Векленко ринувся вперед із двома десятками бійців, вони, не бігли, а повзли по-пластунському, спритними швидкими рухами нагадували команду плавців. Ось і горілі танки. Миттю під кожним запрацювали лопати, копаючи схованки для винищувачів танків. Костя раптом кинув лопату й упав обличчям на землю, загрібаючи руками. Напарник, молодий моряк, не скинув і очима. Артналіт скінчився, попереду розсівався дим, одходив пил од киданої вибухами вгору землі,— моряк почув, що Костя плаче. Замахнувся, щоб ляснути танкіста лопатою,— "давай, копай!"
Костя повернув до моряка заплакане нещасне обличчя: "Браток, друг... Подивися сам... Наварений гак... Прим'ятина на броні... Мій танк!" Моряк чув його слова, але більше уваги віддавав лопаті, одним оком поглядав, де старшина Векленко, і тому не одразу второпав, що танкіст зустрів власний свій танк, згорілий од термітного снаряда. Люки були задраєні, певно, ніхто не встиг вискочити. Костя в безтямі поривався дертися на танк, щоб витягти трупи друзів, ї щоразу його стягав за ногу моряк. "Одставить! — сказав Векленко, невідомо як опинившийся поруч.— Ще встигнеш догнати дружків, ховай голову!"
Два дні й дві ночі не виходили десантники з бою. Майор Коваленко сидів у бліндажі, що од мін перехнябився й осунувся, засипавши майорові ноги,— не було людей і можливості змінити бліндаж. Сподіванка на те, що вночі буде легше, не справдилася, німці випускали безліч ракет, на полі стояло світло, як у фотоательє. З німецькою методичністю ворог бив по спалених танках, де засіли винищувачі і де вже стояла зграя підбитих німецьких машин. Земля кипіла й тряслася, але тільки на хвилину ставала тиша, як майор, чув у телефоні голос Векленка: "Ветка, Ветка, я —Воля!.. От, чорт, повні вуха піску набило!"
Не раз зв'язок рвався, майор посилав лагодити, приносили вночі харчі, приповзало поповнення, Векленко вимагав води — не для себе, звичайно, а для кулеметів, до нього стяглася вже вся його морська команда, люди гинули, встеляючи трупами траншеї, хід сполучення, який наказав майор прокопати для зв'язку з винищувачами танків, а старшина Векленко жив і діяв, наче несмертельний, підбадьорював людей веселим словом. Він сам почепив на танк шматок червоної матерії, написав на панцирі крейдою: "Ні кроку назад!", і всі знали, що ця емблема не віщує життя, тільки перемогу, так старшина повідомляв бійців, щоб стояли всі на смерть.
Скільки їх стояло, отаких старшин, під Одесою, Севастополем, Сталінградом і містом Леніна!
Векленко походив із Чигиринщини, з села над річкою Тясмином, де не був уже років двадцать і куди збирався щороку їхати. Спочатку в нього там була дівчина, товариші, мати й батько, сестри,— всі його чекали, він не їхав. Дівчина вийшла заміж, товариші — хто помер, хто виїхав із села, хто забув. Сестри постаріли, батько підняв проти себе дубка й підірвався, залишилась стара мати, яка ждала довше од усіх. То вона чекала, що син привезе невістку, то, може, хоч сам навідається коли або хоч присниться їй, і то легше.
Векленко подружив із морем, як чимало чигиринських людей,— і ніхто б не сказав, що вони не роджені моряки: високі, худі, темношкірі, маслакуваті, залізного здоров'я й самовладання, з флегмою, за котрою жила енергійна, рвучка натура. Моряк посилав матері фотокарточки з різних тих місць, куди його кидала примхлива доля, стара Векленчиха ліпила їх під скло на стіну, поступово тільки й уявляючи собі сина у вигляді шматка паперу, на якому не дуже й добачала що. "Хто та хто?" — питала вона онуки, показуючи чергову синову карточку. Онука показувала бабі, що дядько оце всередині, їхній пароход замерз у кризі, вони сиділи три місяці, чекаючи криголама.
Іншим разом син надсилав листа з повідомленням, що неодмінно буде — коли не в цім місяці, то конче в наступнім, і Векленчиха кидалася шарувати й мазати без того чепурну хату, збивати масла, плести рукавички, який раз витягала на світ божий решетилівську вишивану сорочку, яку придбала ще до першої синової обіцянки приїхати, коли він був молодий, і дівчина ще ждала, й товариші питали.
Нарешті, аж ось коли побуває старшина Векленко вдома! Од цього плацдарму й ста кілометрів не буде до рідної хати. Треба поговорити з майором, той дасть машину, за один день справиться. Не знав старшина, що немає в. живих старої матері, хата з його фотографіями згоріла, а вишивану сорочку запхав фашист до свого рюкзака, розбивши материну скриню. "Вєтка, Вєтка,— гукав Векленко.— Я — Воля!: Василю Івановичу, чи правда, що чорти купують людські душі? Вони можуть мати з нами сьогодні добрий гендель!"
