І Кіндрат Дем'янович взявся оповідати, як до їхньої шахти спустили дослідний зразок врубівки, щоб перевірити продуктивність,— наче тільки вчора він розлучився з сином і більше йому ні про що говорити.
Доки селище дізнавалося про щастя, яке прикотилося до двору старого Кривохижі, доки збігалися до нього родичі, знайомі, друзі,— сам Дем'ян зажурено сидів біля столу, поховавши надії про дружину й дітей. Поступово кімната виповнювалася й виповнювалася родичами, поприходили батьки підпільників, кинутих до шахти, цікавих прибилося повен двір. Лукерія Павлівна відчинила й вікна, щоб усі могли почути Дем'янка.
Його кидали до шахти, коли яма встигла вже проковтнути багато жертв, і ніхто не вмирав розчавлений, безсловесний! Ледве тримаючись на ногах од тортур перед стратою, чоловіки й жінки .підбадьорювали одне одного й шкодували, що руки їхні поскручувано колючим дротом,— уже б вони показали катам. Він пам'ятає кожне слово, вимовлене над шахтою,— хто співав, хто гукав до безмовних руїн шахтних будов про помсту, хто плював у вічі фашистам, а хто підтримував кволіших: "Нічого, шахтарі,— востаннє спустимось під землю з вітерцем!"
Дем'янові руки не були зв'язані, як і в декількох інших, замучених до півсмерті,— гестапівці вважали їх безпечними: В останні секунди відчув, що не може чекати, доки його підведуть до дірки в землі й штовхнуть на дно шахти, великий гнів налив жили міццю, він гукнув: "Смерть німецьким загарбникам!" — і скочив до безодні, не чекаючи доторку катової руки. Він знав, що слідом за ним полетить граната, увесь зіщулився, серце стислося. Ударився об стінку, блискавично подумав, що не долетить, а десь прилипне до стіни купою потрощених кісток і м'язів.
Раптом ноги його черкнули об трос, що, намертво затиснутий руїнами копра, звисав у шурфі, певно, до самого дна, де вибухнула кліть із толом. Автоматичним рухом відповіло тіло на доторк троса: руки й ноги схватилися за нього, й Дем'ян закричав від пекучого болю в долонях і на литках.-Проте, загальмувавши падіння, витримав біль і завмер на тросі, обнявши його закривавленими руками, щомиті чекаючи згори гранати або вагонетки.
Трос під вагою тіла гойднувся,— значить, не доходив до низу шахти. Чекаючи, що вдариться спиною об стіну, Дем'ян відчув за собою порожнечу й збагнув, що доля посилає йому порятунок,— це був старий штрек, яким підвозили колись до кліті вугілля, доки не перейшли на нижчії горизонти. Про цей штрек розповідав батько, працювавши там замолоду, і Дем'янко відчув під ногами землю, учепився, поповз, і нервове його збудження вибухло сміхом. Чомусь ізгадав обличчя офіцера, який нагорі фотографував страчуваних, посварив йому кулаком і аж тоді загубив свідомість.
"І ви врятувалися,— сказала Дарина серед мертвої тиші в кімнаті,— вилізли тим же тросом нагору, щоб жити?" {
Шахтарі раптом загомоніли, наче Даринин голос повернув їх до сучасного, один розповів, як витягали з шахти трупи героїв і нікого не пізнавали, як поховали на площі, думаючи, що й Дем'яна ховають. Дарина побачила крізь вікно Любу й Варвару, вийшла до них. "Ми думали — ви на заводі, Дарино..." — "Чого це людей зібралося стільки, нещастя яке?" — "Навпаки — щастя, син з мертвих повернувся!" Дівчата йшли щойно із зміни — працювали на естакаді відкатницями — трохи змарнілі, стомлені,— "ходімо в степ, Дарино!"
Вийшли із посьолку, обминули терикона, повз шахтарські городи побрели далі й далі в степ. Зійшли у видолинок, за горою зникло селище й шахта, тільки вершечок чорний терикона витикався звідти. Кущі терну, глоду поросли вздовж стежки, листя на них пожовкло й почервоніло, поруділо й посріблилося,— наче стояли кущі, повні різнобарвних метеликів: то один, то другий, то вогненний, то цитриновий, цілою купкою одразу зривалися з галузки й злітали до землі. Дарина торкнулася куща, й листя посипалося, як із рукава.
Дівчата посідали над глибокою балкою, де внизу накидано рудого каміння, й потихеньку заспівали. Як тут було красиво, на цім згористім місці! По сріблястому од полинів і віниччя схилу яру горіли червоно й оранжево кущі глоду. З-за гори долинув гомін, до балки спускалося кілька людей, і між ними старий Кривохижа з сином Дем'янком. Штрек, який врятував Дем'яна, тягся аж до цього місця й виходив у балку,— по штреку й виповз на волю Дем'ян, а не тросом, як це-можна було припустити. Тут був вихід на поверхню, і шахтарі сперечалися, чи можна спрямувати сюди відкачувану з шахти воду, щоб загатити ставочок і завести для їдальні рибне господарство. Води за німців назбиралося в шахтах так багато, немов туди ринув цілий Донець. Гігантські помпи день і ніч вивергали на поверхню підземну воду, яка з ревом збігала на низькі місця, заливала городи, розмивала вулиці. Коли б пустити її до цієї балки, от було б полегшення й безпосередня вигода. "А коли штрек має сполучення з нижчими горизонтами,— сказав Кривохижа,— тоді перекачуватимемо води на власні голови?" Всі засміялися й вирішили — по-перше, опреділити інструментальною зйомкою, чи є сюди з шахти похилість, по-друге, обслідувати детально цей штрек, чи годиться він як річище підземного потоку, що наллє балку водою...
До селища Дарина поверталася поволі, хоч думки її летіли на крилах. Варвара й Люба давно кинули її саму. Як далеко до Веселої Кам'янки!..
XXXIII
Григорко нарешті побачив, як добувається залізна руда ї яких верховин мистецтва досягнув бурщик Стоколос.
Машина, яка ледве не переїхала в грозу Григорка, належала саме тому бурщикові, знатній людині басейну. Він був дуже молодий, і його слава ще трохи муляла йому, змушувала триматися дещо напружено. Стоколос тікав од слави, як міг, але вона ступала за ним по п'ятах, завдаючи багато прикростей, зайвої метушні, забираючи вільний час. Коли б не Стоколосів здоровий глузд і відчуття гумору,— ота слава наробила б нещастя: йому не вистачило б часу для роботи й він загубив би рекорди.
А свою професію він любив, як свято працьовитих рук, кмітливої голови, завзятого характеру. Він розумів місце залізної руди в господарстві Вітчизни й думав не лише про свою шахту чи рудоуправу,— його обходив і видобуток басейну, і цілком зрозуміло, чому невдовзі його було обрано до Верховної Ради. Стоколос був витвір радянської системи виховання і тому, дізнавшися, що відстає шахта сусідньої рудоуправи, яка з ним змагається, не радів з того, а заїздив до бурщиків у хату чи в гуртожиток, починав довгу розмову про різні сторонні речі, доки, нарешті, доходив до істотного, або самі господарі не витримували й починали виправдуватись, що в них на шахті атмосфер не хватає, свердла не тим металом наварюють і не так заточують, відпалений забій ніяк не приводять до ладу і багато інших мотивів. Стоколос брав за барки компресорщиків, примушував їх ремонтувати труби, давати відповідне тиснення, сам перевіряв бури.
Він ніколи не рахувався з вільним часом, коли треба було показати нові методи майстрам. На цей раз запросив бурщиків до себе в забій, взяв Григорка. Хлопець прожив у Стоколоса кілька днів.
Родина знатного бурщика складалася з нього самого й молодої дружини з немовлям. Під час війни Стоколос працював на Уралі, повернувся звідти одружений з білявою скреперисткою, яку навчав там бурщицької професії й між ділом закохався. Мав кімнату з кухнею, невеличкий город за будинком, молоді щепи, машину емку, яку йому подаровано на Уралі за виконання подвійного річного плану. Родинне життя Стоколоса було щасливе, якщо не рахувати тих подружніх бурь, які йому влаштовувала сердитенька "хазяюшка", коли чоловік вертав із чергового на свою честь банкету й треба було струсити з нього зайву славу, щоб повернути Стоколоса на землю. Після чого жіночка сідала плакати, а славний на всю країну бурщик стояв перед нею на колінах, благав показати йому "козарлюгу Стецька", якого завтра ж понесе в шахту, щоб привчати змалку до батькової професії! Мамій Стецько — "Стьопушко", казала мати лежав на теплій лежанці, охоронюваний Григорком, і однаково легко запихав до рота пальці правої руки чи лівої ноги. "Альоша,— казала дружина,— коли ти будеш його так термосити, я віддам Стьопу до дитячого будинку, а сама з тобою візьму розлуку!"
Стоколос працював артистично.
Він кидався на стіну залізної руди, притискав до неї пневматичний свердел, який джеркотів, наче кулемет, тримав його руками, приймав на груди, повертався боком, підставляв спину, упирав перфоратор на стегно, знов підхоплював на плече,— кожен м'яз працював, здавалося, що бурщик танцює надзвичайного ритму танок, хоч Стоколос не витрачав марно жодного руху. І назовні праця виглядала такою легкою, що Григорко не втерпів, попросився потримати. Перфоратор трохи не вирвався у нього з рук, свердел заверещав, Григорко аж зігнувся, не знаючи, що робити. Стоколос засміявся й при світлі шахтарської лампи видався хлопцеві значно старшим, ніж на поверхні. "Одна бурка готова,— сказав бурщик-гість,— давайте, Олекса Матвійович, другому..."
Григорко став свідком справжньої школи буріння,— Стоколос показував місце кожної бурки, напрям свердла, глибину шпура, найвигіднішу для вибухової дії. Він показав станок, який допомагав працювати одночасно кількома перфораторами, пояснив систему заточки свердла, повів до іншого забою, щоб переконати, як бурщик повинен економити хвилини. Тим часом у першому забої зробили відпалку, себто вибухом обрушили руду, й по штреках виразно запахло пороховим димом, наче з поля баталії.
(Продовження на наступній сторінці)