Ваня розумів, що Груня не має доказів його підпільної праці й ще менше може уявляти, що її Ванічка і є той легендарний центр, який завдає німцям стільки клопоту. Вона щирим дівочим люблячим серцем розв'язала для себе цю тайну й вимагала, щоб Ваня дозволив їй стати поруч у боротьбі. Ваня не мав права признаватися й не признався Груні про своє подвійне життя: для всіх — колишній фізкультурник, службовець приватної німецької будівельної фірми, а для небагатьох — єдиний зв'язковий суворо законспірованого підпільного штабу. Ваня не мав дозволу ризикувати — ні життям коханої дівчини, ні справою, яка лежала на його плечах. Ним керувало аж ніяк не його почуття до Груні, страх за її життя, що було йому дорожче од життя власного. Груня ж, зневірившися в допомозі, відхиливши Ваніну пропозицію почекати, доки він нібито роздобуде зв'язки з підпіллям,— сама ринулася в вир антигітлерівської дії, й коли Ваня дізнався про це.— було вже пізно.
"На,— мовив Ничипір Корж,— покажи, Ваню, як бурять на вашому гіганті!" — "Не бійся, товаришу Хіврин, це дід із заздрощів, що ваша шахта даватиме більше, ніж його колгосп!" — "Я знаю, Олексо Матвійовичу, дядька Коржа,— одповів Ваня, стаючи бурити,— недурно ж його всі називають свекром!"
Хіврин бурив спокійно, витримка й спокій були його найбільш розвинені риси характеру,— Стоколос тільки коротенькими репліками зауважував неправильний напрям, зігнуту спину, рвучкий подих,— Хіврин одразу застосовував усі поради, й словом не показуючи, що їх чує.
Він за роки підпілля виріс і змужнів, горе втрат загартувало характер, він відчув, що Кривбас, від імені якого вів боротьбу з окупантами, цілком заполонив його істоту. Ваня Хіврин міг би тепер поновити працю фізкультурного тренера або стати за викладача спортивної справи,— натомість пішов до рудоуправи, допоміг зводити стіни, набувши знань будівника, потім чорноробом розтягав непотріб із захаращеного подвір'я шахти, прокладав шпали й підводив рейки до естакади, був монтером на смоковій машині, яка виливала з шахти воду. Тепер підійшов час лізти до забоїв,— Іван Хіврин організував із комсомольців кілька бригад підземної кваліфікації: бурщиків, скреперистів, кріпильників, і сам потягся до спеціальності, яка лімітувала видобуток руди,— став свердлієм, бурщиком.
Григор, дивлячись, як Хіврин працює, твердо вирішив для самого себе, що попроситься до нього в помічники й присвятить життя руді. "Візьміть мене в комсомольську шахту",— сказав Григорко, нахиляючись до Ваніного вуха, ударившись носом об твердий край гірницької каски.
Так само до Івана Хіврина тулилися юнацькі душі й під час підпілля. До його організації входило більше сотні людей, і напочатку він дійсно був зв'язковим штабу, який складався з двох товаришів, залишених на підпільну роботу відповідними партійними установами.
Одного разу, з'явившися до штабу по накази, Хіврин щасливо уникнув засідки, яку поставила німецька поліція в хаті, де жили штабісти. Куди вони поділися — благополучно втекли чи потрапили до пастки, Ваня так і не дізнався, а, опинившися без керівництва, мусив був перейняти його на себе, щоб не завалити діла, так гарно організованого досвідченим штабом. Тільки одного не міг попередити Іван — арешту Груні.
Груня була одиначка у мами-вчительки. ЇЇ врода, товариський веселий характер та мамина гостинність спричинилися до того, що квартиру їхню завжди переповняла молодь — хлопці й дівчата, які приходили вчити лекції. (Груня кінчала десятирічку), співати, танцювати під патефон, сповідатися Груніній мамі, репетирувати п'єсу до шкільної вистави, закохуватися одне в одного, розчаровуватись, переживати зради й лагодити сварки.
Мама з донькою були добрі приятелі й трималися цілком на .рівній нозі: щось безконечно товариське й молоде уміла створити навколо себе маленька вчителька. Коли Груня, зневірившися в тому, що Ваня їй допоможе, сама почала шукати зв'язків із підпіллям, мама її ходила мов опущена в воду. Для неї донька була наскрізь прозора, вона бачила кожний порух її стривоженої душі, але між ними з дитинства Груніного повелося не питати нічого й не втручатися, доки не буде на те дозволу.
Груня довірилася одному хлопцеві, який приходив, щоб дивитися на неї закоханими очима, і хлопець зізнався їй, що їх п'ятеро і вони почали дещо робити — змонтували радіоприймач, розповсюджують зведення Радінформбюро і, поступивши з таємною метою до ремонтних майстерень, лагодять німецькі воєнні приймачі так, що вони псуються, ще не доїхавши до фронту.
Груні це сподобалось. Вона запропонувала назвати п'ятірку дзержинцями на честь видатного борця з ворогами революції. Взяла участь у розповсюдженні літератури, сама склала кілька хвилюючих закликів до народу, щоб не корився німецьким окупантам, Мама якось принесла з базару листівку, писану Груніною рукою друкованими літерами, й удавано байдуже сказала: "Доню, коли пишеш про Антея [33], то не пиши Антій, бо люди подумають на якогось Антона!.."
Багато разів потім згадувала мати, як. захвилювалася Груня, як вибігла до себе в кімнату в сльозах і крикнула мамі, що та шпигунка. Потім попросила принести їй порошку од головного болю, і цілу ніч мати сиділа у доньки на ліжкові, просячи її,— не відійти від діла, ні, на це вона не зважилася,— просячи Груню бути обережною, не тримати вдома нічого компрометуючого, придивитися до спільників, чи всі ж вони такі надійні.
Груня цілком резонно переконувала маму, що та не взагалі проти боротьби з окупантами, а тільки проти того, щоб ризикувала життям її одиначка, нехай хтось інший діє, ми прийдемо на готове. Мама вдесяте плакала, а Груня рухом дорослої гладила її по голові й пригадувала собі, що дійсно одна людина справила на неї негарне враження: на нараді, замаскованій під вечірку, та людина пила горілку, говорила дурниці й навіть полізла до Груні обійматися. Другого дня цей скандал було полагоджено тим, що людина прийшла вибачатися, але знову ж таки не сподобалася Груні, бо почала малювати жахи, які на них чекають на випадок провалу. Сказати мамі про цей факт чи промовчати? Натомість Груня солодко заснула, так і не прийнявши руки з маминої голови, а мати просиділа з розкраяним серцем до ранку, надивляючись при світлі нічника на дочку...
Коли Груню було заарештовано, Ваня Хіврин прибіг до її матері, вперше знехтувавши справу заради кохання. Вчителька на диво говорила з ним спокійно, зауважила необережність його появи в скомпрометованій квартирі, запнула великою хусткою, дала спідницю й вивела через сусіднє подвір'я, немовби молочницю, яка приносила молоко.
Груня сиділа в гестапо недовго, бо вся група дзержинців була вже за гратами, крім того одного, який провалив справу й закопав людей. Ваня Хіврин мав приємність побалакати із зрадником, якого було захоплено за його наказом. Негідник нічого не приховав, він теж був із дзержинцями, але чудом залишився на волі, й висловив припущення, що провалила всіх Груня. Ваня мав детальні відомості про дії зрадника й наказав розстріляти його, а трупа підкинути на вулицю, де містилася поліція. Цим Хіврин від імені організації кидав виклик окупантській владі, всіх поставивши на ноги для визволення з тюрми дзержинцїв.
Підпільники були готові до того, щоб напасти на варту, яка поведе заарештованих до урвища, де звичайно відбувалися за гітлерівської навали страти. Дата була відома, але справи на фронті підстебнули поліцаїв, і вони провели акцію на день раніше.
Після звільнення рідної землі Ваня прийняв до себе Груніну матір і став їй замісто сина, а вчителька ще тісніше оточила себе школярами, виховувала дитячі душі подібними до її незабутньої Груні.
"Годі,— сказав Стоколос,— порядні бурщики без тормозка в забій не лізуть, а нам, туристам, пора й нагору!.." Він мав на увазі сухий сніданок, який беруть із собою під землю і який зветься в басейні "тормозком".
На поверхні сліпучо сяяло сонце. В нарядній пороздягали спецівки, гумові чоботи, одягли своє, умилися коло кранта надворі й пішли — Пал Палич із Коржем пити пиво до знайомої кіоскерші, Стоколос — до управителя лаятись з приводу помічених у шахті кволих темпів, а Хіврин з Григорком — впрост через балку до комсомольського гуртожитку.
Дорогою Григорко розповів Хіврину свою біографію, де його батько, хто був дядько, як ставиться до Мусія Гандзі. Хіврин мовчки слухав, зрідка поглядаючи на Григорка, дивуючися, як мало змінило життя цю дитячу душу. "Ми тебе приймемо,— нарешті значущо сказав Хіврин,— а ти виправдай наше довір'я. Все?" Григорко хотів показатися Хіврину статечним і дорослим, прокашлявся баском, пригадуючи слова, які має вимовляти безмежно вдячна людина, і в останній момент раптом сьорбнув носом од великого зворушення, а Хіврин побачив, що й очі у Григорка на мокрому місці.
(Продовження на наступній сторінці)