І тепер, сидячи на горі над річкою Саксаганню, Мусій видавався Григоркові уособленням злого духа,— ось він докурить, затопче недокурок, розправить чорні крила й полине шукати іншої жертви, роздерши наперед Григорка. "Не вбивайте мене, дядьку,— сказав хлопець і заплакав, остаточно втрачаючи самовладу,— пустіть жити!" Мусій посміхнувся, погладив Григорка по плечах, аж той увігнувся ще дужче,— "оце так бугай виріс, ач, як реве!.." Остання передосіння гроза розташувалася над Криворізьким басейном. З південного заходу блискали зірниці, сунули високо в небо чорні хмари, місяць почав упірнати, котитися, меркнути. Страшної сили розкотистий грім розколов небо навпіл од зеніту до землі. Ринула злива. З дерев потекли іржаві струмені. Небо, блакитне, тихе небо гриміло, наче струшуючи з себе велетенські залізні аркуші. Григорко біг, тікаючи од Мусія, не ховаючись од зливи, сприймаючи все, як втручання стихій до його долі. З-за повороту вулиці селища випливли крізь дощ фари машини, й люто заскрипіли гальма за крок од хлопця.
XXX
Смуга лісів київського лісостепу поєднується з дрімучими хащами Чорного лісу в районі Сміли — Чигирина, біжить вздовж Дніпра на північ, щоб долучитися до Полісся, масивів Житомирщини й Волині. На півдні до лісу ще докочується степ — хвилястий, сизий; він біжить, мов море під кілем корабля, то чорний од хмар над ним, то блакитний од височенного неба, затишний, пісенний степ. Ліси стоять замислившись, в задумі. Гайки, мов зелені ватри, горять до самого небокраю. Пройшла над землею гроза, а ватри ще зеленіше палають, виблискують, сяють під сонцем. Поналивав зеленаві калюжі дощ, золотом бризкають вони в лісовій глушині.
Дикий голуб пурхне низько над зелено-чорним берестом, дзвінко впадуть з листя краплі дощу. Мурашник під сосною ліквідує власним горбом наслідки зливи: гуртом волочать геть непотріб, тягнуть на покрівлю глицю, сушаться на сонці. Блакитна ракша верескне, задирчить і майне в кущі, як у воду. На прогалині цвіте темна, мов черниця, запашна материнка. Волохатий лісовий джміль, неповороткий і вайлуватий, домовито гуде над блакитними купами чебрецю. На колючому терні — ягоди круглі й чорні, як волове око, вкриті сизою памороззю. Над струмком похилилася ліщина, дика грушка вибігла на стежку, а поруч сріблястим килимком постелилося ведмеже вухо: стеблик із жовтою квіткою, навкруги по землі листки, мов вушка, стеблик — і знову вушка. Кротовини перетинають лісову дорогу,— свіжі, лискучі купки чорноземлі, які зникають за густою в низинах травою, прибитою дощем до землі.
Отарка молоденьких лип загородилася високою сосною, мовчки пишається одна з одної і з гладенької темно-каштанової кори, і з ясного підсподу густо-зеленого листя. Полин, деревій, червоні бунчуки кінського щавлю, кущі шипшини з ягідками, до них скаче сіренька довгонога лісова пташка — клюне й оглянеться, клюне й подивиться вгору, повернувши набік голівку. Білокорі берези оступили лісове болото із яскраво-зеленою жаб'ячою цибулею, з мохом на трухлявих пнях, з листям конвалії по березі. З глибини лісу виступили наперед чорні стовбури велетнів дубів. Вузлувате галуззя, різьблене листя, могутня врода, непорушність. І осторонь на осиках рухливий, мерехтливий лист, мов труситься дерево в лихоманці серед сонячного дня. На вузькій лісовій галявині — нивка падалішнього жита, занедбана, нежата.
Вести приїжджих гостей випало на долю Семену Бойкові, до нього вчепилася й дружина,— без неї, бач, вода не посвятиться. "Горпино,— благав Семен,— ну, що ти там не бачила? У тебе ж мале в колисці!" Та добра Горпина аж ніяк не корилася, взяла в торбу хліба й цибулі, одягла ватянку, хоч пекло сонце, підперезалася, нагострила лопату, почепила до пояса німецький розцяцькований ніж у шкуратяних піхвах,— "пішли, не шляйся, Семене,— отак я, не смійтеся, йшла б аж до Брянських лісів! Кортить згадати наші партизанські походи..." Семен вибрався у довгополій німецькій шинелі, підтикавши її, як баба спідницю. До лісу доїхали на полуторці, далі проїзду не було, шофер залишився спати під кузовом, а пасажири заглибилися ,в ліс.
Приїжджих було двоє — оператор кіно та працівник історичного музею. Перший виконував доручення свого друга, який колись провадив знімання в партизанських краях і мусив був закопати зняту плівку під час несподіваного нападу карателів-есесівців. Тепер ця дорогоцінна плівка була об'єктом і метою походу. Працівник музею сподівався розшукати відповідні реліквії.
Семен ішов попереду, обережно ступаючи по стежці, за ним крокувало двоє гостей, позаду — усміхнена Горпина. Оператор хотів заспівати, як це полюбляють на природі містяни, але жінка заборонила, пояснивши, що в лісі галасувати не годиться, ліс вимагає тиші. Працівник музею став насвистувати, Семен тільки виразно й мовчки глянув,—свист ущух. Ішли в мовчанці. За короткий час приїжджі вповні відчули себе в партизанському лісі. Коли Горпина позаду заджерґотіла сорокою, гості щиро здригнулися й збилися з ноги. Далеко в лісі відповіла сорока, Горпина стиха засміялася: "Ще білобока не забула партизанської науки!"
Семен і Горпина йшли, легко ставлячи ногу, груди їхні роздимала знайома лісова гама запахів, очі сторожко слідкували за однаковими для непосвячених деревами, за прим'ятою травою, галузкою, що лежала поперек стежки. Вони по запаху й паркій вологості знали, коли переходять низовину, по корі на деревах брали потрібний напрямок, по мохові на камені визначали сторони світу. Гості напочатку бадьоро йшли, повипивали баклаги з водою, хоч Семен і Горпина просили од цього втримуватись, бо потім не стане ніякої води, щоб напитися. Згодом до кожного болотця підбігали загасити спрагу, і тільки рішуче заперечення Семенове одводило їх од спокуси. Коли знайдено було джерельце, що било просто з-під куща й хлюпотіло по дерев'яному жолобку у видолинку, гості мов поп'яніли з радощів, кинулись напиватися досхочу, мочили волосся крижаною водою, наливали в баклажки. Семен з дружиною лежали на сушняку й мовчки спостерігали. Води вони не пили, бо коли не потерпиш перші години й почнеш пити,— нічого путнього не вийде, підіб'єшся одразу. Горпина переборола ніяковість перед малознайомими людьми й попросила обох скинути чоботи, щоб поглянути, в якому стані ноги. Гості з жартами й сміхом пороззувалися, і тоді стало ясно, що Горпинині побоювання мали під собою грунт: босі пальці приїжджих були червоні, п'яти натерті, онучі збилися й покрутилися в чоботях,— як ті бідні люди тільки йшли! Показавши, як треба замотувати онучі, Горпина помастила натерті місця смальцем, що був у її запасі, гості озулися, всі рушили далі.
Горпина ласкаво дивилася на спину, свого Семена, як він красиво йде, мов лебідь пливе, обережно одводить галузки, щоб їх не поламати, пригинає голову під колючим паростком ожини, що поп'явся, поп'явся. Такого, як Семен, вона не стрічала в світі, і цей ліс був свідком її любові, а потім — щастя.
Родом була Горпина з Чернігівщини, з дерев'яної рубленої хати, вкритої очеретом. Славилося село дівчатами,— так, так, здоровими, дебелими, рум'яними й роботящими дівчатами, голосистими, красивими — хоч з лиця воду пий. Горпина була не гірша од інших: сині очі під чорними широкими бровами, коса в руку завтовшки, й дужа сама, як добрий парубок на сватанні. Коли брала кісся в руки й заходила косити,— її ручка була найширша, і ніхто за нею не міг угнатися. Коли молотила — ціп їй батько давав окремий: бич із вареного вишневого дерева, капиця з найміцнішої шкіри. Парубки її щиро боялися, бо коли Горпина кимось потрусить або й кине під ноги, то вже тому треба мерщій тікати й місяць викашлювати сором. Проте дута
Горпинина була добра, незлобива, сміх лагідний, мова доброзичлива. І дивна річ, ніхто з парубків Горпину не цікавив, а кого вона притягала, той боявся підійти.
Окупанти швидко дізналися, чим славне Горпинине чернігівське село, крім хліба, овочів, меду, масла. Одного разу приїхало семеро есесівських офіцерів, походили по хатах — ситі, опецькуваті, п'яні, і майже біля кожної дівчини цмокали язиками, плескали по плечах. Біляві, рослі й білошкірі дівчата розхвилювали цих новітніх з ласки Геббельса [27] нібелунгів [28], і вони, отаборившися в хаті, яка перша їм сподобалася, вигнали з неї на сніг старих і малих, а старосту послали привести негайно трьох Брунгільд та чотирьох Крімгільд [29], Дівчата поховалися, староста прибув до офіцерів і боязко повідомив про втечу дівочого населення до лісу. Каральний загін спалив село до пня. Люди жили партизанським колективом у глушині лісу два роки, ходили з риском для життя до власної землі — орати її й сіяти, збирати пашню.
Горпину було відряджено з дорученням до партизанів Київщини, вона благополучно прибула в загін "За Батьківщину". В київських краях Горпина гарно прищепилася і все відтягала своє повернення на Чернігівщину. Ходила з бійцями загону на ризиковані операції, розвідки, диверсії, діяла нарівні з чоловіками, і часом траплялося, що, не будь дужих Горпининих рук, "багато хто не дійшов би до бази,— Горпина доносила поранених на руках. Що її тримало в цій стороні, вона не знала, серце було спокійне, залицяльників одбривала хутко й рішуче,— добре, коли відлітали з неушкодженими ребрами. її спокійна, затишна, чиста й велична краса наробила того, що коли йшла Горпина — група діяла зухвало й скажено, наче то були якісь несмертельні люди. За однієї такої експедиції було підірвано моста й на зворотній дорозі спалено штабну німецьку машину. Семен Бойко, який ішов за старшого, теж дістав свою порцію під ребра, коли спробував показати Горпині, як обіймаються в його селі.
(Продовження на наступній сторінці)