"За що до суду, адже земля не їхня?" — запитав Михайло, Юрків батько. "За те, що насіння з бур'яну до них на ниву полетить,— одповів Сафат Мицько, сумним зором оглядаючи одміряну йому смугу. "Ви не журіться,— зрозумів його сум бригадир,— цього року ми вам ще й виоремо, посіємо, щоб було по-сусідському... —"Бігме, не знаю, як упораю,— сказала Палагна,— ми з Пазею коби лиш коло хати встигли..." — "А їм цього й треба,— гукнула Цапенюкова свекруха, давлячись слиною,— дайте їм пальця до рота, одразу в колгосп затягнуть!" — "Цитьте, бабо,— одмахнувся Мицько,— ви схотіли землі — люди одміряли. Схочете до колгоспу, я б вас ще й не прийняв!" — "Тату,— мовив Юрко,— ось їхня Пазя пішла вже до колгоспної ланки, щоб не гаяти часу. Не гаймося й ми..." — "Мовчи, хлопче,— перервав Юрка батько,— яйця курей не вчать! Спасибі вам, товаришу бригадире, що потрудилися на нас".— "Будь ласка,— весело озвався Бойко,— як хто що надумає — будь ласка!"
Семен пішов упрост через озимину, яка зеленим килимом доходила до чорної ріллі, пішов гарним партизанським кроком, наче поле його не мало меж, пішов, високо піднісши голову, гейби проходячи повз трибуни .потомків,— і чим далі одходив, тим вищою здавалася постать, немовби виростав перед очима холмщан на тлі вечірнього неба.
Пересельці посідали кружка, баба — осторонь. "От і відділилися од рідних людей,— сказав серед мовчанки Сафат,— це за нами пуповина тягнеться до самої Холмщини..." — "То одріжмо її!" — гукнув Юрко. "Проклинаю цю землю! — верескнула баба, ударивши кулаком перед себе.— Свою "горьовану покинули чужим людям, а до нової й не обізветесь, наче вона нежива!" Сафат доторкнувся рукою до бабиного плеча: "А цитьте на милість божу! Ще ніколи, кажуть книги, не були ми з'єднані в одну громаду, як сьогодні,— Москва, Донбас, Закарпаття. То же ми сміємо, приїхавши здалеку, не єднатися до гурту, окремитися з оцією смужкою?!"
Пазя прийшла пізно ввечері до хати, а мати вже сиділа заплакана, калічка Лесик тягнувся до вікна з книжечкою, намагаючися хоч трохи ще вловити на сторінки надвечірнього світла, дід Іван майстрував помацки — стругав ложку. Дід ніколи не сидів без діла — плів рукавиці, робив веретена, в'язав батоги, латав кожухи, а коли такого не приносили,— бив сокирою байдаки й стругав ложки. "Слухай же, дочко,— сказав дід.— І ти, онуко..."
Пазя засвітила каганчика, і Лесик пересунувся з книжкою до нього. Мати глянула на дочку, сплеснула руками,— Пазя змарніла за один день, де поділося її біле личко, виплекані руки! "Ми слухаємо вас, діду",— мовила Пазя, сівши до столу й підперши голову рукою. Дід розповів про старого Сербиченка, немічного коваля, як він доживає старість в теплі та шані, а без колгоспу мусив би йти попідтинню. "Будете індивідуалами-одноосібниками,— провіщав дід Сербиченко,— не стане вам просвітку, все одно, що жабами орати. Буде врожай — ні з ким радіти, трапиться нещастя — хто розрадить? Ходитимете серед людей, ніхто з вами не покумиться. Житимете край села, наче край світу..."
Пазя розповіла своїм, що вже працювала в ланці і взавтра піде, бо не хоче бути осторонь людей. Коли комусь хочеться хазяйнувати самотужки, то нехай, вона піде від того геть. Ходила справа про Юрка, і Пазя не збиралася ним поступатися без боротьби, хоч би й Юхимині. Важко їй од незвички в ланці, та Пазя хоч і була мазунка, проте характеру не втратила, і нехай тільки хто потрапить їй у крихітні кігтики, той взнає почім що.
"Пишімо заяву до колгоспу,— сказала Пазя,— годі смішити людей!"
Дід радісно потакнув, бачачи вже себе шанованого від громади, мати Палагна почала голосити за коровою, що візьмуть до спільної користі, а їй без корови тільки в яму; Лесик простяг Пазі книжечку, яку дід йому встиг принести: "Ось тут написано, що, крім молочної ферми, колгоспники тримають особистих корів". Це була брошурка про колгосп, і її прочитали зараз же вголос, як святе письмо.
