«Мир (Жива вода)» Юрій Яновський — сторінка 31

Читати онлайн роман Юрія Яновського «Мир (Жива вода)»

A

    Справді, Манштейн відтягав безліч дивізій від Києва, Житомира, кидав в атаку на плацдарм, прострілюваний артвогнем, намагався ліквідувати цю загрозу на далеких підступах до Києва. Коли розвідка дала генералу Ватутіну цілковиту певність, що Манштейн міцно прикутий до Букрина у сподіванні нарешті відбити в червоних охоту до переправи на правий берег Дніпра,— командувач 1-го Українського фронту, скориставшися з кількох лічених ночей, оповитих в густий туман, перепровадив армії таємно з плацдарму через Дніпро назад, перевіз артилерію й танкове господарство, сховано перекинув це все вгору лівим берегом вздовж Дніпра аж до Десни, непомітно перетяг через Десну й через той же Дніпро вище Києва, сконцентрував там на такому ж плацдармі велику ударну силу стволів артилерії й, узгодивши свої дії із Ставкою, на світанку 3 листопада вдарив. Несподіваність і раптовість дії спричинилися до того, що німці втекли з Києва вже 5 листопада вночі, а Манштейн тільки тоді припинив атакувати Букрин, де лічені1 люди створювали видимість великих сил.

    Піднесли десантникам обід у термосах,— майор Коваленко пообідав на своєму імпровізованому спостережному пункті. Бій не вгавав. Серед десантників з'явилися перші поранені, це наробив випадковий снаряд, і після цього всі покопали собі ямки про всяк випадок. Доводилось чекати довго, доки дійде черга до них. М'ясокомбінат захоплено вже, автоматних пострілів стало майже не чутно, битва відкотилася на захід.

    Цитринові й шафранні гайки горіли проти сонця. Десь із-під куща вискочив наляканий заєць,— він довго лежав там,-притиснувшися до землі, поклавши вуха назад, не наважуючись ворухнутися. Звідусіль таким страшним пахло — людиною й пороховим димом, куцохвостому здалося, що це все прийшло по нього, по його линялу шкуру. Вискочивши, заєць чимдуж подався вздовж лощини під гору. Ніхто не стріляв. Іншим разом услід зайцеві знялась би ціла баталія, а це тільки дивилися, як він мчав, обминаючи танки, замасковані кущами, проскакуючи повз гармати, вкриті згори великими сітками з понашиваним листям,— аж доки душа його вкрай зайшлася од страху, втоми. Він сів неподалік Василя Івановича на горбі й став поводити на всі боки вухами, наче наставляючи стереотрубу. "Ах, ти ж, куций чорт!" — сказав майор Коваленко, й заєць легенько поплигав геть, махнувши лапкою на війну.

    Провели яром полоненого, посадовили коло танка, чекали, доки прийде полковник. Німець був молодий, із довгим волоссям, зачесаним назад, як у артиста, хоч він пішов на війну з кравецької майстерні. Обличчя його увесь час сіпалося, він тремтів, аж цокотіли зуби. "Боже мій, боже мій",— сказав німець і дістав із спідньої кишені купу фото. "Матка?"— закричав у вухо полоненому боєць, наче німець був глухий. "Боже мій, боже мій",— стогнав полонений, притискаючи до уст фотографії.

    "Ребята, мені треба йти",— сказав танкіст, що привів німця, розмахуючи рукою із затиснутим у ній револьвером. "Почекай полковника",— одповів перекладач у новенькій накидці. [46]

    З'явився танкіст із запхнутим уже за пояс револьвером, із папірцем у руці,— "здав полоненого, там автоматник їх табун погнав". Танкіст попросився, щоб його підвезли до танка, бо чув — починається справжнє діло, годі жучка водити. Він розповів про життя глибокого тилу, далі півкілометра не7 бувши,— майор Коваленко пригадав при цьому своє відчуття фронту, повертаючись після госпіталю.

    Він їхав з Уфи, де не було затемнення, в Куйбишеві почалася темрява, сюди могла дістати ворожа авіація; в'їхали наче в війну. Коло Пензи стрів розбомблений ешелон — яким далеким тилом здався Куйбишев! Знайшов частину, в яку мав призначення,— це був фронт. Другого дня рушили на передову: з кожним кілометром відчуття фронту ставало реальніше і реальніше, а вчорашнє село — глибокий тил. Ось погорілі танки, коло них ще лежать трупи німців, не встигли закопати. Ось хряснули спереду міни, місцевість була під обстрілом, попадали в грязюку й повзли геть з дороги. Ось бліндаж, в якому пересиділи наліт авіації, когось поранило, нарешті це таки — фронт. Ні, не далі як за день переконався в помилці. Після атаки, яка захлинулася, бо не пощастило блокувати вчасно доти, Василь Іванович повернувся до цього ж бліндажа,— боже, який це був глибокий тил, майже Уфа!

    Десантники пішли в атаку, як проста піхота, без ніяких танків. Старшина Векленко роздав усім запасні диски до автоматів, протитанкові гранати, ПТРівцям звелів патрони пхати до кишень, за пазухи, куди хочуть, бо діло буде довге. Двох людей Векленко спеціально відрядив нести ящика з пляшками горючки, щоб і з цього боку ворожі танки не ображалися на холодну зустріч. Навіть танкіст, що пристав до десантників і почував себе аристократом серед піхотної кузьки, і той дістав від Векленка навантаження — довжелезну протитанкову рушницю — ПТР. "Давай не будемо,— сказав танкістові Векленко,— чи стрінеш ти свого танка, чи ні, а з нами вже стрівся, і попереджаю, що в бою у нас полундра: хто не з нами, той проти нас!"

    Векленко наче й посміхався, проте декілька десантників, у яких з-під сорочок виглядали смугасті морські тільняшки, так глянули на танкіста, що той миттю схопив рушницю, вирішивши перетерпіти, аби тільки не дибати десь самому, а в доброму гурті. "Братішки,— сказав танкіст,— називайте мене просто Костя, не дивіться, що я герой!" Майор Коваленко припинив усі розмови, давши наказа рушати.

    Дорогою десантників накрили штурмовики, які обстріляли їх із кулеметів. Всі розбіглися по кущах, і перший — танкіст Костя, а Векленко поставив одного моряка навколішки, поклав йому на плече ПТР, сумлінно підводив під мушку мотор німецького самольота, який летів на нього. Німець помітив Векленка й направив на нього вогонь кулеметів, ще раз повернувся й зайшов, щоб розстріляти нахабу. Але старшина морської піхоти терпляче водив за німцем дуло рушниці й таки підбив йому один мотор, німець важко став набирати висоту, і тут його угробила зенітка.

    Векленко витер піт з обличчя й свиснув у свою боцманську дудку, збираючи людей. Один не відгукнувся на його заклик — той, хто правив старшині за підпору до рушниці. Він стояв на колінах, упершися руками поперед себе в землш, й був мертвий. Німецька куля поцілила його в голову. Векленко відтяг моряка від дороги під ясно-золотий кущ глоду, забрав документи, поцілував у неживі губи й накрив обличчя пілоткою. Не було часу затримуватися для віддання тіла землі, Векленко пішов позаду всіх, замотуючи легку рану на лівій руці, а його земляк і вірний напарник зостався лежати під осіннім кущем, і це було назавжди.

    Попереду стояло кілька підбитих танків Т-34, рудих од вогню, вони завмерли в тих різних позах, в яких зустріли загибель. "Стояти на смерть!" — закричав на майора Коваленка худий генерал. "Моїм людям не треба рекомендацій, товаришу генерал-майор,— сказав твердо й зухвало Коваленко,— давайте завдання!" Генерал не мав права знаходитися там, де зустрів його Коваленко, вже його розшукував по всіх телефонах командувач армії, знаючи, що безумовно хоробрий генерал полізе до чорта в зуби. "Розумієш майор,— сказав генерал, довідавшися, що перед ним "хазяйство Коваленка",— чекаю танкової атаки. Приймай, окопи, садови десантників, я підкину людей, організуй оборону!" — "Єсть організувати оборону!" — одповів майор. "Із чого ж ти почнеш?" — "Займу район отих спалених танків!" — "Серед білого дня?"— "Попрошу вас вогоньку на 16.00".— "Обіцяю". Генерал вийшов із бліндажа й пішов окопами, не дуже схиляючи голову, хоч куль зовсім не бракувало з ворожого боку. "Покладаюсь на вас,— говорив він десантникам,— держіть марку, орли!"

    Людям уже доводилось воювати в подібній обстановці. Хто не знає страшної десантної професії, коли тільки нехтування смертю дає життя, а кожного, хто заховав хоч раз голову й проґавив момент, можна вважати мертвим. Десантники або поляжуть усі до одного, вчепившися в рубіж, потрібний командуванню, або всі стануть в ряд після геройського діла, тримаючи поранених попід руки, для одержання урядових нагород.

    Вони були діловиті до буденності. Не звертаючи уваги на обстріл, заглибилися в землю, порили вузенькі й глибокі щілини для ПТРівців, Векленко не дав нікому вгору глянути, доки перші заходи оборони не було виконано. Повсюди з собою старшина тягав танкіста Костю,— це був Век-ленків метод виховання бійців. Костя часто пригинався, падав перед міною, повз на ліктях і колінах там, де старшина широким і розгонистим кроком моряка перебігав небезпечні місця., Поступово Костя, бачивши, що на нього дивляться, як на рівного, й не припускають думки, що він може лякатися, й справді пускався берега, наче сьорбнувши хмільного трунку, снував за Векленком, мов нитка за голкою. "З нього будуть люди,— мимохідь кинув майорові старшина,— я беру його з собою вперед до танків!.."

    Час наближався до шістнадцяти нуль-нуль. Векленко одібрав людей. В першу чергу пішли морські піхотинці,— без них старшина не мислив собі ніякого серйозного діла. Люди в цивільній одежі, в ватянках поверх піджаків мовчки чекали своєї черги,— старшина не обминув і їх. Шістнадцять нуль-нуль. Почався артналіт, як обіцяв генерал.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора