— Так. Бо я тебе люблю.
— Я тебе теж. Я ще ніколи нікого так не любив, як тебе.
— Я теж. Мені подобається й те, що ти такий молодий, і те, що ти високий, і те, що ти з України. Я ніколи не гадала, що покохаю українця, а тепер мені здається, що інакше не могло й бути. Розкажи мені що-небудь по-українськи. Я так люблю вашу мову. Вона м'яка, ласкава І ніжна, мов пісня. Говори зі мною по-українськи…
І він довго розповідав їй у ту ніч про те, як, немов білолиці дівчата, визирають з вишневих садків біленькі хати, як пахне в степу полин і чебрець, як скресає на Дніпрі крига, як гріються на погрібниках старі діди, я хлопці качають у старі глинища кавуни з баштанів.
Вони так і не заснули до самого ранку.
Через п'ять місяців після тієї ночі, в квітні сорок другого року, в службовому вагоні пасажирського поїзда Ташкент — Москва їхав молодий кароокий лейтенант. Всю дорогу лейтенант сидів біля вікна, дивився на покриті рудою ковилою казахстанські степи, на березові гайки, які дрижали на холодній почорнілій од вологи землі, на жовті урвища Приуралля. Поїзд ішов уже добрих півтори тисячі кілометрів, а навкруги ще й досі руділо, жовтіло, чорніло, і лейтенант не бачив ні весни, ні зими. Йому набридла ця непевність, як набридло майже півроку сидіти в глибокому тилу тоді, коли від Чорного до Білого моря гримів фронт. Водночас десь у глибині душі лейтенант відчував щось на зразок вдячності до тих людей, які послали його в такі далекі краї. Бо той, хто проїхав тисячі кілометрів по рідній землі і побачив її неосяжність, вже ніколи не зможе повірити, щоб усі ці простори змогла перекраяти вузенька смужка фронту.
На станції Бузулук, біля в'їзного семафора, лейтенант уперше побачив сніг. Білий, чистий, м'який сніг лежав між біленькими, тонкими берізками і вабив до себе, мов давно не бачена кохана дівчина.
Лейтенант вискочив з вагона й з розгону врізався головою в сніг, як у воду, І з інших вагонів теж вистрибували люди у військовому й теж заривалися в сніг, сміючись і борюкаючись, мов діти.
Лейтенант повернувся до свого вагона. В Ташкенті він ніяк не міг потрапити на поїзд і зумів влаштуватися в службовому вагоні тільки завдяки допомозі випадкового земляка. Тепер лейтенант хотів поговорити з земляком і про оцей сніг, і про те, що над Дніпром тепер шелюги вже одяглися сріблястими, м'якими котиками, і про те, які червоні маки цвіли в Каракумах, коли він від'їздив звідти. Але земляк спав, утомлений нічним чергуванням.
Лейтенант знову сів біля вікна й став дивитися. На станції Кінель він зійшов з поїзда й дав телеграму в Саратов Карцевій Катерині. В ній було написано: "Їду на фронт через Куйбишев Цілую Андрій".
Він потрапив па фронт в Брянські ліси, під Жиздру, в ті самі місця, які колись оспівав Тургенєв. Коли він приїхав у свою дивізію, ще йшов сніг, лапатий, мокрий, якийсь сірий, і під ногами чавкала твань. А тоді перед його очима ліси одягалися шумливим листом, він бачив, як уночі зацвітали глід і шипшина, як червоніли посеред листатої папороті полуниці і на дубах з'являлися сизі, продовгуваті, як автоматні патрони, жолуді.
А які роси були там! Які соковиті жита росли довкола березових гайків і як нагадували вони Андрієві степові шумливі пшениці. Та й увесь цей край з його небаченою красою чомусь нагадував молодому лейтенантові його рідну Україну, і він поклявся сам собі, що битиметься за нього ще з більшою впертістю, ніж тоді, влітку сорок першого.
Попервах Андрія призначили начальником артилерії стрілкового полку. Він жив разом з начальниками полкових служб у великому гарному селі, в кількох кілометрах од переднього краю, і мусив час од часу давати в штаб полка відповідні зведення про батарею протитанкових гармат, про міномети і про батарею "сімдесятишестиміліметровок". Серед начальників служб Андрій був наймолодший і віком, і званням. Але тоді на фронті ще рідко траплялися люди з орденом Червоного Прапора, і тому лейтенанта Коваленка берегли. Коли німці почали обстрілювати розташування штабу з важких гармат, командир полку розпорядився, щоб для Андрія й начхіма полка капітана Пряхова обладнали міцну, добре захищену землянку. Андрій нудьгував у землянці так само, як і в хаті. Цілими днями він ходив по передовій, спав на батареях, проводив ночі разом з протитанкістами в бойовій охороні. А капітан Пряхов тим часом займався "алхімією": з чого тільки міг добував спирт. Він пив усе, що горить. Коли в трофеях, захоплених піхотинцями або артилеристами, траплялася якась підозріла рідина, її несли до капітана Пряхова, той пробував її на соломинку — чи горить — і авторитетно заявляв:
— Раз горить, значить організм зможе спожити. Коли в полк прибула партія бляшанок з сухим спиртом для підігрівання їжі в польових умовах, Пряхов не дав у батальйони жодної бляшанки, а влаштував у себе в землянці перегонний завод і кілька днів перетворював драглистий сухий спирт на рідину, "придатну для споживання". У нього скрізь було безліч друзів, І він, відповідно до їх кількості, розфасовував свій спирт, використовуючи для цього все, що було під рукою: старі пляшки, бутилі, солдатські котелки, кухлі і навіть гільзи од "сорокап'яток". Все це було розставлено на спеціально припасованих поличках під самою стелею землянки і розставлене в такому порядку, що йому міг би позаздрити найретельніший лаборант.
Тож можна собі уявити весь той жах, який охопив капітана Пряхова, коли він, повернувшись якось до землянки, побачив там свого співмешканця з пістолетом у руках. Андрій сидів на порозі землянки, поставивши біля своїх ніг довгастий цинковий ящик з патронами, і бив з свого ТТ по банках, бляшанках, котелках і кухликах капітана Пряхова, бив методично, майже не цілячись, але без промахів.
— Що ви робите? — закричав Пряхов.
Андрій навіть не озирнувся. Він повів пістолетом управо — бах! — і скляна сулія з тонким дзенькотом розлетілася на друзки. Бах! — і з високої гільзи задзюркотіла прозора рідина. Бах! — і кухлик з спиртом полетів на підлогу.
— Що ви робите? — повторив капітан, хапаючи Андрія за руку.
— Набрид мені оцей горілчаний завод, — спокійно сказав Коваленко. — Невже вам не соромно, капітане?
— Ви ще молокосос мене вчити! — верескнув Пряхов. — Я доповім про вас командиру полка!
— А оце бачили? — помахав у нього перед обличчям папірцем Андрій. — Рапорт з проханням звільнити мене від вашого товариства. На передову прошусь, у батарею. Зрозуміло?
Капітана Пряхова кудись перевели з полку, а Коваленка хотіли призначити командиром штабної батареї, але Андрій попросився в протитанкову батарею, до своїх "сорокап'яток".
І от він знову біля них, біля цих маленьких зелених гарматок. Він вигадує для них нові й нові укриття, вивчає з солдатами підкаліберні снаряди-болванки, які пробивають найтовщу броню, він штурмує разом з піхотними батальйонами фашистські дзоти. Недаром же ця артилерія називається батальйонною. І однаково в Андрія залишається ще багато вільного часу. В такі години він пише листи Каті. Батькові й матері він писати не може. Україна ще й досі окупована.
Під час війни люди у листах пишуть дуже багато подробиць. В мирні дні на такі подробиці ніхто навіть не звертає уваги: люди кудись поспішають, вони хочуть схопити лише найголовніше і ніяк не можуть цього зробити. А під час війни життя немовби зупиняється і його можна роздивлятися пильно й детально. Люди починають цінувати життя, а його принадність найкраще відчутна в повсякденних подробицях.
Андрій знав про Катю все: що вона снідала, як відповідала на залікові, як їздила кудись аж під Разбойщино копати протитанкові рови, якими на всяк випадок огороджують Саратов. І Катя теж знала про нього не менше. Він тільки не написав їй про те, як встановив одну з своїх гармат в спеціальному окопі й власноручно збив фашистський літак. Не писав тому, що за це його представили до урядової нагороди, а командир дивізії пообіцяв двотижневу відпустку в тил. їдь куди хочеш! І він вирішив їхати в Саратов. Вони одружаться з Катею, він залишить їй грошовий атестат, як дружині фронтовика {бо зараз вона не хотіла й слухати про атестат), але хай усе це буде несподіванкою для неї.
Та якраз тоді від Каті прийшов лист, в якому вона писала, що їх достроково випускають з інституту й одразу ж даватимуть призначення в госпіталі. Вона буде проситися на фронт, до нього.
Андрій злякався. Він може приїхати в Саратов і не застати там Каті. Пропаде відпустка, пропаде все. І він не витерпів — послав їй маленький фронтовий трикутничок, у якому сповістив про свій приїзд.
Останню свою ніч на фронті він провів у селі, далеко від батареї, в сухій світлій хаті, яка пахла сосною. Вдосвіта на Бельов мала йти машина, і Андрій домовився з водієм, що доїде на ній до Ковельська, звідки ходили поїзди.
Спати він не міг. З подивом відзначив, що з нетерпінням залишає фронт. "Невже я її так люблю?" — подумав він про Катю і сам себе вилаяв за таке безглузде запитання.
Перед світанком сон все ж зморив Андрія, але ненадовго, бо, щойно він склепив повіки, надворі, біля самої стіни хати, щось грякнуло, стіна зойкнула дерев'яним голосом і, повагавшись, упала. Андрій ще лежав на тапчані, хоч тапчан тепер стояв на самому краю глибочезної чорної воронки. За воронкою плавав туман. Білий, густий, як молоко, теплий туман обволікав усе навколо. Вгорі, над туманом, ревіли "юнкерси", а внизу все двигтіло од бомб. Далі, над переднім краєм, теж здіймалося ревище від вибухів снарядів і мін, од грому танкових моторів, од татакання автоматів і кулеметів.
Гітлерівці пішли в наступ,
(Продовження на наступній сторінці)