Але спершу капітан Коваленко пройшов довгий шлях за два роки — від осені першого року війни до осені 1943~року. Він відступав з групою бійців, які лишилися в нього після боїв у Голосіївському лісі, на околиці Києва. Містяни їздили на фронт трамваєм, допомагали закопувати трупи есесівців, які, мов чорна сарана, захаращували ліс,— ні, це місто не впало їм до рук, як стигле яблуко, воно билося, як і завжди в своїй історії, наче й досі богатирі Київської Русі тримали в ньому свою хоругов. Тільки навала німецьких танків, яка прорвалася через Кіровоград до Кременчука, друга навала — через Чернігів і Десну, та хмари ворожих парашутних десантів, що замикали величезне кільце,— тільки це подіяло на захисників Києва: вони перейшли Дніпро й висадили за собою всі мости. їм здавалося, що за спиною здійметься над Києвом полум'я до неба. Вони йшли, підхоплені відчаєм, наче штормовим вітром. Був початок війни, досвід бойовий прийде пізніше,— о, вони б знали, як брати німця за печінку, коли б мали той досвід, із яким верталися згодом назад! Танки, скрізь танки,— хіба капітан Коваленко знав тоді, що кілька ПТР[35] та гарна система оборони спиняють ходу танків! Часто потім, женучи німця, наступаючи за ним по п'ятах, Василь Іванович відновлював у свідомості дні відступу, дні страху перед танками, перед парашутистами-автоматниками,— слово честі, досвід війни дорожчий навіть озброєння. Це не значить, що можна було наступати без техніки, котру постачали уральські зброярі, без першокласних танків, автоматів, протитанкової зброї, артилерії, але без досвіду навіть техніка не бере.
Київ зостався позаду, а попереду розтерзані Полтавщина й Харківщина. Не пропало, нічого не пропало,— запевняє пізніший досвід,— тільки займіть оборону, перебийте нахабство фашиста, виплекане ним на легких шляхах Європи. Станьте раз у Сталінграді, і хай меле ворога гігантський млин війни,— немає для нас за Волгою землі, стіймо на смерть!
Капітан Коваленко був і під Сталінградом,— не в самому місті, а серед тих резервів, яких надбано з півночі й з півдня, які стояли, нарощуючи сили, готуючись зімкнути обценьки за спинами угруповання фон Паулюса [36], ждучи наказу Верховного командування гнати загарбників по Донщині й Воронежчині, Ростовщиною й Донбасом, аж до славних полів Орловсько-Курської битви, далі й далі.
Тікала гітлерівська наволоч — всі оті панцерфаусти [37] і тотенкопфи, фельдмаршали й генералоберсти, залишаючи позад себе мертву зону, спалений край. Катастрофа під Курськом і Орлом, де загарбники мріяли розквитатися за Сталінград і замість того дістали червоноармійської добавки від генералів Конєва [38] й Ватутіна, спричинилася до того, що Лівобережна Україна стала вільна до .самого Дніпра, а за Дніпром радянське військо уздріло Київ.
Фронтові н ачфіни, журналісти, фронтові бригади артистів, тенорів, віолончелістів, словом усі, кому це було заборонено, стали правдами й неправдами домагатися того, щоб хоч одним оком глянути на місто. Під'їздили в район, обстрілюваний мінометним огнем, повзли через піски, робили перебіжки, завмирали носом в землю, коли з'являлися "хейнкелі" [39], в небі чи "месери", знову перебігали, опустивши низько голови, й нарешті опинялися біля води, яку одразу ж визнавали за Дніпро, хоч до нього лишалося ще кілометрів зо три, падали в знемозі коло ріденької передової застави й тремтячими руками підносили до очей біноклі: так, це він, Київ, он — Лавра, Пролетарський сад, [40], Володимирська гірка, будинок ЦК, Андріївська церква!
Майор Коваленко командував танковим десантом. Його люди лежали на схилі яру, яким проходив шлях танків до вихідних позицій атаки. Вони чекали тієї хвилини, коли, сівши на броню, ринуться в прорив, поколошкають, ближчі тили й штаби, займуть оборону, доки підійде піхота. Всі лежали на сухій землі, вигріваючись проти сонця.
Ця кавалерія прориву, як називали їх, спокійно чекала, дехто спав, обнявши автомата, дехто стиха наспівував, сам себе не чуючи в гуркоті бою, дехто жував хліб,— наче це косарі перед новою загінкою полягали на обніжок, дають відпочинок рукам і ногам. Хто б повірив, бачивши спокійні пози бійців, що це лев причаївся перед стрибком. Що це — прославлене в армії "хазяйство Коваленка", яке сміливо ставало одно за десятьох, діяло вночі як удень, ходило по німецьких тилах безстрашно й нахабно, іменувалося в перехоплених ворожих донесеннях "чорною піхотою". Певна частина десантників складалася з бійців морської піхоти, які на твердій землі множили моряцьку славу. Були мобілізовані люди із щойно звільнених районів,— ці з'явилися до Коваленка, не чекаючи обмундирування, і воювали ще в своїй одежі,— були мовчазні й люті; проживши під окупантом, скуштувавши фашистської ласки, в танковому десанті знаходили поживу ненависті, гасили жагу помсти ворожою кров'ю. Василь Іванович підліз на шпиль гори, де був одиночний торішній окоп, став там, бачачи позад себе своїх бійців, охоплюючи зором попереду вдалині битву за Київ, яка розпочалася сьогодні.
Скільки бачило око, всюди гримів бій.
За яскравою блакитною смугою Дніпра, стоячи на лівобережній рівнині, стріляли полки гармат. Деякі батареї блискали під час пострілу, як ланцюжки світляних крапок. Ближчі батареї, стріляючи, виглядали, мов кущики жовто-червоних півників, що на мить розквітали серед зеленої низини Задніпров'я. Вогненні стріли зривалися з землі з-під невисокого ще сонця, креслили велетенські дуги над полем бою, з розкотистим громом вибухали далеко попереду, здіймали на величезній площині пил і дим,— стріляли "катюші" [41]. Ішли поодинокі танки на об'єкт "М'ясокомбінат", спалахували на очах, потрапивши під нещадний вогонь, виплигували танкісти, охоплені полум'ям, нові танки безстрашно рухались на ворога, стріляючи з ходу. Пішли штурмовики по високому ясному небі серед густих розривів зенітних снарядів, пірнули вниз, глибоким яром стали виходити на штурмовку наземних позицій, здавалося, ось-ось торкнуться розмахнутими крилами обох схилів яру, яскраво вирізнялися на крилах червоні зорі.
Здалеку, із задніпровських аеродромів, піднялися й помалу попливли бомбардувальники — тісно, крило до крила, хвіст у хвіст. Очам здалося, що вони ще за Дніпром, а літаки вже лаштувалися на бомбування, пікірувала одна група, друга, видко, як полетіли на німця бомби, стовпи землі встали раптом і розкошлатилися вгорі, мов чорні букети, земля загула під ногами, потім дійшли звуки вибухів. Із-за самотньої мирної хмарки біля сонця випали вниз німецькі винищувачі цілою зграєю, ув'язалися, насіли, беруть на переляк, хочуть розбити тісний лад. На поміч бомбардувальникам з'явилися меткі винищувачі, стали прошивати гітлерівську зграю наскрізь, відтаскаючи за Дніпро на свою територію, збиваючи в купу, мов отару гусей, і вже нові групи машин падають згори в загальну кашу, стріляючи з кулеметів і гармат,— і раптом небо стає абсолютно чисте, тільки спливають на Дніпро й зникають без сліду грона хмарок від зенітних снарядів. Тоді спереду чути, як шиють кулемети, гупають міни, рвуться гранати, людські голоси гукають: а-а-а!
За всю війну, мабуть, не було такого бою, де б усе відбувалося перед очима, як на цьому Букринському плацдармі [42], прострілюваному наскрізь ворожою артилерією. Шматок землі за Дніпром, опертий на ріку, мав стати початковим пунктом для виходу на простори Правобережжя для атаки Києва з півдня. Гори над Дніпром і глибокі яри затримували ворожі контрдії, але вони ж і паралізували в значній мірі танкістів генерала Рибалка [43]. Він нервово йшов траншеєю з паличкою в руці, важко припадаючи на поранену ногу. Василь Іванович глянув йому вслід і легенько повів бінокля праворуч: перед самими скельцями опинився сусідній бугор, на якому досвідчене око могло помітити замасковані бліндажі командування. Рибалко йшов туди на виклик, залишивши свою танкову армію, розосереджену по ярах, вибалках, під гайками, просто в кущах,— вона чекала слушного моменту.
Майор Коваленко розумів настрій генерала Рибалка, бо бачив, як гинули його машини, навіть не доскочивши до ворога,— один танк, другий, десятий. Не було мождивості пустити їх фронтом, єдина дорога — через гребінь гори — вся кипіла од снарядів німецької артилерії, по ній не могла пробігти жива душа. І взагалі, щоб пустити, танкову армію, треба проламати фронт, вийти з гір на степ, здобути свободу маневру.
Німці бомбили пристань Ходорів, село, де, сподівалися, концентруються танки, потім стали бити туди ж із шестиствольних важких мінометів. Генерал Москаленко [44] наказав викликати ще й ще раз штурмовиків та бомбардувальників, вони обробляли передній край, виколупували з землі артилерію, кропили піхоту, довбали доти. Знову й знову ставала на ноги піхота, розпочинаючи атаку, але під убивчим вогнем німецької оборони падала на землю, не в силі подолати відстань між собою й ворожими окопами.
Холодок поповз до серця Василя Івановича. Сковані неможливістю маневру, піхотна й танкова армії бездіяльно стояли на крихітному плацдармі, не маючи змоги стати всі до бою. Що ж буде? Невже фельдмаршал Манштейн [45] передбачив цю битву й тепер нарощує дивізії, підтягає авіацію, щоб, ліквідувавши з повітря можливість відступу назад за Дніпро, притиснути всіх до води й знищити? Майор Коваленко багато чого не міг знати,— зокрема того, що на Букринському плацдармі відбувалася лише перша половина великого бою за Київ...
(Продовження на наступній сторінці)