«Дума про невмирущого» Павло Загребельний — сторінка 6

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Дума про невмирущого»

A

    Комісія засідала в кабінеті професора Бєляєва. Чотири чоловіки й одна жінка. Усі, крім професора, були у військовій формі, у кожного на зелених петлицях червоніли "шпали" — одна, дві, навіть три. Коли взяти до уваги те, що професорові, здається, теж присвоїли високе військове звання, то курсант Коваленко мав задосить підстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточенні.

    Він намагався навіть виструнчитися, хоч його китайські туфлі й широкий халат мало сприяли цьому. На всі запитання він відповідав коротко, по-військовому: "Так" або "Ні", підкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата і вважає себе вже не хворим, не пацієнтом, а строєвиком, воїном, бійцем.

    Лікарі довго читали історію хвороби, по черзі зазирали в поранене Андрієве око, хоч це було рівнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всі говорили про те, що на поверхні рогівки лівого ока, якраз напроти зіниці, ледь помітний голубуватий рубчик, але всі одностайно відзначали також те, що рубчик майже непомітний і доволі прозорий.

    — Ви добре бачите лівим оком? — запитала Андрія жінка.

    Він ждав цього запитання і тримав напоготові відповідь:

    — Майже нормально.

    — Тоді, може, спробуємо таблицю? — звернулася жінка до колег.

    — А чого ж, — сказав сивий лікар з трьома шпалами в петлицях.

    Жінка підійшла до таблиці, що висіла на стіні, й наказала Андрієві:

    — Затуліть ліве око й відповідайте мені. Яка це літера?

    — Ша.

    — Це?

    — Ка.

    — А оце?

    — Ен.

    — Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затуліть його й дивіться лівим.

    Ліве Андрієве око не бачило ні таблиці, ні лікаря, — все розпливалося в невиразну водянисту пляму. Але варто було зробити між пальцями, які закривали праве око, маленьку щілинку, щоб все одразу ж стало на свої місця: і лікарка у зеленому військовому одязі, і біла стіна, і таблиця доктора Сивцева на ній з дванадцятьма рядами літер і крижал. Андрій знав цю таблицю краще, ніж таблицю множення.

    Перші, найбільші літери верхнього ряду Ш і Б. Далі йдуть М, Н, К, тоді И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то менші і то їх більше. І тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олівцем лікарки і вже заздалегідь здогадуючись, яка літера повинна бути в тому місці, куди спрямовується цей олівець, Коваленко без роздумів, без пауз вигукував, як вигукують солдати в строю при розрахунку на "перший, "другий":

    — Ка! Ем! И! Ша!

    — Я гадаю, доволі, — сказав сивий лікар.

    — Можна тільки захоплюватися таким винятково вдалим лікуванням, розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег.

    Професор теж був задоволений.

    — Якщо після війни рубець буде заважати, — звернувся він до Андрія, то приїздіть, я вам переставлю рогівку.

    — Якщо заважатиме, то приїду, — намагаючись не усміхнутися, пообіцяв Андрій.

    — Ні. Училище зараз у глибокому тилу, в Середній Азії. Вам доведеться їхати туди.

    Андрій посмутнішав. Даремно він учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комісію, — однаково замість фронту потрапляє в тил, куди можна було цілком спокійно поїхати й з одним оком.

    Але тепер він вступав у той світ, де діяли короткі й точні слова наказів, де на весь свій зріст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституції звався священними.

    — Дозвольте йти? — спитав курсант Коваленко.

    — Ідіть.

    — Єсть, іти!

    Через день його мали виписати з госпіталю, але чомусь не виписали. Андрій пішов до канцелярії.

    — Чому мене не виписують? — запитав він.

    — Є наказ округа затримати.

    — Чому?

    — Коли буде потрібно, вам скажуть. Ідіть і ждіть. А ввечері по всіх палатах сестри оголосили, щоб усі, хто може рухатися, йшли в госпітальний клуб на мітинг. Андрія запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кілька днів тому призначили начальником госпіталю, і сказав:

    — Сьогодні вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного Прапора.

    — Орден? Мені? — здивувався Андрій.

    — Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не могли вас знайти, щоб вручити нагороду.

    — Але ж за що? — прошепотів Андрій. — Я нічого не зробив — і раптом орден…

    — Цього вже я не можу вам сказати, — розвів руками професор. — Ходімо, послухаємо указ, дізнаємося.

