— Не смій його бити! Він хворий! І, крім того, він мій товариш. Камрад, розумієш?
Німець забрав два хрестики і, бурмочучи прокльони, швидко вийшов з кімнати. Грякнув засув, прочовгали по коридору грубі чоботи, і знову тиша, м'яка й лінива, мов кіт, залягла в бараці, повному сонних людей.
— Вставай, Андрію, будемо вминати булку, — сказав Антропов, схоплюючись з нар і заходившись розтоплювати залізну пічку, що стояла посеред кімнати. Буди й Павлуню.
Вони різали батон на скибки, обсмажували їх з обох боків, як млинці, на гарячій пічці, і, посипаючи темнуватою дрібковою сіллю, неквапно їли. Прокинувся хтось з товаришів по кімнаті, Антропов і йому дав шматок. Пічка поволі згасала, в кімнаті одразу стало якось тепліше, затишніше, спокій і затишок облягав усе тіло.
— Цей Зеті міг би нас і з барака випустити, якби йому тільки хто добре заплатив, — сказав Антропов, і видно було, що він пишається своїм умінням підтримувати стосунки навіть з такою собакою, як єфрейтор…
— Тварюка цей твій Зеп, і більше нічого, — сердито відказав йому ІІавлуня Баиников.
— Ти мізантроп, Павлуню, — лагідно усміхнувся Сашко. — Коли кінчиться війна, тобі треба буде звернутися до лікарів, щоб вони перевірили твою жовч. По-моєму, вона в тебе вся вже витекла з отієї торбинки, що на печінці, й розлилася по всіх кишках.
— Можеш цілуватися з своїм єфрейтором, а я однаково втечу звідси, вперто промовив Банников. — Ще до зими втечу!
— Ну що ти йому скажеш, Андрію? — розвів руками Антропов. — Дитя, та й годі. Втечу! Втечу! А як?
— Якщо втікати, то до зими, — сказав Коваленко, — Бо настануть холоди тоді буде важко.
— А зараз легко? — хмикнув Сашко.
— І зараз уже нелегко. Дощі почалися, ліси оголюються. Ніде й сховатися. Ну, а коли випаде сніг, тоді зовсім не втечеш. По слідах знайдуть.
— Сніг тут довго не лежить, — зітхнув Банников. — Аби ж то сніг. Мене б вони ніколи на снігу не впіймали, я б їх так заплутав, так би заплутав, що ого!
— Я тобі заздрю, Павлуню, — щиро сказав Андрій, — Бо я зовсім не вмію втікати.
— А ти пробував? — спитав Сашко.
— Пробував, та нічого не вийшло.
— Павлуня он теж пробував і теж нічого не вийшло. То чого ж ти йому заздриш?
— Бо вірю, що йому колись вдасться.
— А тобі, Павлуню, Андрій теж подобається? — звернувся Антропов до Банникова.
— Подобається, — відповів той. — Подобається, бо сміливий. Він сміливіший за мене. Він не боїться побоїв. А я весь дрижу, коли мене б'ють. Я не можу цього переносити. Я…
І він заплакав.
— Ну, не треба, Павлуню, — погладив його по голові Андрій. — Ти думаєш, мені легко переносити? Думаєш, я ото спокійно лежав, коли наді мною хекали вівчарки? Але ж так треба! Не я, так інший мусить так робити. Кожен бореться, як уміє. Ти втікаєш, я саботую на роботі.
Сашко дістає хліб, щоб підгодувати нас же з тобою. Адже не скажеш, що не любиш Сашка?
— Він добрий, — прошепотів Павлуня, — Він дуже добрий.
— Ех, хлопчики, хлопчики, — глухим голосом промовив Антропов, — які ви ще молоденькі, а які гарні, які розумні! І хто міг вкинути вас в отаку яму, за віщо?
Йому ніхто не відповів, бо війна нікому нічого ніколи не відповідає.
І знову тиша лежала в соннім бараці, непорушна й причаєна, ховаючи у м'якій пітьмі гострі, безжальні пазурі, як ховає в ласкавих лапах кігті злий чорний кіт.
Єфрейтор Зеп не забув слів, кинутих йому в обличччя Андрієм тієї ночі. Він вважав, що на світі є тільки німці, все інше — не варте уваги. Але німців відрізняла від інших людей насамперед мова, а тут раптом знаходиться хлопчисько, що володіє цією мовою не гірше за нього самого, за Зепа! Єфрейтор розгубився. Де ж тоді межа, яка відділяє чистокровного арійця від неповноцінного представника іншого племені? Зброя? Сила? Влада? Цілком можливо. У всякому випадку Зеп мав тепер тільки ці переваги над беззахисним, беззбройним радянським юнаком. І він використовував їх при кожній слушній нагоді.
