистами! І за те, щоб ми з вами ще зустрілися.
Вона мужньо випила, і хоч трохи закашлялася від незвички, але не скривилася й погамувала сльози, що от-от мали виступити на очах.
Зате Андрій зовсім сп'янів. За ті місяці, що він лежав у госпіталі й не бував надворі, він якось ослаб, і тепер в нього наморочилась голова навіть тоді, коли він уперше вдихнув свіжого морозяного повітря. А тепер от цей спирт, м'яке тепло Катиних очей, затишок незнайомої квартири — все це заколисувало, навівало сонливість, млявість. Андрій підпер підборіддя рукою, заплющив очі і сидів мовчки, прислухаючись до своїх думок. Спогади перебігали по його зблідлому обличчю, як хвилі по Дніпрі. Катя обійшла навколо столу, нахилилася над Андрієм і тихо поцілувала його в лоб.
— Боже, — сказала вона, — ви ще зовсім хлопчик. Зараз я постелю вам постіль. Вам треба відпочити. Я зовсім забула про те, що вам не можна ще перевтомлюватися. Теж мені лікарка.
Вона постелила йому ліжко в батьковій кімнаті і коли повернулася назад, Андрій ще сидів з заплющеними очима, й хвилі спогадів досі бігли по його обличчю. Орден виблискував на його зеленій гімнастьорці, як яскрава квітка на зеленій луці. Дихав юнак майже нечутно, але його широкі груди то здіймалися, то спадали, і було видно, що йому важко й боляче зараз.
Катя ще раз нахилилася над його обличчям і ще раз поцілувала його білий чистий лоб. Тепла сльоза скотилася в неї з ока й упала на те місце, до якого перед тим доторкнулися її губи. Андрій звів на дівчину очі.
— Ви плачете?
— Ні, то вам здалося.
— Може, й здалося. Мені згадалася домівка. Моя мама. Тато. Ви знаєте, я ж ще зовсім малий: мені сімнадцять років і три місяці.
— Ну, а мені двадцять, — усміхнулася Катя.— І, як старша, я наказую вам іти спати. Вам не слід перевтомлюватися.
— А я ще хотів поговорити з вами.
— Завтра поговоримо. У нас же ще цілих два дні.
— Цілих два дні, — повторив він і, намагаючись ступати твердо, пішов до другої кімнати.
Катя простежила, щоб він як слід укрився, тоді швидко постелила собі на дивані, вимкнула світло, в темряві роздягнулась і шурхнула під холодну ковдру.
Андрієві не спалося. Він намагався згадати, що саме хотів сказати Каті, і не міг. В роті в нього пересохло, голова обважніла.
— Катю, — тихенько покликав він.
— Що таке? — відгукнулася вона з своєї кімнати.
— Де тут у вас вода? Пити страшенно хочеться.
— Хвилиночку. Я зараз принесу.
Вона зайшла в його кімнату і подала Андрієві кухоль.
— Пийте.
Він узяв кухоль, Дівчина стояла зовсім близько. Від її тіла розходилося тепло. І це тепло обгорнуло своїми м'якими крилами Андрія, і він, не маючи снаги звільнитися од їхнього солодкого полону, рвучко простягнув руки до дівчини. Кухоль з брязкотом полетів на підлогу.
— Що ви робите? — злякано прошепотіла Катя. — Не
треба!
Та він уже не чув її голосу. Чому не треба? 1 чи знає хтось з них, що тепер треба, а що ні? Їх двоє, вони молоді,
Світ починається і закінчується з ними й для них ось тут,
негайно! Він цілував її, говорив якісь ласкаві слова.
Катя гладила його круглу стрижену голову і згадувала
про те, як у госпіталі студентка-практикантка зробила пораненому боляче, взявши надто багато ляпісу, і як професор закричав на неї, а поранений заступився за дівчину. Тоді вона вперше звернула увагу на нього, і її серце наповнилося вдячністю до цього юнака з карими невидющими очима.
— А хіба в мене карі очі? — спитав він.
— Карі.
— Дивно. А я думав, сірі. У моєї мами сірі очі.
— Твоя мама красива?
— Дуже. Така, як ти. А ти — найкрасивіша в світі.
— Ти й скажеш.
— Не віриш?
— Не вірю.
— Тоді я тебе поцілую.
— А я не дозволю.
— Ти не можеш заборонити. Ти добра.
— Ні, я сувора й сердита.
— Неправда, Давніше я справді думав, що ти сердита, бо в тебе завжди були такі холодні пальці.
— А тепер вони теплі?
— Тепер теплі. А тоді в госпіталі і коли ти дарувала мені квіти, пальці в тебе були немов крижані.
— Це тому, що я лікар, А лікарі не мають права хвилюватися.
— А зараз ти хвилюєшся?
(Продовження на наступній сторінці)