В Польщі Гудеріан зупинявся в замку Фінкельштейн, у тій самій кімнаті, де колись Наполеон переспав з графинею Валевською і подряпав підлогу своєю імператорською острогою.
Перед тим, як іти на Росію, танковий генерал вивчав походи шведського короля Карла ХІІ. Він був честолюбивий, цей Гейнц Гудеріан. Вважав себе непереможним, і тому його здивуванню не було меж, коли довідався, що біля маленького Сейму його танки щось зупинило.
Два дні ковтав Гудеріан українську пилюку, поки добрався до щойно обладнаної штаб-квартири в Ромнах, і за ці дні курсанти Харківського артучилища підбили ще два десятки танків генерала Фітінгофа. Гудеріан наказав кинути на Харківське училище юнкерів Берлінського танкового училища. Хай хоч вони доведуть, чого варті справжні німецькі воїни!
Юнкери почали наступ уранці. Вони твердо дотримувалися основного положення танкового бою, розробленого самим Гудеріаном. Рух і вогонь, вогонь і рух — ось мчали на позиціях харківських курсантів з шаленою швидкістю і били з гармат і кулеметів таке, що все навкруги почорніло.
Але щойно танки докочувалися до якоїсь завчасно визначеної лінії, вони спалахували, мов свічки. За громом бою пострілів "сорокап'яток" не було чути. В'юнкі танкетки десь поховалися, і гармати не переїздили з місця на місце, — вони повривалися в землю, сховалися в густих перестиглих хлібах, в невеличких гайках, за маленькими копичками сіна, що вже пообростали молодою отавою, і били, били, били.
Андрій Коваленко був заряджаючим біля однієї з гармат. Він брав з розкритого металевого лотка довгий снарядний патрон і хвацько засилав його в чорний отвір казенної частини. Закраїни гільзи зривали з виступів затвородержателі, стальний клин наглухо закривав отвір, постріл — і вже новий жовтий лискучий патрон летів з рук заряджаючого курсанта Коваленка в округлу тіснину гармати.
Їхня "сорокап'ятка" стояла на луці біля притоки Сейму Виру. Вир — зовсім маленька річка порівнюючи з Сеймом, але навіть таку річечку не можна було оддавати ворогові.
Перед боєм командир їхнього дивізіону, невисокий майор з розумним, нервовим обличчям, обходячи вогневі позиції, казав:
— Проти танкісти не відступають! Позаду — Москва. Так влаштовано фронт: відступаєш — позаду Москва! Ясно? Пропускаєш танк — пропускаєш його на Москву! Ясно?
Тому коли три німецькі танки, круто завернувши вліво, пішли в обхід флангу, командир гармати вирішив кинутись їм напереріз. Не пропустити! Курсанти взялися хто за станини, хто за щит, хто за ствол і покотили зелену гармату по зеленій луці. Андрій вхопив чотири лотки з снарядами й поклав їх на станини. В чотирьох лотках було двадцять снарядів. Їх мало вистачити на отих три танки, які вже рвали своїми гусеницями м'яку землю сінокосу.
Гармата стала. Вона вчепилася в луг своїми круглими гумовими коліщатами й довгими тонкими ногами-станинами й зробила перший постріл по танках. Стояла нічим не прикрита, незахищена і одважно викликала на себе удар отих трьох сталевих потвор.
Маленька річка Вир, але жалко оддавати її ворогові, не можна оддавати! Так уже влаштовано фронт, що відступати не можна, бо позаду — Москва!
Танки помітили гармату й вистрілили по ній майже водночас. Снаряди лиснули десь позаду, і на них ніхто не звернув ніякої уваги. Андрій заклав черговий патрон і тільки нахилився над лотком, як раптом замість звичного пострілу рідної "сорокап'ятки" біля нього гаркнуло щось таке велике й страшне, що він од несподіванки упав на землю. Тоді йому здалося, ніби якась незрима сила підіймає його ноги високо в повітря, залишаючи водночас голову міцно притиснутою до землі. Ноги висіли в повітрі довго-довго, а коли впали і вдарилися об тверду станину, то Андрій навіть не відчув болю. "Чого ж я лежу?" — зненацька вдарила його думка, і хлопець мерщій скочив і випростався на весь зріст, забувши, що треба ховатися за щитом гармати од танкових кулеметів.
Танки йшли на "сорокап'ятку", лишаючи після себе чорні сліди на зеленій отаві. Біля гармати все було потрощено. Снаряд, посланий одним з танків, розірвався біля наводчика, і тепер той лежав, одкинутий далеко вбік, непорушний, блідий, підібгавши ноги, як мала дитина. Командир гармати ще стогнав, але його стогін щомиті ставав тихішим. Всі інші теж були вбиті. Андрій єдиний з усієї обслуги лишився живим. Його навіть не поранило. Це було чудо, але над цим не було часу роздумувати. Танки йшли на гармату, вони хотіли сьогодні бути вже по той бік річки. Вони йшли на Москву! Так влаштовано фронт.
