«Дума про Британку» Юрій Яновський

Читати онлайн твір Юрія Яновського «Дума про Британку»

A- A+ A A1 A2 A3

Мамай. Летить наше життя над степом... Як орел, ширяє в небі... І полине орел на сто років уперед або назад упаде на двісті літ...

Варка. Серце мені тривогу подає... і болить, Лаврику, і не дає дихнути...

Мамай. Піди ж та очі вмий, нам треба твердими бутиг хто ж як не ми... До ранку ще діла й діла!

Варка. Коли женеш — то й піду!.. (Пішла, похилив* ти голову, та й знову стала за колоною, не в силі йти далі)

Хтось невідомий — у-рясі — проходить повз неї, підходить до Мамая"

Невідомий. Пізнаєш, Лавро? М а м а й. Не пізнаю...

Невідомий. А так пізнаєш? (Одкидае поли ряси під нею два револьвери, бомби, карабін.) И а м а й. І так не пізнаю... Невідомий. А ти придивись... М а м а й. Дивлюся...

Невідомий (регочеться). Та встань на ноги, та поборемось...

М а м ай. Петро? Несвятипаска?!

Несвятипаска.— А таки так... Га-га-га... Давай я тобі молодість згадаю... А вставай та поборемось... (Термосить Мамая.)

М а м а й. Почекай, почекай... Ач, яку пику викохав...

Несвятипаска (запишався). Дак як же воно?

М а м а й. Дак так же воно...

Несвятипаска. Вернувся, значить?.. Людей підняв, мене не почекав? На дверях і пароль "республіка"... М а м а й. Ще й яка!

Несвятипаска. Нащо вона тобі здалася — ота республіка? Зайва морока... Печатка, канцелярія, тьху! Зібрав би одчаюг — отак, як я, та бахнули б кадетів по печінках! Га?

М а м а й. Ленін каже, що з іскри возгориться полум’я, а з республіки встане свідомість! Об’єднаються люди в Радянську владу, соціалізм.

Несвятипаска. Розумію. (Сідає.) Таку батаву зняли — в голові гуде... А я сиджу в схованці та прислухаюсь, та ніяк не пойму... Луна степом іде, земля дрижить, скелі озиваються... Моя, значить, схованка запорозька — в скелях, де камінь колись били, на Інгульці...

И а м а й. У своїй хаті тісно стало?

Несвятипаска. Таки тісно... Як оступили були, та — давай пахкати в вікна, а я одбиваюсь, та бомбою...

М а м а й. Од кого одбиваєшся?

Несвятипаска. Кадети-денікіиці... Та тоді й вечір, я — в вікно, ходу!.. Хату спалили — згоріла, як сніп... Червоного партизана хату спалили!

Мамай. А ти — в скелі жити?

Несвятипаска. Нічого не вдієш — треба десь пересидіти, доки знову наша власть буде. Усі фронти пройшов, німці мене живого в землю закопували, тиф схопив — під деиїками зостався. А я собі рибу ловлю, та сплю, та обрізи людям пиляю... Якби хліб та одежа — їв би козак лежа. (Дістає з кишень окраєць хліба, пляшку з молоком, цибулю, наливи в склянку.) За твоє здоров’я... (П’є.) Мамай. Загін у тебе великий?

Несвяти паска (обкидає поли ряси). Оце й увесь загін. Га-га-га! Старі люди кажуть, що запорожці колись спільників собі по силі брали... Тричі круг хати жорно обнести./. Дак я ношу, ношу той камінь, а більше ніхто... Га-га-га! Не можу нікого вибрати. Не годяться в більшовики...

Мамай. Змилувався бог над раком, дав йому очі, та не там, де треба. На сміх людям твоя програма.

Несвятипаска. Заїла попа грамота... Га-га-га... Побачимо, чим вас там на каторзі годували... Сидиш у цих хоромах, як безногий...

Мамай (тисне йому руку так, що той мимоволі сідає). Сідай, невгамовна душе!

Несвятипаска. Ну й клешня! Ще як у земській школі вчились, дак ніхто тебе в руці не дужав... (Співає.) Прощай, милка, прощай, любка,— я поїду в даль морей!..

Помалу заходить вчитель — маленький, старий.

Вчитель. Можна мені зайти? (Закашлявся.) Пароль на дверях питають...

Несвятипаска (встає). Матвіє Степановичу! Дорогий гість! (Ховає під стіл пляшку.)

Мамай, Матвіє Степановичу, дванадцять літ не бачились. Сідайте в нашій хаті...

Вчитель (сідає). Душогубів повиучував... Якби знав... (закашлявся) із школи вигнав би. Хіба я на це вас учив? З війни не вилазять...

Несвятипаска. Дак положеиіє таке, Матвіє Степановичу.

Вчитель. Положеніє... Географії й досі, мабуть, не знаєш... Ач, як обвішався... (Закашлявся.)

Несвятипаска закриває зброю.

Чого стоїш? Сідай...

Несвятипаска сідає.

Нащо мене кликали?

Мамай. Прийшла наша доля до нас, республіку оснували, стоїть серед степів, Матвіє Степановичу!

Вчитель (закашлявся). Повісять вас, от що скажу... За шию та до бантини... Таких героїв завжди вішають... (Кашляє.) Простудився. Жінка в льох од снарядів затягла... Ну, драстуйте, республіканці! (Тисне руку Мамаю і Несвятипасці.) Заповіта написати?

Несвятипаска. Заповіт — на той світ, а на цю годину — добру чарчину! Га-га-га!

М а м а й. Просимо декрета написати... Так, мов, і так... Для дітей, онуків, нащадків... Основуємо республіку бідняцьку, радянську. На степах,, у денікінськім запіллі. Кли" чемо села за нами, кличемо міста...

Несвятипаска. Смерть,— напишіть,— на поводі водимо, як коняку!..

М а м а й. Б’ємося й будемо битись, а писати вас просимо... Декрета, що у нас народна Радянська влада... Що землю ділимо панську... А кого за республіку вбито — того дітям землі вдвоє...

Вчитель. Хто ж у вас... (закашлявся) міністрами сидить?

Несвятипаска (стає в позу). Чим вам поганий міністр, Матвіє Степановичу?

М а м а й. Народні комісари В нас, Матвіє Степановичу.

Вчитель. Єгора Івановича не бачу... (Закашлявся.)

М а м а й. Єгор Іванович з батьком моїм по допомогу поїхали...

Несвятипаска. Який Єгор Іванович? М а м а й. Уповноважений ревкому. Несвятипаска. Ага!

Вчитель. Перекинувся словом з Єгором Івановичем... Робочий, пролетарій... Показав йому сад... Сам, кажу, наще-гшв і викохав... Снарядом грушу "вікторію" розбило... "Не жалко?" — питає... Отакий комік...

М а м а й. Єгор Іванович шість разів із каторги тікав, у смертній камері сидів, Єгор Іванович Леніна бачив!

Вчитель. А ви його з собою... (кашляє) на шибеницю тягнете...

М а м а й. Матвіє Степановичу, декрета напишіть... За що ми боремось... За що життя несем... Хай народ, як на свято, йде.

Вчитель. Разом з вами на шворці висіти? (Закашлявся.)

Несвятипаска. Ви тільки напишіть, Матвіє Степановичу,— ніхто й не взнає, що то ви...

Вчитель. Що? Не взнає? (Закашлявся.) Не перебивайте! (Закашлявся.) Народний учитель піде з народом... Хай всі знають... Хай історія знає! (Закашлявся.) Я піду писати... (Бере свічку.) А ви тут поменше стріляйте... Робесп’єри М.. (Закашлявся, виходить.)

Несвятипаска "(по паузі). Єсть у мене гармата — для себе тримав... На хуторі в соломі стоїть... Коли таке діло — даю гармату! (Дістає з-під стола пляшку, наливає.)

Мамай (нюхає склянку). Молоко сам робив?

Несвятипаска. А що — міцна? То тільки на дух скажене, а на градус терпиме... Первачок! До тридцяти років гріє жінка, після тридцяти — чарка, а після вже й піч не гріє...

* Мамай. Не кричи — хіба в такому галасі декрета напишеш? От я в людині кореня дошукуюсь. Яка її мрія?.. Чи до неї слова летять, як голуби, а чи каменем падуть — і не знайдеш... Яка в тебе мрія, Петро?

Несвятипаска (замислився). Дивись — дванадцять років тебе, Лавро, не бачив і дванадцять років нікому не признавався... Єсть у мене мрія... Вдень і вночі про неї думаю... Кадети в хаті застукали, бездимний порох очі їсть, гранати рвуться, смерть пахне, як гречка в степу... А мені не життя, а мрії жалко... Та й мрія така, ти не смійся, не військова й не хліборобська... Мрію я в театрі співати... (Та й одійшов до вікна, засоромившись.) Отак щоб стати й співати... А людей тисячі, усім мій голос до серця йде, і що я схочу, те з ними й роблю... Та чи вчені, а чи зовсім прості — однаково мої, та й годі... От яка мрія!.. У панського чередника, тепер — червоного партизана. Несвятипаска! — всі кричать.— Несвятипаска! (Глянув у вікно, раптом іншим голосом.) Ти диви, яку хмару котить! Повні окопи поналиває!

Мамай. Я й звідси бачу...

Несвятипаска. Боїшся з престолу встати? Га-га-га!..

Мамай. Та й думаю — яких тепер мрій революція просить? Республіку серцем заступити! Розумієш це слово— республіка?

Несвятипаска. А деніки здалеку стануть та спалять снарядами — і окопи, і колючий дріт... Уся імперія — димом."..

Мамай мовчки дивиться.

Значить, сидіти нема чого? Одберемо кавалерію й тачанки та — в степ... А денікінці — до села... А ми залізницю переріжемо, ешелони — розіб’ємо, кадетам — у хвіст, у хвіст!

Ганна (входить). Може б, ви, Лавро, вийшли та подивилися, хазяйського ока треба, накопали тих окопів, аж страшно... Ось карти на землю в панській скрині познаходили, треба вже й ділити... (Кладе карти на стіл.)

Мамай (бере карту). Бач, і карти знайшлись. Я про них на каторзі тисячу разів думав. Ось яка вона, значить, наша земля... Слізьми полита, кров’ю й потом покроплена,, навіки поділимо...

Ганна (до Иесвятипаски). І тебе вже тут уродило? Живий?

Несвятипаска (до Ганяй). Я Лавра дванадцять років чекав!

Ганна (до Несвятипаски). Рядовий командує — де це чувано?

Несвятипаска. Сказать би, жорно він круг хати обнесе? Тоді хай командує.

М а м а й. По цих картах воювати можна... Наш Коваль без карт, як без рук...

Несвятипаска. Та знов же — люди трапляються різні.

Заходять М а м а ї х а, П а с і ч н и к. *

Драстуйте, бабо Мамаїхо. Боже поможи на лазаретнім хазяйстві!

Мамаїха. Шануйся, хлопче, бо кислиці присняться... А тобі, Лавро, хоч їсти хто приніс? (Кладе хліба скибку та огірок.) Бо мені той лазарет віку збавить. Фершала сьогодні аж била... Упився, бузувір...

М а м а й (їсть). От спасибі. Бийте його, бабо, на здоров’я.

Пасічник. За хліб та картоплю будемо платити, Лавро Устиновичу? Чи живосилом брати? Банку в нас немає, а республіку ще не всі розуміють.

(Продовження на наступній сторінці)