    Невеличкий клуб, яким до війни майже не користувалися, не мав електричного освітлення і через те довелося на столі президії поставити велику гасову лампу. Зал аж тріщав од поранених, яким хотілося розділити радість свого брата-фронтовика. Люди забирали весь кисень, і лампа на сцені задихалася. Вона пахкала червоними язиками по склу, диміла, чаділа і майже не світила. Від цього непевного світла та ще од хвилювання Андрій майже нічого не бачив довкола себе. Він не зміг розібрати й того, що читав представник військового округу. Розібрав тільки своє прізвище і здригнувся, коли духовий оркестр, присланий заводом-шефом госпіталю, ревнув туш, загрожуючи зовсім погасити лампу.

    Він не пам'ятав, як приймав з рук представника коробочку з орденом ї посвідчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гімнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в своїх обіймах товариші по госпіталю, цілували, плакали, сміялися, і він сам сміявся й плакав од радості й щастя, і все це було немов уві сні.

    Він прокинувся од дотику чиїхось чистих холодних пальців до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, і голос видався теж знайомий Андрієві.

    Перед Коваленком стояла дівчина. Висока, майже така, як він, на зріст, з букетом білих квітів у руках.

    — Поздоровляю вас од усього серця, — сказала вона,

    Так йому говорили сьогодні майже всі, і нічого особливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу.

    — Де я вас бачив? — несподівано для самого себе спитав дівчину Андрій.

    Бона усміхнулася й нічого не відповіла. Тільки міцно потиснула йому руку й пішла в зал.

    Тепер Андрій уже бачив і чув усе. Якийсь незрозумілий нервовий дрож обіймав його тіло, якесь передчуття великих змін у житті заволоділо ним, хоч здавалося, не могло вже бути більших змін, ніж вони сталися в його житті за ці кілька місяців. Війна, фронт, бої, поранення, госпіталь, орден… що ж іще?

    Він сидів за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський мундир, дивився на тьмяний полиск мідних труб, на білі плями людських облич, таких схожих, зовсім однакових у напівтьмі, і раптом впіймав себе па тому, що не спускає очей з одного обличчя. Довгасте, ніжне, з великими чорними очима, воно вабило до себе, кликало, воно вимагало, щоб дивилися тільки на нього. І він дивився, і було в нього таке відчуття, ніби п'є солодку воду з криниці і ніяк не нап'ється.

    То було обличчя дівчини, яка подарувала Андрієві білі квіти. Про квіти він зовсім забув. Він виріс серед квітів і звик не звертати на них уваги, бо що квіти? Трава.

    Після закінчення мітингу дівчина не поспішала покинути зал. Вона повільно йшла до виходу, і Андрій зміг наздогнати її. Вона була в синьому пальті з чорним котиковим коміром, і волосся в неї теж було чорне-чорне, як і очі. Між чорним коміром і чорним волоссям біліла смужка ніжної шиї.

    Андрій часто-часто задихав просто в цю білу смужку — і дівчина обернулася.

    — Даруйте, — сказав Коваленко. — Але мені здається, що я вас десь бачив.

    — Ніде, — відповіла вона й засміялася. — Ніде ви мене не бачили. А я вас бачила.

    — Ну, як же це так? — зніяковів Андрій.

    — Дуже просто. Я вас лікувала.

    — Ви Карцева?

    — А ви Андрій Коваленко?

    — Ну, це всі знають.

    — Мене теж усі знають.

    — А чому ж я не знав?

    — Так сталося. Можливо, це й краще.

    — Ну, гаразд. Ви — Карцева. А як вас звати?

    — Так і звіть — Карцева.

    — А коли я не хочу?

    — Не хочете — як хочете.

    Вони перекидалися словами І поволі простували до виходу. За дверима їхні шляхи розходилися. Андрієві треба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому,

    — Так ми й розлучаємося, не познайомившись, — з жалем сказав Андрій.

    — Ми ще побачимось, — пообіцяла йому дівчина.

    — Завтра я виписуюсь з госпіталю.

    — Правда?

    — На жаль, правда.

    — Тоді я прийду сюди о першій дня. Виписують завжди після обіду, і я вас застану.

    — Це правда?

    — На жаль, правда, — засміялася вона.

    — Чому ж на жаль?

    — Там побачимо! — махнула вона рукою й побігла. Коли другого дня Андрій вийшов з дверей госпіталю,

    Карцева чекала його на вулиці. Побачивши його в довгій темно-сірій шинелі з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:

    — Боже, який ви красивий! Андрій почервонів.

    — Вже який є,— пробурмотів він, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого.

    — Ну, не гнівайтеся, — попросила Карцева, — їда І справді якийсь… особливий. Я ніколи не бачила такого, як ви…

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора