«Дума про Британку» Юрій Яновський

Читати онлайн твір Юрія Яновського «Дума про Британку»

A- A+ A A1 A2 A3

Трагедія на чотири дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Лавро Мамай — голова республіки, 35 років.

Устин — його батько.

Гапка — мати.

Мамаїха — баба Лавра.

Єгор Іванович (товариш Єгор) — уповноважений ревкому, 50 років.

Гнат Середенко,

Варка — його дружина.

Клеопатра — отаманша.

Петро Несвятипаска.

Ганна Іванцева.

Роман — її син, 11 років.

Матвій Степанович — учитель.

Грицько Коваль — робітник.

Пасічник.

Пасічничка— його дружина.

Грицько.

Рудий, Дід, Миршавий — музики

Череваш.

Дід Гречка.

Селянин без ока.

Повстанець.

Отаман.

Прапорщик,

Ад’ютант.

Селяни.

Повстанці.

Махновці.

Петлюрівці.

Денікінці..

Село Британка на Україні, осінь 1919 року.

ПЕРША ДІЯ

Спалена хата край степового села, коло неї—кузня, обгорілі дерева, високе небо. Устин з перебитою рукою. Гапка.

Устин. Я тобі, бабо, кажу — лиха година тебе десь носить, коли нам треба тут сидіти! Це тобі, бабо, штаб, чи, що?!

Гапка. Як же в гармати б’ють... Хата край села, кулі летять просто в двір. Із самого ранку товчусь, обід зварила, заполочі вибігала...

Устин. Сідай же, бабо, та посидь, щоб усе добре у нас сідало: кури, гуси, качки, рої та старости.

Гапка (сідає, шиє). Аякже — сяде воно на голу землю, ні тобі хати, ні тобі нічого, в гармати б’ють, люди, як оси, а перебиту руку твою хто пожаліє? Он глянь, як б’ються...

Устин. Дак уже й позвикати час був — на війну пів-села їздило: то на царську, то на керенську, то гайдамаків, то греків у Херсоні били, німців з Миколаєва гнали, молодь з червоними пішла. Ох, і б’ються ж ловко!

Гапка. А наш і до війни не звичний, я ж його й умовляла: ти, кажу, Лавро, пожди, хіба на тобі одному світ зійшовся? Хай же, кажу, сину, якась сила на Денику вдарить, а тоді пособиш, у них же самі охвицери, а ти хто? Чує моє серце — каші з отим Середенком не звариш...

Устин (виглянув). Це десь коло куми Ганни снаряд упав, ще, гляди, хату підпалить, горять мужицькі хати... (Кричить комусь.) Поганяй! Поганяй! Отуди через леваду! Патронів не порозгублюй!

Гапка. Каже, я, мамо, за політику дев’ять років і сім місяців на каторзі сидів, у мене серце чорною кров’ю обкипіло, кайдани на ногах я й досі чую, і сни мені ще каторжні сняться... А ви хочете, щоб я чекав!

Устин. От я собі часом і міркую — у кого він отакий удався? Селян бунтував, панів палив. Як забирали на ту каторгу, дак він отак усміхнувся до мене та й каже: "Ви, каже, тату, мою Варку глядіть, бо я небезпременно повернусь..."

Гапка. Бо й як вони кохалися-милувалися! Посідають, було, в садочку, яблуні цвітуть, бджоли гудуть, а вони собі потихеньку співають... (Та й співає.)

Ой, у полі вітер віє, А жита половіють,

А козак дівчину та вірненько любить, А займати не сміє...

Устин. Та цить, бабо, як на пожарище виєш! Гапка. Гей, повернувся, а Варка з Середенком п’ять років...

Устин. А скільки ждала? Проходу не було — каторж-никова та й каторжникова. А як прийшла звістка, що помер Лавро, то й зовсім стерялася, спасибі, хоч Середенко взяв...

Гапка. За оте "спасибі" й жили — ні дітей, ні згоди — все наче Лавро посеред їхньої хати стоїть. Що вона знущання прийняла!

Устин. Небезпременно, каже, повернусь, а вчора як зайшов до двору, мов з того світу, та й знов отак усміхається — хіба я вам не казав? Хата наша стоїть спалена, листя на деревах погоріло, руку мені перебито, знав, кажу, сину, що прийдеш. Тут тебе деніки добре шукали, чимсь ти їм уївся на нашу голову...

Через подвір’я двоє жінок ведуть старезного діда.

Д і д. Кудою тут до лазарету? Жінка. Діда поранило, щоб ви знали! Друга жінка. Молотили ціпом жито в клуні, а куля як дзизне!

Устин. Ведіть на перев’язку!

Д і д. Генерал мене на турецькій війні вчив... Бери, каже, пороху солдатського, бери землі святої, слиною замішай, а тоді — до рани клади... (Виходить з жінками.)

Гапка. Як же в гармати б’ють, у Лавра ні одної, голими руками одбиваються... І лазарету нема, тільки клуня...

У с тин. У панському палаці лазарет зробимо — лежіть собі, як пани! Дай тільки війну взяти...

Гапка. Голими ж руками одбиваються... Кулі хвиськають, скот реве...

Устин. А ми в штабі сидимо, в самому центрі — пішли, бабо, наші вгору...

Гапка. По двоє на мотузок!-

Устин. Небезпремеино, каже, повернусь. Це тобі не я і не ти, Гапко, це старої Мамаїхи коріння... Як вогонь, пихкає...

— Мамаїха (несе полотно— худа, кощава, боса). Кулі з отієї деркачки, хіба їх спиниш? Людину наскрізь пробивають, повна клуня поранених, фершала аж водою одлива-ли, а ви тут, згорнувши руки?

Устин. Дак страшно до клуні підійти, отакий стогін, та й годі...

Мамаїха, А ти не сиди, людей порай, коли зброї не вдержиш!

Гапка. Та я шию, мамо, Лаврові прапор... Щоб горів, каже, як сонце.... Заполочі вибігала.

Мамаїх а. Мов води — тієї крові, замовляла, замовляла, все ллється. Єгор Іванович забіг, фершалу допомагає, чужа людина,-а біля нього аж ходити легше.

У с тин. Лавро погнав ще й кавалерію, зосталися .самі поранені й старі... —

Гапка. Ой лишенько, як вони б’ють, село спалять, лю-дей’вигублять, нащо було заводитись?!

М а м а ї х а. Діла повні руки — полотна треба, окропу неси, повний лазарет, оце Іванця притягли, як решето, побитий...

Гапка. Іванця притягли?! Як згадаю, що й Лавро б’ється... А обід перестоїть.

М а м а ї х а. Таке хазяйство тепер у Лавра, треба все порати, за всім доглянути, полотна не настачиш... (Виходить.)

Гапка. Багато вишиєш на цих вечорницях! (Виходить.)

Устин (сам). Село оточили, б’ють та й б’ють, не втечеш, не сховаєшся... (Раптом одхитується.) Ну, джміль, чистий тобі джміль, а не куля!

Пасічник (підповзає). Боже поможи, з вівтірком будьте.

Пасічничка (йде, накриваючи голову ночвами). Насилу дійшли...

Устин. Що скажете, люди добрі?

Пасічничка (з-під ночов). А те скажемо, що годі битися!

Пасічник. Упав снаряд коло пасіки. Вулики розбив, поперекидав. Бджоли якдіосліпли од злості.

Пасічничка. Ще й тин з горшками повалив, кури • порозліталися, доки це буде, я вас питаю?

Пасічник. Треба кінчать страженіє. З чотирнадцятого року до хазяйства не приступиш.

Пасічничка. Та я їм сама пушки поперекидаю! Ще корову, гляди, встрелять! Кулі, як град, падають!

Устин. Не кричіть, тітко й свахо.

Пасічничка. Плювала я на вас, душогуби! Один Середенко був, а це й Лавро твій знайшовся. Його й каторга не приймає, його й Сибір!..

П а с і ч н и к. Кінчайте страженіє!

М а м а ї х а (нагодилася). Шарварок зняли. Діла повні руки, а вони з горшками та бджолами. Оце за вас Лавро на каторзі сидів, оце за вас кров людська ллється?!

Пасічничка. Кличте сюди вашого Лавра, я йому в вічі плюну.,€

М а м а ї х а. Люди світяться, як решета, Лавро в степу б’ється, діла повні руки...

Устин. Не плюйте, свахо, в криницю, кажу я вам!.,

М а м а ї х а. Слухайте, люди, старішої од мене в селі немає, я вам і дітям вашим пупи різала, переляк одливала, кров замовляла. Корови за моєю рукою молоко дають і теляться, хазяйство йде, чоловік не б’є — все в моїй руці? І скажу вам... Ця війна народна! Вона вгодна богу!

Пасічничка (злякано). Знаємо, аякже...

Роман (заходить з вузликом). Діду Устине, кудою тут на війну пройти?

Устин. Уб’ють тебе к лихій годині!

Роман. Мама послали батькові їсти, а то, хто знає, скільки ще їм воювати!

М а м а ї х а. Чий ти, хлопче?

Пасічничка (бере вузлик). Біжи, Романе, до мами та скажи їй — хай на сполох ударить, Єгор Іванович, скажеш, велів дзвонити на пожежу, і так — на страх, біжи;...

Роман. Дак дзвіницю замкнено...

М а м а ї х а. Хай мама на сполох дзвонить...

Хлопець підтюпцем. "Ой, ой, матінко!" — стогне хтось у клуні.

"Хай мама дзвонить...

Устин. Бо батько неголодний — в лазареті лежить...

Пасічничка. Єсть і поранені?! А Грицька, зятя мого, не бачили?

М а м а ї х а. Ще не було, а може, і буде...

Пасічничка. Ой, лишенько ж моє, горенько, та за що ж така напасть на людей?! Доки ж вони битимуться?! Уже під лісок підійшли, а ті все б’ють... А Грицько, зять мій, у самім пеклі. "Оддячу,— кричить,— денікам за шомполи!.."

Мамаїха. Неси ж полотна білого, чистого й м’якого, кров ще не спинилася, горе не скінчилося, чуєш? Ночви до лазарету віддай.

Пасічничка. Піду, матінко моя, піду. Дай боже здоров’я за ваші турботи. А я дурна була, дурна була... (Пішла.)

Мамаїха. Ти, Устине, соломи свіжої внеси до клуні, ні на що людей класти...

Устин. Новий начальник штабу... Як же я з однією рукрю? (Виходить.)

Пасічник. Піду, мабуть, і я додому,, це не моє діло, моя хата скраю...

Мамаїха. Нащо ж ти, чоловіче добрий, добро кумове ховав, коли твоя хата скраю?

Пасічник. Яке добро?

Мам а їх а. Хоч би й деркачку, що людей б’є?.. Кулемета?

Пасічник. О господи!..

Єгор Іванович (входить). Повний лазарет. Спасибі, бабо Мамаїхо,— який порядок ви зробили. Призначаю вас комісаром госпіталю...

М а м а ї х а. Спасибі на доброму слові.

Пасічник. Дак я вже піду...

М а м а ї х а. От, Єгоре Івановичу, у нього добро лежить, а Лаврові стріляти нічим...

Пасічник. Нема у мене ніякої зброї. М а м а ї х а. А в леваді?

Пасічник. Дак то ж не моя... Кум собі кулемета купив та до мене поставив...

(Продовження на наступній сторінці)