«Дума про Британку» Юрій Яновський

Читати онлайн твір Юрія Яновського «Дума про Британку»

A- A+ A A1 A2 A3

Роман. Піду трохи поплачу.. Я ж тепер — сирота... (Виходить, Варка за ним.)

Сцена порожня, тиша, помалу з’являється М а м а ї х а.

М а м а ї х а. Так тихо та мило, хоч мак сій... (Сідає.) І Ганна дзвонити перестала... Доки дзвонила — овдовіла. На віку, як на току: і топчешся, і намусюєшся, і начхаєшся, і натанцюєшся... Наче цілий день за плугом ходила... Мруть люди, не втримаєш... А мій старий казав було — нехай мруть та дорогу труть, а ми сухарів насушимо та й собі рушимо... Ой, як стомилася на Лавровім хазяйстві...

Гапка (заходить). Оце нам, мамо, треба вже куті варити поминальникам, та пироги пекти, та свічок насукати смертельних... Для кого той прапор вишиваю? У клуні мруть, на полі мруть, що його робити в світі божому... (Виходить.)

М а м а ї х а. Як вони смерті не люблять... А без неї не переможеш...

Г а н н а (задихалась, ніяк не вимовить слова). Насилу добігла. Біжу селом, а село, як вимерло... Ніби й краю йому нема: біжу та й біжу... Покинула й дзвонити та швидше сюди біжу...

Мамаїха. Біжиш?

Ганна. Біжу, бабусенько... Сльози з радості течуть, а я біжу... Все хочу швидше добігти й вам розповісти... Радість яка!..

Мамаїха. Радість, кажеш?

Ганна. Дак така радість, що й висловити не можу... Дзвоню я ото, а сама все в степ дивлюся... Далеко видко... Уся війна перед очима...

Мамаїха. Чого пізно задзвонила?

Ганна. Снаряд дзвіницю розбив... А я побігла до По-кровської... Вилізла — уся війна перед очима... Думаю — ото ж мій там... А сама дзвоню... Аж оглухла від того дзво-,ну... Кулі в цеглу б’ють... Я знову виглянула... Бачу тікають вороги... А мені аж співати хочеться... Покинула дзвонити та сюди... Радість яка!..

Мамаїха. Кому радість, а тобі й горе, Ганно!

Ганна (остовпіла, кинулась до ніг). Бабусенько, не кажіть! Одведіть, відженіть! До смерті вам служитиму... Бабусенько!.. Не треба горя...

Мамаїх а. Не моя воля — робила, що вміла... До клу" ні йди.

Ганна схватилася за серце, пішла, ледве тягнучи ноги.

Мамаїха. От воно — мужиче подвір’я. Аж увігнулося. Сто год на ньому Мамаї живуть... Скільки весіль одтан-цьовано, а скільки тут сліз упало. Сто год на ньому товклися й просвітку не бачили. А тепер побачать.

Чути, як скрикнула Ганна.

Було всього на цьому подвір’ї. Аякже — кричи... Хіба я не кричала свого часу? (Замислилась.) Скільки душ із людей за день вилетіло... Лавро, як сокіл, прилетить... Ех, пізнаю в ньому свою кров, людоньки...

Ганна (обличчя мокре від сліз, веде хлопця). Підемо, Романе, до своєї пустки та зустрічатимемо тата... Та його й німці били, деніки катували, у дорогу послали... А вже приїде тато на мальованім возі у кленовій труні... Ой, прослалася доріженька, а вся полита сльозами...

Мамаїх а. Іди додому, Ганно, ти вже одвоювалася...

Роман. Дак хата згоріла, сама повітка залишилась... Немає дому.

Ганна. Немає в мене дому без чоловіка мого... Перед охвицерами стану, у вічі їм плюну, я теж республіка, я теж комуністка, і син мій комуніст, будьте ви прокляті, стріляйте нас!

