А від Келеберди до Андрієвого села було всього тридцять кілометрів. Не так вже далеко й залетів ти, Коваленку. Може, повернешся? Адже тобі шістнадцять з половиною років, ти йдеш до армії добровільно, військовим тобі ніколи не хотілося бути, а хотілося стати вченим. Повертайся, Андрію, до маминих пампушок, до свого роботящого й тихого батька, з яким ти навіть не встиг попрощатись.
Андрій не вернувся.
Він зійшов з пароплава вночі у Кременчуці, зразу ж пересів на поїзд і мчав далі, на захід до Києва.
На станції Ромодан йому треба було робити пересадку, але пасажирські поїзди тут вже не ходили, бо всі лінії були забиті військовими ешелонами. Андрій довго тинявся по перону, благаючи ешелонних комендантів "підвести до Києва", але ніхто не хотів його й слухати.
— Документи є? — питали коменданти.
— Та є.
— Покажи.
Андрій показував великий пакет з сургучною печаттю. Всі його документи працівник райвійськкомату Кирило Бородавка поклав у цей пакет і наказав здати в училищі, куди Андрій їхав.
— Може там у тебе бомба, в тому пакеті, — сміялися коменданти й відмахувалися від високого худорлявого хлопця в сірому костюмі.
Нарешті Андрієві пощастило. На першу путь подали довжелезний товарняк, повний веселих молодих бійців, що сиділи у вагонах, позвішувавши ноги, і співали. Комендант ешелону, м'язистий маленький капітан, в нових рипучих ременях, одразу ж побіг до чергового по станції й став вимагати, щоб його ешелон одправляли без затримки. Коваленко стояв позаду капітана й ждав, поки той викричиться.
— Товаришу капітан, — сказав він, ковтаючи слину.
— Що таке? — різко повернувся капітан.
— Мені треба завтра бути в Києві, в артилерійському училищі. Я вже й так запізнився на цілий тиждень.
— Коротше, — спинив його капітан. — документи є?
— Та ось.
Капітан узяв пакет, виважив на долоні, потім швидким, невловимим рухом перевернув його і одірвав кінчик.
— Що ви робите? — закричав Андрій. — Це же секретне!
— А ти хочеш, щоб я возив в своєму ешелоні якісь секрети й не знав про них нічого, — насмішкувато глянув на нього капітан.
Він дістав по черзі документи Коваленка, проглянув їх, сховав знову в конверт, оддав його Андрієві й поляскав хлопця по плечу.
— Молодець. Відмінник, добровільно йдеш захищати Батьківщину. Ходім, я тебе десь притулю.
Він провів його до вагона, де бійці співали "Розпрягайте, хлопці, коні", й звелів:
— Приймайте земляка. Щоб довезли мені його до Києва цілим і неушкодженим. Ясно?
Радість Андрієва була така велика, що він навіть не звернув уваги на останні капітанові слова.
На станцію Гребінка ешелону не пустили. Семафори стояли обабіч лінії, схрестивши над лискучими рейками свої залізні руки, і марно було намагатися взнати причину цієї заборони. Начальник ешелону пробіг побіля вагонів, вигукуючи:
— Не висовуватись! Всім лишатись у вагонах!
А через хвилину звідкись спереду пролунав тривожний крик:
— "Юнкерси"!
Слово "юнкерс", бридке, мов павук, вже було відоме всім. Андрій не відчував ніякого страху перед ворожими літаками, бо він їх ненавидів, ще й не убачивши. Ш коли на станції, попереду ешелону, стали рватися бомби, Андрієві захотілося бодай краєчком ока глянути на тих проклятих металевих птахів, що з зловісним миттям кружляли над Гребінкою й сипали на неї чорну, гримучу смерть. Мабуть, не одному йому захотілося глянути на те, що робиться на станції, бо з кількох вагонів позіскакували на землю бійці і, плутаючись у густій пшениці, яка починалася біля самої колії й ніде не кінчалася, побігли вперед.
— По вагонах! — знову пролунала сердита й різка команда. Однак було вже пізно.
"Юнкерси" помітили солдатів. Вони покинули конаючу станцію і пролетіли над ешелоном, як шуліки над беззахисним курчам. Кожному в ешелоні стало ясно, що зараз благенькі дощані вагони розлетяться і поховають рід своїми уламками всіх, хто сидить у них. Крижана рука страху хапала кожного за горло, виштовхувала з вагонів, примушувала бігти подалі від поїзда. Вмить жовта пшениця зачорніла од безлічі рухливих цяток людських голів, і цяток цих ставало щораз більше й більше. Тепер Андрія не могло стримати ніщо. Все в ньому волало про порятунок від неминучої смерті, і він теж кинуся туди, за тими, що бігли пахучими пшеницями невідомо куди й чого.
— Стій! Куди? — пролунав над самим його вухом чийсь грубий голос. І чиясь міцна рука вхопила Андрія за піджак. — Не смій бігти. Там смерть.
— Пустіть мене! — закричав Коваленко, намагаючись випорснути з свого піджачка і ще не втрачаючи надії на те, щоб відбігти від цього вагона, в якому він себе відчував неначе на вогнищі.
— Куди, дурню? — знову сказав йому той самий солдат. — Падай!
Справді, в пшениці почало творитися пекло. В кількох місцях над нею раптом знялися високі, до самого неба, стовпи чорної землі, вдарили в усі боки гострі язики кривавого полум'я.
То рвалися перші бомби, кинуті "юнкерсами". А тоді забубоніли кулемети. І люди в пшениці почали падати. Вони падали і там, далеко від поїзда, і тут, зовсім близько від вагонів, так що Андрій бачив, як на захисних гімнастьорках виникають червоні плями.
Кров! Перша людська кров, пролита в нього перед очима.
Коваленко зблід, ноги в нього підломилися, він сів на шорстку вагонну підлогу й затулив рукою очі. Він не плакав, ні. Віт затуляв очі, щоб не бачити отого чорного, як осіння ніч, диму над біло-жовтими пшеницями, щоб не бачити в пшеницях червоного, як кров, полум'я і крові, червоних, як полум'я найбільших у світі пожеж.
Війна стала на дорозі в юнака. Вона вела за собою страх. Війна і страх з'єдналися в нероздільну силу. Щоб перемогти війну, треба було насамперед перемогти страх. Ти не злякався, Андрію? Не відступиш? Не забудеш тієї хвилини, коли страх штовхав тебе назустріч смерті, і ти рвався і рвався з міцних солдатських рук, з рук товариша?
Ні!
Ш ще, й ще бомбили їхній ешелон. І в Дарниці, де пісок і сосни, і на мосту через Дніпро, де бомби, здавалося, падали не з неба, а виринали з води.
Вночі Андрій ступив на київський перон. Од вокзалу вела кудись пряма, широка вулиця, і Коваленко пішов по ній. Через сотню метрів його зупинив військовий патруль, і два молоді солдати, довідавшись, що він шукає училище, порадили йому звернути в Ботанічний сад і там переспати до ранку, бо вночі він однаково нічого не знайде, до того ж ходити по вулицях заборонено. В місті був стан облоги.
Андрій зайшов у сад, довго спускався кудись униз, у темні хащі, і, нарешті, зупинився біля невеличкого ставочка, береги якого покривала густа м'яка трава. Та Коваленко простелив газету, підклав під голову чемодан і заснув міцно й безтурботно, як дитина після маківки.
Він спав біля ставка, в якому росла не казкова вікторія-регія, ця неодмінна прикраса всіх ботанічних садів світу, а найзвичайнісінька українська ряска, дрібненька лагідна ряска, хистке плетиво яких легко руйнують найменші брижі на воді. Отак і Андрієве життя, маленьке життя нікому не відомого хлопця з наддніпрянського села, було розворушене військовою колотнечею, і висока хвиля стихії закинула його аж сюди, в київський ботанічний сад. Під Коваленком була газета з першими військовими зведеннями, над ним нависло загрозливе військове небо, готове щомиті прорватися жахливим свистом бомб. Війна обгортала його з усіх боків, як вода утопленика.
Тоді він саме косив сіно в плавнях. М'яко деренчала сінокосарка, вистеляючи вибалки малюсінькими, схожими на долоньки з розчепіреними пальцями листочками гусячих лапок, диркаючи косою по цупкому, як дріт, пирієві. Гніді кобили Баронеса й Мазурка дружно похитували головами в такт своїй широкій розміреній ході, а їхні лошата жирували спереду, плутаючись у своїх матерів під ногами і вміло уникаючи довгого Андрієвого батога.
В обід він мав точити коси з своїм напарником дядьком Архипом Нескоромним. Вони завжди точили косу разом, бо Андрій ще не вмів сам цього робити, а дядько Архип працював на сінокосилці вже десять років. Але в той день Нескоромний затримався десь у кузні, куди він поїхав зварювати косогін. Андрій лишився сам на всій плавні. Він стриножив коней, пустив їх пастися, а сам, випивши пляшку молока, що її вранці поклала йому в торбину мати, побіг до Дніпра купатися. Пити холодне солодке молоко і купатися в Дніпрі — це Андрій любив над усе.
Біля річки він роздягнувся, сховав одяг у кущах шелюги і стрибнув у воду, м'яку, теплу, ласкаву. Він поплив на середину річки, викидаючи вперед руки, за кожним змахом вистрибуючи з води мало не до пояса. Згодом він лежав горілиць і дивився на сонце. Сонце було велике, воно вкривало не лише все Андрієве лице, але й усю ріку, і білі коси на її берегах, і червоні шелюги. Яке марнотратство! Андрієві хотілося, щоб небесне світило хоч на мить належало тільки йому одному, щоб воно ковзнуло теплою хвилею по його устах. Він цілував ся з сонцем. Це була його давня, ще з дитинства, улюблена гра.
(Продовження на наступній сторінці)