Старшину Векленка було вбито саме в ті хвилини, коли німці полізли на пробій, коли сонце затьмарилося од вибухів бомб та мін, коли напруга бою досягла найвищого рівня. Тільки що він стояв, вискочивши з нори під танком, розстрілюючи з автомата п'яну ворожу піхоту, що йшла в розхристаних мундирах на його людей, а це лежав горілиць, і ніхто це помітив, як він падав,— на губах легенькими пухирцями схоплювалася кров, він ще дихав.
Танкіст Костя підповз ближче, коли німці побігли назад, приклав вухо йому до грудей. "Живий,— прошепотів старшина, бризкаючи з рота кров'ю,— скажеш там, у Києві: жили, як уміли!" В його грудях заклекотіло, мов пробилося джерело, він шарпнувся, випнувся, як тятива, й розлучився з цим світом, поклавши на алтар перемоги могутнє життя.
Костя заридав без сліз, йому на очі потрапила боцманська дудка Векленка, він зняв її з шиї старшини й приклав до уст. "Ого, живий старшина,— гукнув дехто з дальших десантників,— бий фашиста, полундра!" І хтось заспівав хрипким голосом "Варяга", інші підхопили, танкіст Костя безперестану дудів у Векленкову дудку, наче живий старшина підбадьорював бійців.
Душа Векленка, коли вона ще не далеко відлетіла, могла порадіти, як мстилися за нього в тому бою.
Боцманська дудка співала атаку, вже не Костя в неї гукав, а інші теплі уста, бо й до Кості прийшла його хвилина.
Останнім задудів у Векленкову дудку майор Коваленко, де була найвідповідальніша хвилина битви, коли надлюдське напруження тільки й тримало десантників. "За Батьківщину!"— гукали грізні голоси. Гул котився полем бою.
В цю хвилину просто через окопи полізли на ворога танки з новими десантниками. До майора наблизився худорлявий генерал, який доручив йому цю дільницю, ляснув по плечі й весело гукнув у саме вухо:
"Спасибі, підполковнику Коваленко! Вітаю вас з нагородою! Та кинь ти вже дудіти в оту дудку!"
XXXVI
Ще напередодні добре похолоднішало, і трактористи намерзлися, вийшовши з дому в самих гімнастерках; доки пригріло сонце. Перед вів Іван Середа з дружком Павлом Гейбом, до них пристав Парасчин чоловік.— Грицько Семененко, а потім і той з пересельців Юрко Цапенюк, що розумівся на двигунах.
Чимало колгоспів посилало своїх людей до ярів і лісів, де відбувалася минулого року величезна битва — ліквідація Корсунь-Шевченківського "казана". То в одному, то в другому місці стукав молоток по металу, й виляски далеко летіли полем,— це хтось шукав потрібну йому деталь до трактора в купах трофейного брухту, розкиданого по найглухіших місцях. Через те, що в Веселій Кам'янці й несправного трактора не лишилося і ні до чого було підбирати деталі, Середа з Гейбом пішли на авантюру: винайти цілий трактор. Вони поговорили з полковником, і той порадив не дуже розголошувати, щоб глузу не набратись, а покликати пастушків, які знають, де лежить кожний шмат металу в околиці, взяти до уваги всі можливі варіанти, заоблікувати трофеї, може, щось і знайдеться.
Пастушки позбігалися такі шустрі й порскі, що дорослі злякалися, як би не розплескали по людях їхньої забаганки. Але побоювання були безпідставні,— хлопчаки запровадили навколо всього таємницю, наче справді коло військової операції, якою налякав їх Середа.
Безперечно, десь серед того брухту валялося щось путнє, але з чого почати, до якої лихої години розшукувати й тулити деталі, коли все пойняла іржа, поїв вогонь, потрощили вибухи? Зарадив би справі Свиридон, одностайно вирішили пастушки,— вже хто його й знає, як він через міни лазив, але можна сказати, що краще од нього ніхто б не поміг. І хоч серед хлопчаків було чимало одчаюг, які розгвинчували снаряди, підривали міни, розкладали ватри з толу і, як на свої дванадцять-чотирнадцять років, добре розумілися на вибуховій справі,— вони віддавали належне Свиридонові, який був і серед них знавець.
Багато кілометрів виходили Гейбо з Середою за пастушками, до біса механізмів обмацали, вистукали, наче добрим консиліумом пройшли по лікарні. В одному місці похоже було на те, що вдасться використати мотор із транспортера, в другому — подобалося шасі тягача, в третьому привабив кузов автобуса, з якого міг вийти гарний палуб, себто будка на поле для трактористів. Але докупи ніщо не склеювалося, наче хтось наврочив.
(Продовження на наступній сторінці)