Р о м а н. Мамо! Хіба малих приймають у комуністи?

Ж і н к а пробігає через подвір’я, заломивши руки, чути людський гомін; "Контузило! Контузило!"

Мамаїх а. Кінчилося вже? Кінчилося?

З усіх боків хлинули на подвір’я повстанці, помалу входять Єгор.І в а~ к о в ич, Коваль, Варка, Грицько, несучи на розтягнутому рядні непорушного М а м а я. Рядно опускають посеред двору.

Мамаїха (нахиляється до Мамая, владно викликаючи до життя). Ти живий, Лавро?!

Мамай (потроху опритомнюючи, поворушив головою, підніс руку, нарешті сів, упершись руками в землю, обвів усіх поглядом, осміхнувся). Перший день республіки!

Завіса

ДРУГА ДІЯ

Вечоріє. Двосвітна зала панського палацу, білі колони, церковні ставники, гранати на столі. ЛавроМамай, Варка.

Варка. Тобі, Лавро, кажу — поїхали Єгор Іванович та батько світ за очі, а ти хіба республіку вдержиш, коли контужений, без ніг сидиш?!

М а м а й. Чуєш — село, як рій, гуде? Революція в небезпеці, остання ніч заходить. Сусідні села делегатів прислали — як ви, так і ми...

Варка. А йти — не йдуть!

М а м а й. Єгор Іванович з людьми по них поїхав. Його послухають, не такі слухали... Батько перебиту руку покаже, а хто рану, а хто — горе...

Грицько (заходить з мішком). Насилу вартових змінив коло штабу — не хочуть, та й годі. Хіба, кажуть, без нас хто штаб устереже?.. Такий момент! Я до них із словом, а вони з обрізів наміряються...

М а м а й. Та візьми людей, піди по нишпорках, де яка стежка, де яка клуня... Середенко, я знаю, вернеться, а ми щоб готові були — зустріти й пригостити..; І одразу — мені про все, чуєш?

Гриць к о. Що людям сказати? Стоять на майдані отут мовчки, та, як хвилі, то сюди, то туди... Хазяїни коні запрягають та в степ хочуть тікати, куди ноги донесуть... Церква без догляду... (Висипає на стіл свічки.)

Варка. Чого чекаємо? Нащо окопи риємо? Колючим дротом обплутуємось, гармати ставимо? Відійшли деніки!

М а м а й. Більшу силу візьмуть, на ранок з двох боків підійдуть... А ми до бою станемо, підмога прийде, всенародне повстання... Робітники, селяни...

Грицько. Скажу, хай ждуть. (Виходить.)

Варка. Чекаємо; доки деніки прийдуть та відступлять, а нам і дихнути нікуди?! І щастя наше — димом, і любов — за вітром? Нащо вертався, питаю?!

М а м ай. Я небезпременно мріяв повернутися і побачити, як сходить сонце в нас, і вільну землю, як сходить сонце на степу...

Варка. А я ж чекала та виглядала, та ти, було, поворухнешся на’тій каторзі, а я вже тут чую та й плачу...

М а м а й. І ось республіка звелася над степом, як вогник серед хуртовини, а ми роздмухаємо, а ми донесем... До весни, до Леніна.

Варка. Усе чекаю й чекаю, і молодість минула — дванадцять років, як дванадцять днів... Прийшов до хати, а хату спалено, прийшов до мене, а мене нема, тільки тінь моя, тільки серце, дванадцять років, як дванадцять днів. Мамай. От і тужиш, а чого? Прийшла наша доля дб нас, республіку-оснували, а ти тужиш?

Варка. Тужу я за молодістю, пройшла вона за нелюбом. А любий прийшов — не признається, а бажаний прийшов — не осміхнеться, плачу я за дітьми, що їх не мала, плачу я за старістю, що її не матиму... Може, Середенком докоряєш — кажи, а не мовчи... І пісню мою забув, ой, не співатимеш її повік... (Та й пішла.) М а м а й. Варко, стривай! Варка стає за колоною. її не видко Мамаєві, і плаче, і не може піти.

