Свиридонові того дня годили всі гуртом. Навіть баба, з якою в нього були постійні напружені взаємини, й та робила спроби погладити хлопця по голові, а він, ще не навчений такої ласки, пірнав головою під стіл чи під піл: Малі діти, яких, як відомо, була повна хата, позносили Свиридонові всі їхні добра, щоб узяв на поїзд: котушки од ниток, засушених жуків з рогами, ляльки з прядива, оболонку німецької гранати, скельця різнобарвні з німецьких пляшок, залізний орденський хрест на стрічці, шматок засохлого вишневого клею, дві надкушені грушки дички, жовтогаряче перо з хвоста закордонного півня, яке встигли вже вискубти зайченківські сміливці, і багато інших високоцінних речей.
Свиридон напочатку нітився, а потім увійшов у смак, погейкував на всіх, заявляв претензії на всі ласі шматки в хаті, аж доки знову серед ласки й благовоління не заробив раптового ляпаса за те, що вмив одного з малих скибкою кавуна. Сяк чи так, а день минув, і Свиридон був готовий до мандрівки. На голові мав стару батькову кепку, якою баба затуляла в комині,— кепку випрали й визолили, вона стала як нова. На плечі хлопцеві одяґли піджачок Юхимини-молодшої, який їй пошито з німецького плямистого маскувального халата. Сорочка була червона, перешита з дідової старої й пофарбована крамною фарбою. Ніде правди діти — ноги так і зостались босі, бо в родині Зайченків за час окупації цілком вивелися такі речі, як черевики, постоли, не кажучи вже про чоботи. Була одна пара повстяників, а друга — чуні, склеєні з автогуми,— цим користалася вся родина в міру потреби. Через плече Свиридові почепили торбу, куди, вліз кусень хліба, дві цибулини, сіль, п'ятірко варених картоплин, жменя сушених вишень, два вергунці, десяток горішків. Наспід хлопець умостив інструмент, зошит із малюнками кількох своїх конструкцій, та й усе. З-під кепки в Свиридона вибивався рудий кучер, м'який, як шовк, вогненний, як з печі: довго напередодні! мама банила йому голову лугом, материнкою, щоб пішла дитина між люди чиста й охайна, нехай бачать, що в нього мати вдома, а не мачуха!
Найтяжче було від'їздити Уласові. "Дивись сюди,— казав полковник,— та в тебе з очей річки біжать! Оце так гвардієць, ще й з медалями. Ну, брат, цього од тебе не чекав. Пам'ятаєш, ми з тобою про все домовились?" Зранку Улас почав збиратися. Він договорив одного з малих Зайченків — свого однолітка Микитку — стати за ад'ютанта до полковника, за що наперед віддав Микитці шкіряного пояса, буденні свої чоботи, пілотку. Це були великі скарби для Микитки, і він заприсягався не зганьбити Уласового довір'я. Для початку Микитку було навчено, як повертатися по-військовому, як підходити з рапортом, як себе-поводити в присутності полковника. За всіх серйозних обставин Микитка мусив стрімголов летіти до старшини Гейба чи рядового Середи, доповідати їм і виконувати їхні накази. Улас повів Микитку до комори, за якою було влаштовано душ, власноручно вибанив його та проінструктував, яка мусить бути чистота коло Василя Івановича. Ще Улас виклав Микитцї все, що полковник любить, а чого бачити не може, що їсть, а до чого не доторкнеться, коли голиться, коли лягає і встає. Микитка виявився кмітливим, хвацьким і поворотким хлопцем, за що Улас обіцяв привезти йому ще й гостинця. Після цього Микитку було представлено полковникові.
Улас пішов прощатися з учителями, з якими не доведеться працювати, і, вибравши хвилину, коли учителька Олена Михайлівна проводжала його до воріт, закинув їй словечко про ученицю 4-го Класу Вовченко Прісю. Вчителька, лагідно посміхнувшися, сказала, що він може не турбуватися, все буде зроблено,— Улас тоді вистрибом подався геть, неймовірно зашарівшися од посмішки Олени Михайлівни.
Із школи Улас зайшов до тітки Ганни. Тітка саме доїла корову, яка ніяк не хотіла стояти смирно, махала хвостом і намагалася перекинути дійницю з молоком. Улас подав корові шматок хліба, а тітка закінчила доїти й почастувала хлопця теплим молоком, од якого Улас придбав білі піняві вуса. Мала Галя ще спала, потім, зачувши Уласів голос, прокинулась, полізла до нього на руки й нізащо не хотіла відпускати з хати. Хлопець рішуче, як належало майбутньому офіцерові, пересадив Галю на тітчині коліна й вийшов, одмовившися од гостинців, які давалось на дорогу.
Улас був присутній, коли секретар райкому Павлов бесідував з Василем Івановичем на світанку після історії з Полупенком. Павлов порадив полковнику придивитися до Семена Бойка, виховувати з нього собі заступника, а старого вчителя Феофіла Гавриловича попросити доглянути сівозміни, він знає не менше, як агроном. А тим часом повернеться з армії справжній агроном, який район вивчив, виїздив по всіх колгоспах. Ще нехай полковник зверне увагу на молодого учителя Степана Тарасовича,— був на фронті, кандидат партії. На місце Карпа — на голову сільради підказати людям Ганну Кравчину, ланкову,— вона, здається, сестра полковникової дружини?
Улас поглядав збоку на секретаря, який знає село вздовж і впоперек і кожну людину наче бере в руку, обмацує, пригладжує, ставить,— і, мов уроджена, виглядає людина на місці, де її ставиться. У Павлова були пухкенькі малі руки, вкриті золотим пухом, він гортав книжечку в чорних палітурках і вичитував звідти прізвища людей, родинний стан, характери, нахили. Зокрема, щодо Зайченків, то секретар запитав, скільки в Юхимини дітей,— вона має всі підстави одержати звання Матері-героїні. Уласові одразу згадалася чорна землянка, кубло дітей, злидні і мати Юхимина — вічно заклопотана, жвава, добра,— так ось які бувають герої! Пересельців Павлов радив не шарпати, хай приростають до матерньої землі, а щоб це прискорити, негайно ж виділити їм садиби, по можливості з садом, почати ставити хати в кредит, залучити молодь до гурту, до гулянок. Коли полковник сказав, що двом родинам готових садиб не вистачить, треба буде нарізати на порожньому місці, Павлов опреділив готову садибу з хатою вдові, а нарізати іншим двом, тільки зробити по-хазяйському: щоб і щеп для них привезти з дослідної станції, допомогти впорядкувати, піде коріння їхнє в нову землю вглиб і вглиб. "Хай придивляються до колгоспу,— сказав Павлов,— їм багато чорного проти нас покладено в душі, треба сонечком, вітром, громадою діяти!.."
Карпо далеко зайшов наперед, сховався в лощині, а діти все прощалися й не могли розлучитися. Чорногуз Халимон, до якого підходив Свиридон Зайченко й щось говорив йому, поклацав дзьобом, полетів назад. "На Єгипет швидко рушатиме",— зауважив Свиридон, наче почувши цю звістку від самого птаха. Прісі мама наказала далеко не заходити, щоб бува приблудний собака не перестрів, і швидше вертатися до хати.
Ось вони йдуть поруч неї, і серце її крається навпіл,— один бравий військовий з медалями на грудях, в шинельці наопашки, а другий із золотими кучерями — майстер. Ще хлопці не від'їхали нікуди, а Пріся вже бачить їх на зворотній дорозі: один генерал, а другий майстер над майстрами,— "здрастуйте,— озвуться вони до Прісі,— ну, як скажете нашій просьбі, кому руку подасте?" І Прісине серце солодко щемить, перший біль розставання карбується на душі,— скільки їх чекати — днів, місяців, років?
XXXII
Дарина часто згадувала день приїзду на шахту. Лукерія Павлівна стріла її радо й одразу заявила, що така жіночка обов'язково принесе щастя в хату. На цій підставі залишила Дарину в себе аж до того дня, коли справді постукав у двері її син — загиблий і похований Дем'янко. Любу й Варвару Кіндрат Дем'янович на другий день сам одвів до гуртожитку і влаштував якнайкраще. Решту прибулих прийняли організації, які їх вербували.
Дарина сиділа в чужій хаті, наче засватана — чого вона тут і нащо вдерлася до чужого життя? Старий розповідав дружині, яку смерть прийняли невістка й онуки на Кіровоградщині. Ніяких невістчиних речей не зосталося, "добре, що хоч Дем'янків портрет переховала,— сказала Лукерія Павлівна,— все-таки щось зосталося, бо в тому музеї на карточці наче чужа людина..." Дем'янка було знято коло шахти в ту хвилину, як вийшов після рекордної зміни,— стояв, засипаний квітами, й посміхався, дивлячись просто в апарат.
Та посмішка допомогла Дарині пізнати Дем'янка на порозі дому, коли через тиждень постукав і прихилився до одвірка, побачивши її, чужу людину. "Ви, мабуть, Дем'янко,— проговорила Дарина,— заходьте, будь ласка, й роздягайтеся, мама ваша пішла по пайок, а Кіндрат Дем'янович побіг до шахти, там привезли нову врубову машину..." Дем'ян мав певну звістку, що батьки й дружина загинули, а будиночок спалено,— такі відомості, як і батьки про нього самого. Він зайшов, пізнаючи кожну дрібницю в кімнатах, скинув шинелю й сів до столу, зіперши голову на руки.
Ось прийшов батько й закашлявся од радості, ніяк не міг вимовити й слова. Потім Дем'яна сховали до темної кладовки, коли побачили у вікно, що повертається Лукерія Павлівна. "Радість, радість,— гукнула їй з порога Дарина,— приходив чоловік, який знає про вашого сина!" Лукерія Павлівна кинула авоську з пайком і мовчки сіла просто на ганку. "Він живий?" — насилу вимовила дерев'яним язиком. Кіндрат Дем'янович кинувся підводити, намагаючись уникнути її погляду. "Не одвертайся,— суворо наказала стара, ще й тупнула ногою,— ви так мене вбити можете!"
Тут і з'явився Дем'янко з кладовки, він убрався в крейду, і Лукерія Павлівна машинально почала чистити йому гімнастерку на спині, оббивати рукою, а він тулився до материних грудей, не кажучи й слова. "От мамій, — сказав батько, — тебе ніяка війна не переробила, мамій, "та й годі!"
(Продовження на наступній сторінці)