На роботі Зеп не відходив од Андрія. Він хвалився, що примусить працювати цього впертого руського як слід, і навіть досяг деяких успіхів у цьому, але в цей час стали відбуватися якісь зовсім незрозумілі явища з усією командою. То раптом цілих десять чоловік об'явилися хворими і їх довелося гнати до лікаря на сусідню станцію. Лікар, звичайно, всіх їх назвав симулянтами й повиганяв з кабінету, але день був безнадійно втрачений. То полонені оголосили голодовку, вимагаючи додаткової пайки хліба й маргарину, яка буцімто належала їм за важку роботу. З концтабору приїздила комісія для перевірки стану справ у команді, тоді нагрянули гестапівці, робили обшуки, допити, загрожували. Знову було згаяно три дні, знову неприємності, колотнеча, підозри. Всі вартові ходили розлючені, аж сині, а особливо Зеп, якому все це заважало займатися його "комерцією". У вільні од вахти вечори він розгортав Біблію і стискав кулаки, читаючи рядки: "І розграбують багатство твоє, і розіб'ють красиві доми твої, і дерева твої, і землю твою кинуть у воду". Як би він домстився над цими незрозумілими, впертими, як віслюки, людьми! Він би грабував, убивав, палив, топив у воді, плюндрував би! Але для цього треба їхати в невідому Росію, гибіти десь у снігах, ховатися від куль і снарядів. Не такий він дурень, щоб лізти туди. До того ж фронт, як пишуть у газетах, весь час вирівнюється, скорочується, отже, там, певно, менше й менше треба солдатів. Хай плюндрують ті, що там, а він грабуватиме душі оцих чужинців, він навчить їх, як треба поважати сильних, він навчить їх покорі!
Тепер єфрейтор не бив Андрія. Він лише замірявся на нього прикладом, бо спостеріг, що це діє на полоненого набагато ефективніше, ніж удари. Юнак починає боятися. Він зіщулювався, намагався триматися якомога далі од єфрейтора, в глибині очей металися в нього тіні страху. Може, то була ненависть? Та ні, Зеп не вірив, щоб ненависть пересилила страх. І ще він знав: коли ти хочеш зробити людину покірною, треба не давати спочинку. У Андрія тепер не було перерви на обід, йому не давали посидіти й після роботи в бараці, ганяючи на різні дрібні роботи.
В першу ж неділю Зеп примусив його носити з підвалу брикет і брукву для кухні. Невеличкі дерев'яні дверцята, що вели до підвалу, були приладнані якраз під тим ганочком, по якому солдати увіходили до своєї половини барака. Дверцята замикалися знадвору внутрішнім замком. Зеп одчинив їх і штовхнув Андрія в затхлу темряву.
— Давай! Та пошвидше!
Сам він у підвал не пішов, а лишився на свіжому повітрі. Андрій помацав по стінах біля дверей і, знайшовши вимикач, засвітив світло. Маленька, забруднена, запорохнявіла лампочка осяяла довге, як і барак, низьке приміщення з дощаною стелею і сірими кам'яними стінами. Андрій присів навшпиньки і, накладаючи в корзину чорні плитки брикету, задивився на дошки. Вони глухо здригалися в нього над головою: там, нагорі, ходили люди. Цікаво, де він зараз сидить: якраз під тими кімнатами, де живуть вони, полонені, чи, може, під солдатськими? Тиждень ось так само, як і ті, що там над головою, він ходив по цих дошках і якось не задумувався, що під ногами — порожнеча. А що, коли з барака потихеньку пробратися сюди? Прорізати підлогу — і… Андрій озирнувся навкруги і знову побачив ті самі сірі кам'яні стіни, які бачив хвилину тому. Крізь такі не проберешся. Двері? Вони виходять на волю, але ж вони замикаються. Хіба підкопатися під стіну? Але хто знає, як глибоко сягає кам'яний фундамент. Думки застрибали в Андрієвій голові, рясні й швидкі, мов краплистий дощ. Вони з'являлися й зникали майже миттю, як бульбашки на воді. Він цілком усвідомлював, що втеча через підвал майже неможлива, але водночас не міг відігнати від себе спокусливого бажання обдумати план такої втечі. Адже це так просто: прорізати підлогу, відчинити двері — і…
Він набрав повну корзину брикету й поволік її до виходу. В дверях ніяк не міг протиснутися, зачіпався за одвірки то корзиною, то шинеллю, так що навіть Зеп врешті вимушений був йому допомогти.
Які ж вони все-таки вузькі, оті двері на волю!
Прийшовши в кімнату, Андрій одразу ж викликав Антропова в коридор і, озирнувшись, пошепки спитав:
— Ти оті хрестики робиш, а ніж який-небудь у тебе є?
— Хочеш Зепа зарізати? — засміявся Сашко.
— Не смійся, я серйозно тебе питаю. є ніж?
— Ну, є.
— Покажи.
— Та ти що, справді?
— Покажи, покажи.
Антропов сходив до кімнати й виніс звідти невеличкий трикутний, швецький ніж.
— Гострий, як бритва, — сказав він, — але такого бугая, як Зеп, цією штрикалкою не заріжеш. Полякати можна, а зарізати… навряд.
І він розвів руками.
— Іншого немає? — продовжував допитуватись Андрій.
— Нема.
— А зробити ні з чого?
— Зробити? Зробити можна. Не таке роблять.
— То зроби.
— Та ти що надумав?
— Потім розповім. Увечері. Тобі й Павлуні. Є в мене одна думка. Треба порадитися.
(Продовження на наступній сторінці)