Він теж хотів сказати їй, що теж ще не зустрічав схожої на неї, але змовчав. Йому було ніяково, і ніяковість
цю він хотів приховати.
— Тепер ви для мене не лікар, я для вас не пацієнт, — сказав він. — Я військова людина й мушу їхати за призначенням.
— Куди саме? — поцікавилася Карцева.
— Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.
— Дозвольте мені вас провести до вокзалу?
— Мені що? Проводьте!
— Не треба сердитися, — сказала вона. — Якщо ви будете ласкавішим, я скажу сам, як мене звуть.
— А як? — жваво спитав Андрій, одразу забувши про свою маску суворості й неприступності, яку надяг на себе невідомо чому й для чого.
— Катя. Вам подобається?
— Дуже.
— Так я й повірила! — засміялася вона.
— Чесне слово.
— А яке жіноче ім'я подобалося вам до цього?
— Ганна.
— Хто ж вона — ця Ганна?
— Моя мати.
— О, та ви серйозна людина?
— Дуже.
— Я боюся серйозних людей.
— А хіба я страшний?
— Ні. Навпаки.
— Тобто я зовсім не страшний?
— Теж ні.
— А ясніше?
— Боже мій, ну не вмію я говорити ясніше. Я з вами другий день як познайомилася.
— Ви ж сказали, що знаєте мене давно.
— Так. Власне, не вас, а ваше ліве око.
— Я вас теж пам'ятаю, як студентку-практикантку.
— І тільки?
— Я ж вас не бачив тоді. В мене ще дуже боліли очі. Але я чув. Чув, як хтось хлипав у кутку перев'язочної.
— То не я.
— А хіба я кажу, що то ви?
— Ми говоримо дурниці, — сказала Катя.— І це тоді, коли ось зараз вам можуть сказати, що через три хвилини відходить ваш поїзд.
Вони обоє злякалися цього припущення і обоє водночас замовкли. Так мовчки дійшли й до вокзалу.
На вокзалі їх вразили людське сум'яття, колотнеча, гамір, штовханина. Всі зрушили з місця й їхали кудись, тягнучи за собою вузли, ящики, чемодани. Жінки, діти, старезні діди, інваліди, красиві дівчата, одягнуті в пальта, в кожушки, в шуби, бабусі з внучатами, люди спокійні і крикливі, байдужі і нервові, сонні й сповнені енергії,— все це гомоніло, галасувало, кричало, сварилося, вимагало, протестувало, просило, плакало, сміялося, все це хотіло потрапити на поїзд і їхати, їхати кудись світ за очі, щоб утекти од війни. Андрій мав приєднатися до цього людського юрмища і теж їхати за тисячі кілометрів звідси туди, де ніхто ще не чув вибухів бомб, де не було замасковане жодне вікно. Ясна річ, його влаштують на перший же ешелон без ніякої черги, а ота бабуся, в чорному платку, так і буде сидіти тут на своїх клунках, серед цигаркового диму й пронизливих протягів. Та й хіба сама лише ця бабуся?
— Мене відсилають у тил, — сказав він Каті, — але з яким би я задоволенням поїхав на фронт!
Катя мовчала, її приголомшило те, що відбувалося на вокзалі. Вона не була тут ще жодного разу з того дня, як почалася війна, і тепер просто не йняла віри, що перед нею саратовський вокзал, отой колись такий тихий і порожній вокзал, по якому, нудьгуючи без роботи, тинялися носії й ресторанні офіціанти. Вона злякалася, що в цьому вирі передчасно втратить Андрія і більше ніколи не побачить його і не дізнається, куди він зник, куди поїхав. Майже підсвідомо Катя вхопилася за Андрієву руку й не випускала її увесь той час, поки вони розшукували військового коменданта.
Комендант сказав Андрієві, що зможе влаштувати його на ешелон, який іде в напрямку Оренбурга, не раніше як через два дні. Йому після поранення однаково треба відпочити, а тут якраз склалося так, що через Саратов кілька днів уже йдуть ешелони з обладнанням евакуйованих заводів. Отже, хай курсант трохи підожде.
Андрій відійшов від віконечка коменданта розчарований.
— Теж мені, — бурмотів він, — надів червоний картуз і думає, що він велика цяця. Його б на фронт в отому червоному картузі!..
Він зовсім забув про Катю, і та стояла збоку, мов незнайома стороння людина, і готова була щомиті розплакатися.
— Ви так рветеся звідси, ніби Саратов наповнений вашими ворогами, — сказала вона, і губи в неї задрижали.
— А що ж мені тут робити? — майже грубо відповів Андрій, не звернувши уваги на стан дівчини. — Сидіти на оцьому божевільному вокзалі?
