Переходячи через селище, Григорко з Хівриним стріли не кого іншого як веснянкуватого Свиридона Зайченка в червоній сорочці, плямистому піджачку, з рудим кучером з-під батьківської кепки. Поруч Свиридона йшов батько, трохи схожий на сина, й ніяково посміхався від того, що нащадок такий яскравий. За Свиридоном бігло безхвосте собаченя, пригріте дорогою. Григорко, проживши в Зайченків стільки часу, звик вважати Свиридона за рідного, простяг руку, щоб поздоровкатись. За пазухою в Свиридона щось захарчало, й великий чорний дзьоб клюнув Григоркову руку, виткнувшися з-під одежини,— Свиридон устиг пригріти й ворона. "От лиха година,— сказав старший Зайченко,— з таким хазяйством його в цирк приймуть, а не до ремісничого училища!" Свиридон заспокоїв ворона й звернувся до Григорка: "А ми з дядьком Карпом одвезли Уласика до Харкова вчитися на охвицера, а я житиму в гуртожитку, а дядько Карпо стрів нашого старосту пана Гандзю..."
XXXIV
Пазя Банатівна ніколи не чекала, що житиме в такій гарній садибі, в готовій хаті, за двором садок і левада,— аж мама Палагна впала навколішки перед порожнім ще кутком, де звичаєм мали висіти божі образи, й багато-багато поклонів сотворила небесній силі за благодійність. Пазя вирішила з Юрком Цапенюком, її нареченим, що Весела Кам'янка і є оте найкраще місце, про яке мріялося дорогою, навіть зустріч перед селом із дівчиною, котра пішла до Києва, досі була предметом обговорення між: пересельцями. Правда, ніхто не мислив, що на Радянщині колгоспом можуть керувати справжні полковники,— де ж пак, за Польщі полковник суща фігура, йому тільки воєвудство в руки!
А тут люди прості, до кожного можна підходити без поклону, а вже, щоб комусь цьомкати руку, хай бог боронить. Все гаразд, і мама кажуть, що в цих краях можна розбагатіти, добра надбати, тут чесна праця дає великий зиск, проте в Пазинім серці занозилася скалка, тонюсінька, мов комариний ніс, і ятрить, і смикає — гей нариває і в жар кидає.
По секрету мовити — Пазя ревнувала Юрка. Та хоч би до кого, а то до Юхимини Зайченкової, яка працювала в ланці, перейнятій тепер від Ганни Горпиною-партизанкою! Пазя була біленька, ніжношкіра, од сонця затулялася, щоб не напекло, ручки мала делікатні, бо мама їй нізащо не давала чорної роботи: трохи вишити, помережити, напрясти, квіти доглянути, колись там пиріжка спекти. А мазати, заступом копати, в гною бабратись — цього Пазя мало торкалася. Можна сказати, виросла князівна, хоч до палацу одвозь, і гарна, слухняна, побожна, письменна. Що він, отой вар'юватий Юрко, знайшов у Юхимині, бігме, не вгадати!
Такі, як Зайченки, в них на Холмщині числилися жебраками, а Юхимині там, один шлях — у найми довіку. Пазя ставала перед люстерком і затоплювала очі в нього на свою вроду. Ні, хіба в Юхимини є таке біле личко? Такі малинові уста? Така файна сукенка? Чому ж Юрко вже не її пасе очима, а Юхимину? Пазя довго міркувала й вирішила, що Юхимина причарувала парубка косою, яку викладала вінком на голові, мов червоного золота корону.
Юхимина була маленька, обличчя мала темне, заціловане сонцем, руки — шкарубкі й порепані од важкої роботи, ноги — подряпані об стерню, побиті об грудки. Вона не ходила, а літала, не танцювала, а казилася, не працювала просто, а обов'язково за двох, за трьох!
Ланка складалася з неї, Юхимини, двох сестер — доньок колишнього голови созу дядька Івана — Івги та Люби, Параски, яка оце вибилася з дівчачого гурту, одружившися з Грицьком, та ланкової Ганни, котру вже обрано на голову сільради після Карпа. Замісто Ганни стала Горпина, ось тільки місце Люби гуляло, вона переїхала в Донбас. "Доки знайдемо когось до душі, — казала нова ланкова, — наша Юхимина працюватиме за себе й за Любу..." — "Авжеж,— з охотою гукала Юхимина, бігцем несучи двоє відер води на буряки й по дорозі хлюпнувши водою в обличчя флегматичної Івги,— як захватимо на третю швидкість, тільки пального підсипай!"
Ланка знала, що Юхимина записалася на зиму до тракторних курсів і заздалегідь засвоювала технічну термінологію. На вечірках, які одбувалися доки що просто неба на подвір'ї майбутнього Будинку культури під електричною лампою, Юхимина вславилася як найкраща танцюристка. Коли вона ставала за парубка (цього добра на селі гостро бракувало!), вела якусь дівчину до польки, то після одного, другого кола нещасна дівчина просилася на волю, а Юхимина, мов біс який оселився в її ногах, тільки радісно реготала й гукала до музик грати швидше.
Юрко, потанцювавши з Пазею, підходив тоді до Юхимини. Він був стрункий, чорнявий, гарний, і вперше Юхимині перехотілося дуріти, як завжди вона витівала з парубками,— натомість чинно пішла в танець, і навіть щось схоже на сором'язливий рум'янець почепилося до щік...
Пазя, знехтувавши мамину заборону, прийшла за кілька днів до ланки, яка підпушувала буряки, прийшла й попросилася прийняти її замісто Люби. "А не боїшся сонця?" — запитала Горпина, поглядаючи на панночку Пазю. "Стривайте,— мовила молодичка Параска,— вона ж одноосібниця! Спершу нехай до колгоспу вступають, а тоді прийматимемо!"
Але Пазя, змучена душа якої вже третій день боліла, не бачивши Юрка, не могла чекати, доки її мати доросте до колгоспу,— мовчки взялася працювати, не звертаючи вже уваги на те, чи сонце припікає її личко, чи ні.
На кінець робочого дня Пазя дочекалася й Юрка, котрому треба було чогось проходити повз бурякове поле, і Юрко буквально онімів, пізнавши в складі ланки й ніжну лілею, як він сам її називав, мамину мазунку Пазю. "Проходь, проходь,— гукнула ланкова,— багато вас, прогульників, вештається!"
Юрко став з'ясовувати, що йде на край поля, де батько з бабою, Сафат Мицько та Пазина мати Палагна оглядають землю, що їм виділяє колгосп. "Це ви через Пазю такого гака дали? — запитала Юхимина, яка мала підстави думати інакше.— Близенький світ,— не втрапиш на обід!" Пазя не підводила очей на Юрка, статечно колупалася в землі, стоячи навколішках, аж Параска ляснула її по руці: "Обережно, не мни гички!"
Юрко пішов, спостерігши, що Пазя на нього не глянула, а Юхимина обхлюпала водою, коли попросив напитися. Справді, нащо здалося оте одноосібне поле? Мрія з недавніх пір піти на зиму до тракторних курсів, там учитиметься Юхимина,— взагалі, годі заглядати до батькових рук. Це не Польща, тут кожен сам по собі багатий, аби тільки не лінувався робити!
Вони дістали гарне місце під садибу — поруч Мицька, гуртом заходилися опоряджати. Найперше — обкопали ровом, а товариш полковник зробив вигляд, мов нічого не помітив,— Юрко зрозумів, що він не схвалює ровів. Прийшла будівельна бригада, викопала ями для глини, заходилася коло хат. Юрків батько й старий Мицько бідкалися, що не подужають гарного житла, нехай за кілька років, як обживуться. "Сяку-таку напинайте,— казав Юрків батько бригадиру будівельників — одноногому Шевченкові,— аби грішну голову накрити, бігме, не надбали капіталу!" — "Ат, дурне сало без хліба,— сердився Шевченко,— щоб ми та свою фірму ганьбили?! Возз'єдналися цілим народом, треба ж розуміти!"
Юркова родина складалася з батька Михайла, якому йшов шістдесятий рік, трохи молодшої матері, з клятущої баби, батькової мачухи, та з двох малих дітей од Юркової сестри, яка загинула через бомбу, а чоловік її — ще у польському війську. Був старший брат, не повернувся з німецької каторги. Отже, робітників у родині — він та батько, а мати нехай встигає порати онуків. Свекруха ж у хаті, та ще й нерідна, була тим нещастям, яке терпіла родина гуртом уже чимало років. "Я — гнів господній,— гукала свекруха напідпитку,— через мене рай заробите в бога та й мене грішну порятуєте своїми молитвами!" І не раз старий Цапенюк кидав ложкою об стіл, вибігав із хати, щоб бути подалі од гріха. У себе на Холмщині вона пересварилася з цілим хутором. Навіть дід Іван, батько Палагни Банатової, увесь тремтів, коли чув її голос,— а він же колись і сватав ся до неї замолоду.
Добре Пазі, що має таку гарну маму, смирного діда та калічку-брата Леся. Оселилися на готовому, Пазя вже пішла й до колгоспу, притьмом до найкращої ланки, її мама й слова не мовить упоперек,— схотіла донька до колгоспу, от і по всьому. Слова Сафата, Мицька, їхнього старшого, часто спливали на пам'ять Юркові, коли думав про колгосп,— "люди цим давно живуть, а ми новаки в державі..."
Він був справедливий чоловік, цей Сафат, насидівся по тюрмах і набрався розуму, шкода тільки, що старші діти його вимерли од тифу, зосталося троє малих, з них дванадцятирічна Броня найбільша. Хто в нього робитиме? Бо скільки б сам не товкся на ниві, із злиднів не вилазитиме, без гурту не проживе. "А гурт,— казав сам Сафат,— залізо ломить. Чи не залізний був Гітлер, а де його діло? Ось об'єдналися цілою Україною, хто про це мріяв? Комуністам дяка й радянському народу!"
Юрко дійшов до поля, де одміряли їм власну землю, і здалеку побачив, як баба лежить хрестом на землі й голосить на цілий степ. Бригадир Семен Бойко, член правління колгоспу, вийшов з пересельцями міряти їм ділянки. Семен стояв із великим дерев'яним циркулем, що мав рівно два метри міри; тут кінчалося колгоспне поле й починалися землі сусідньої артілі. Семен з'ясував новоприбулим, що їхні клапті будуть скраю, бо незручно тулити їх посеред громадського масиву. Колгоспові треба розгін — і для тракторних плугів, і для комбайна, і для сівозмін. Нехай ото пильнують, щоб бур'янів не наплодили, бо сусіди в них сердиті, одразу покличуть до суду.
(Продовження на наступній сторінці)