Андрій стрибнув до прицілу, на місце наводчика. Передній танк був уже зовсім близько, він заповнив увесь овид. Андрій не знав навіть, як краще вибрати точку для пострілу. Тоді він крутнув кілька разів маховичок горизонтальної наводки, скеровуючи ствол гармати в присадисту башту танка, й смикнув за рукоятку спуску. Рукоятка нагадувала держак звичайної виделки. І дія, викликана рухом Андрія, теж нагадала мовби дію сталевої виделки, яка пронизує картоплину. Одразу ж після пострілу башта танка якось ніби підскочила, знову впала на своє місце, але снаряд уже прослизнув усередину і, мабуть, зробив там свою справу, бо танк, просунувшись ще трохи вперед, закляк на місці.
Андрій заклав другий снаряд і вистрілив по другому танку. Постріл виявився невдалим. Танк став обходити гармату збоку, тоді як третій, що до цього часу тримався найдалі, пішов напролом. Андрій зарядив гармату знову і, прицілившись під низ того танка, який хотів обійти його, смикнув за рукоятку. Танк загорівся.
Андрій ухопив четвертий снаряд. Тепер він мусив зупинити отой останній танк, на якому, мабуть, сидить командир, раз він досі обачливо тримався позаду. Постріл — і танк котиться на гармату. Ще постріл — танк не зупиняється. Він стріляє з гармати й з обох кулеметів, він поспішає знищити оту маленьку гарматку, біля якої, втрачаючи останні сили, метушиться самотня людина.
Снаряди в лотку закінчилися. Треба було розкривати другий. За інших обставин це зробив би ящичний, але тепер ящичний лежав мертвий, і Андрієві довелося самому, обламуючи нігтик, поспішаючи, зривати з металевої скоби неподатливу защіпку. Він ухопив снаряд і, майже не дивлячись, кинув його в патронник. Вистрілити Андрій не встиг. Чорна стіна повстала між ним і танком і не зникла, не розвіялася, як завжди розвіювався дим після вибуху снаряда, а стояла й стояла, заслоняючи Андрієві весь білий світ. Він тернув рукавом по очах і лише тоді відчув у них жахливий біль. Очі не бачили, він осліп. Навпомацки Андрій відшукав рукоятку й смикнув за неї. Тоді, не прислухаючись до того, що діється навколо, так само навпомацки знайшов лоток із снарядами, зарядив гармату й знову вистрілив. Стріляв, аж поки закінчилися всі снаряди в лотку. Тоді став шукати ще один лоток, але не знайшов його і заблудився. Ніяк не міг натрапити на свою гармату. Йому стало страшно. Він прислухався довкола дзвеніла тиша. Десь далеко збоку, де стояли їхні гармати, ще зрідка пострілювали танки, а тут було тихо й порожньо, як на краю світу.
Він спробував іти й упав. Тоді він поповз на звуки пострілів, але скоро знесилився, та йому й набридло повзти в той час, коли не загрожувала ніяка небезпека. В очах різало й пекло, надто в лівому оці, чорний морок не розвіювався, а став ще густішим, але Андрієві чомусь здавалося, що це тимчасово, що це зараз мине, і він знову буде битися, стріляти, вкидати в розігріту гарматну пащеку довгі латунні патрони.
Андрій підвівся й спробував іти. Він довго никав по луці, шукаючи в невидимі ями, натикаючись на бугрики й купиння. Бій затих уже зовсім. Чи одступили танки, чи, може, вони прорвалися, Андрій не знав. Може, він тепер ішов по землі, захопленій фашистами?
— Чи є тут хто-небудь? — спитав юнак і, не діждавшись відповіді, гукнув: — Гей-гей-гей!
Десь здалеку прилетів відгук. Через горби й видолинки, через трави й покоси до нього йшла людина.
— Чого кричиш? — спитала вона, наблизившись. — Зрадів, що здоровий?
— Та ні, навпаки, — відмовив Андрій.
— Що ж з тобою, братухо?
— Хіба не бачиш: осліп.
— Осліп? Ох лихо! Ну, давай руку!
Андрій відчув руку, міцну, шершаву, чоловічу руку, руку солдата.
— Держись за мене, ходімо вперед. Дуже болять очі?
— Та болять.
— До санбату витримаєш?
— Витримаю.
— Ото й добре. Гляди, отут виїмка.
Як мати його малим купала, йому в очі завжди заходило мило. Андрій кричав од болю, а мати вмішала:
— Не плач, од мила очі зіркішими будуть…
А тепер він лежав на госпітальній койці, сліпий і безпорадний, як цуценя.
З фронту його привезли в Саратов літаком. Якби не літак, то з очима, як сказав Андрієві професор, йому довелося б попрощатися назавжди. Особливо з лівим оком, в рогівці якого сидів крихітний металевий соколочок. Праве око особливих пошкоджень не мало, його тільки засипало землею.
Професор сам вийняв з ока осколок за допомогою електромагніта, і сам, мов рідний батько, стежив, як Андрієві накладали пов'язку на очі і як потім його влаштовували в ліжкові.
Андрій запам'ятав руки професора — вони були великі, м'які і вносили якесь дивне заспокоєння в змучену душу.
Через день його повели на перев'язку.
— Дивись, не потрапляй там до рук практиканток, — попередив Андрія хтось з товаришів по палаті.
(Продовження на наступній сторінці)