(Робить спроби встати, щоразу падає на лаву.) І не п’яний, а ноги без кісток... (Хитаючись, стоїть.) Варко...

Варка ще дужче плаче.

(Важко сідає.) В кайданах хоч ходити можна було... До ґрат підійти, на світ глянути... (Ударив кулаком по столу.) Кажеш, не співатиму її повік? А з нею стіни мені падали, степові трави бралися на тюремному цементі, параша чебрецем пахла, каторгою, як степом, ішов... Пісню співав... (Стиха Мамай починає співати, голос міцніє й міцніє.)

Ой. у полі вітер віє, А жита половіють,

А козак дівчину та вірненько любить, А займати не сміє...

Варка (вражено). Лаврику... голубчику... любиш... (Кидається до нього.) Спасибі тобі...

Мамай. Недовгі наші посиденьки, Варко. І соловейко втік од кулемета. А колись, прийде час, цвістимуть вишневі садки, і така буде весна, що ніколи в світі такої не було. За селом —— ні окопів, ні колючого дроту, буде земля — тепла, пахуча, трава — шовкова, ми йдемо... За селом на могилу виходимо, а вітер, брате мій... З усього степу... З усіх світів...

За коном чути галас Входять — Рудий повстанець, Миршавий повстанець, за ними Роман.

Миршавий (кричить комусь). Кажу ж тобі, що в нас діло!.. Ти од чужих вартуй. Пароль "республіку" я тобї дав?!

Мамай. Ну, що? Вже?

Повстанці. Уже, Лавро Устиновичу.

Мамай. Зло на мене маєте?

Повстанці. Ні, не маємо.

Мамай. Ходити можете?

Повстанці. Можемо, Лавро Устиновичу,

Мамай. А сидіти? Повстанці. Сидіти — ні.

Роман. їх не дуже за того Середенка й били... Тільки сором на все село... Я бачив... Батогом трохи дали та й пустили.

Мам ай. Нате ж вам по гранаті, та будьте людьми. (Дає.) Середенко куди тікав?

Рудий. Уздовж річки та балкою... Там у них коні були... На Миколаїв, мабуть...

М а м а й. Ну, йдіть. Та вдруге — шануйтеся! Випустили такого птаха.

Повстанці виходять.

Роман. Дядьку Лавро, а Єгор Іванович швидко повернуться?

Варка. Нащо тобі Єгор Іванович?

Роман. А вони як від’їздили, то й сказали мені, ти тут, Романе, дивись за всім, як хазяїн... То я скрізь-скрізь дивлюсь... Люди думають, я маленький, а я вже комуніст, сказали Єгор Іванович...

М а м а й. А діло ж яке, Романе?

Роман. Єгор Іванович сказали патрона дадуть, щоб не страшно. А ви ж не дасте, дядьку Лавро, вам до антомата треба...

М а м а й. Чого ж не дам? (Дає.) Тільки як ти стрілятимеш без рушниці? Га?

Роман. Стрілятиму! (Та й побіг вистрибом.)

Варка. Республіка! Ну, спалять ще кілька хат/ мужик до цього звичний — більше сотні вже згоріло... Та шомполів дадуть, та й усе... А тобі ж головою наложити.., Тобі муку витерпіти?.. Ти своє на каторзі прийняв... Хіба мало людей?..

Мама й. Революцію нашу, як жар, ногами притоптують, царські генерали на Москву йдуть, а Мамай за спідницею повіється?! Дев’ять років і сім місяців на каторзі чекав... Прокляну, Варко, вирву з серця й прокляну...

Варка. Проклинай, Лаврику, серце тривогу подає, серце не обманить, хай я проклята буду, аби ти на світі жив...

(Продовження на наступній сторінці)