— Чому ж обов'язково на вокзалі? Ви можете влаштуватися в готелі…
— В готелі? Я? — ткнув себе пальцем у груди Андрій. — Там іде війна, хлопці гибіють у заметених снігом траншеях, а Андрій Коваленко буде сидіти в готелі!
— Тоді вам треба ходити по вулиці і кричати: "Я фронтовик! Дайте мені траншею!" — сказала Катя і одвернулася.
— Ну, не сердьтесь, — схаменувся Андрій.
— Ви такий самий егоїст, як і всі чоловіки на світі, а я, дурна, вважала вас якимсь особливим…
— Даруйте мені, я погарячкував трохи.
— Добре мені трохи!
— Ну, я винен, Катю. Мені треба було одразу спитати вашої поради. Що мені робити ці два дні?
— Перш за все треба десь влаштуватися, — рішуче заявила Катя. — Не будете ж ви справді сидіти отут на вокзалі.
— Тут повинен бути агітпункт для військовослужбовців.
— В агітпункті не сплять.
— Тут є ресторан.
— А що в ресторані?
— Ну… звідки ж мені знати? Крім того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат ніколи не пропаде, про нього ж турбується держава.
— Держава про вас ще матиме час і змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це мені.
— Хіба ж я заперечую! — розвів руками Андрій, який тепер навіть вдячний був комендантові, що той не посадив його відразу в поїзд і не розлучив з цією рішучою, невимовно гарною дівчиною.
Сліпий випадок звів їх обох на шляхах життя, сліпий випадок допомагав їм більше впізнати одне одного, і вони корилися цьому збігові обставин, як коряться люди тому, що має назву: "Доля". І водночас непомітно навіть для самих себе вони допомагали своїй долі, вони підштовхнули її вперед, ще не усвідомлюючи як слід, чим усе це закінчиться, ким стануть вони одне для одного.
В двох готелях, куди поткнулися Андрій і Катя, місць не було, їх заспокоїли, що принаймні до кінця війни місць і не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсім, мовляв, не варто.
Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарі. Крижаний вітер гудів в ущелинах вулиць. Зимі було байдуже, що мільйони людей змушені покинути свої теплі Домівки. Зима була жорстока, як і війна. Катя знала, що війна рано чи пізно забере Андрія. Але вона твердо вирішила не оддавати його зимі. Хоча б па оці два дні що він їх має пробути в Саратові,
— Знаєте що, — рішуче сказала вона. — Ходімте до
мене додому!
— До вас? — здивувався Андрій.
— А чому б вам не піти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене дві кімнати, я сама. Батько пішов на фронт, матері в мене зовсім немає. Вона померла, ще коли мені було дев'ять років.
— Це ж якось незручно, — завагався Коваленко.
— Але ж вам нікуди подітися!
— Є вокзал.
— А на вокзалі агітпункт…
— Ну хоча б, — кволо боронився Андрій.
— Так от, ніяких агітпунктів! Ідіть за мною — і все! Я вам наказую! Адже незабаром я закінчу інститут і буду носити три квадрати в петлицях, а ви після свого училища — тільки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.
— Коли так, то я здаюсь, — жартома підняв руки догори Андрій, — Але в старшого за званням товариша, мабуть, нічого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?
— Ви просто наївний, — засміялася Катя. — Які тепер магазини?
— Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.
Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрія страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсім недавно заставлених сотнями найрізноманітніших продуктів. В магазині продавалися тільки краби з іноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але війна поламала всі плани торговців, і тепер ці консерви валялися на полицях магазинів.
Андрій попросив десять бляшанок.
— Що ви робите? — шепнула йому Катя. — Навіщо стільки?
— А я їх ніколи ще не пробував, — сказав Андрій. — Може, вони смачними виявляться, то щоб не бігти знову в гастроном.
— А коли не сподобаються?
— Солдату має все подобатися.
Він кинув консерви до свого бездонного речового мішка й пішов за Катею.
Катя жила в центрі міста, неподалік од критого рийку. Вона займала одну невеличку кімнатку з круглим столиком, диванчиком і старовинним пузатим комодом. В другій кімнаті, з безліччю книжкових шаф, з широким ліжком, не жив ніхто.
— Це батькова кімната, — сказала вона. — Я все лишила так, як було при ньому.
— А хіба з батьком?.. — почав Андрій і не докінчив запивання. Катя одвернулася до вікна й глухо відповіла:
— Од нього вже два місяці немає листів.
— Два місяці ще не страшно, — спробував заспокоїти її Андрій, але вона зупинила його:
— Не треба про це.
(Продовження на наступній сторінці)