Нічого стало чекати ранку, коли загорілося серце,— нехай темінь, нехай ніч. Пазя понесла перед себе заяву, згорнуту в дудку, наче свічку. Стільки в тім аркушику списано їхніх думок і вилито сліз: Дід Іван сказав, що мусить сам нести, як статечна особа, щоб поговорити було з ким, бо Пазі може й слів забракнути. Та де там! Пазя аж кипіла,— хто сміє думати, що вона нездатна змагатися! Нехай Юрко не сподівається, що його так пустить, віддасть Юхимині,— ще побачимо, хто кого!
Пазя йшла нічною вулицею просто на світло електричної лампки, яка правила їй за дороговказа. Од світла через два двори праворуч жила Ганна, а в неї — голова колгоспу. Пазя вибралась боса, як і повернулася з поля, ноги її лоскотала трава, грудочки потрапляли між пальці, зашпортнулася об кущ будячиння, але не було часу звертати уваги на ці дрібниці. "А що як Юрко випередив?" — подумала Пазя й почала майже бігти.
Великий іспит чекав на неї, коли добігала до смуги світла од електрики: стрілася пара — Юрко з Юхиминою, які тихенько походжали осторонь гурту, що посходився до танців. Пазі схотілося заплакати од нездійснених бажань,— боже, скільки випадає людині того ятру! Натомість Пазя з піднесеною головою мовчки пройшла повз суперницю, яка грайливо штовхнула її плечем, пройшла, навіть не глянувши на пару!
Юрко не витримав і гукнув їй услід, а що вона там понесла, може, листа дорогого? Пазя зупинилася й повернула зарожевіле обличчя до зрадника: "Так, пане Юрку, той лист є дуже дорогий, ми просимо прийняти нашу родину до колгоспу!" І пішла Пазя гордо й незалежно, аж Юхимина вслід їй заплескала в долоні. А Юрко й собі помчав додому за заявою, щоб не пасти задніх, та Пазя цього не побачила, зійшовши од електрики в темряву
Коло Ганниного двору стріла парубка — високого, ладно вдягненого, він вільно підійшов до Пазі й заглянув в обличчя. "Вечір добрий,— сказала Пазя,— товариш голова вдома є?" Почувши, що в неї надто термінова справа, парубок сам повів її до двору, легенько взявши попід руку...
В кухні Пазя застала Ганну, яка з запаленим віхтем у руці заглядала до печі, маленька дитина сиділа на припічку, голосно гукала до Ганни, щоб зняла на підлогу й пустила в горницю до дядька Василя... "А хто там, може, до мене?" — озвався з горниці Василь Іванович. Звідти прочинилися двері, і жмут сліпучого електричного світла порснув до кухні. "Це я,— відповіла Пазя, тримаючи заяву, наче свічку,— ми з мамою, й дідом, і малим Лесиком просимо прийняти нас до колгоспу!.." "В добрий час,— сказав Василь Іванович, стаючи на порозі,— заходьте, будь ласка!" Дівчина переступила поріг до кімнати, за нею непомітно подибала й Галя, яка встигла з великими труднощами сповзти з припічка, за Галею на світло вибіг з-під лави півень з жовтогарячим хвостом та зеленою шиєю [34].
XXXV
Певно, на ціле життя пов'язалася в нього осінь із боями за Київ. Бездонне склепіння ясно-голубого осіннього неба увінчало нежарке сонце й одним однісінька пухка хмарина, яка то рухалась перед сонцем," і сонце ніяк не могло в неї закотитися,— то хмарка пливла за сонцем услід, і сонце тікало перед нею щодуху. У західному, східному кутку неба раптом починали схоплюватися часті грона білих ватяних димків, і згодом око стежило за ледве помітною рискою самольота, який кидався вгору, обходив низом, намагаючись вибитися з-під прицілів зенітної артилерії. Безперервно, наче під землею борсалися заковані вулкани, гула земля, здригалося повітря й одлунювало в високому небі, як у дзвоні. Першого разу Василь Іванович оглядався на Київ, перейшовши Дніпро,— лишався Київ, мов видіння в ясному небі, на горах над Дніпром, і дивився їм услід, і очі міста пропікали гімнастерку на плечах. Вдруге — Василь Іванович підповзав по осінній примороженій траві, по піску, по мілкій воді, ламаючи собою крихкий, молоденький льодок, боявся підвести зір на близький правий берег Дніпра — все здавалося, що Києва нема, тільки силуети руїн покажуться на горі. Тихенько тьохкали кулі німецьких снайперів, які стежили за лівим берегом. "Два роки ми чекали цього, товариші,— вперед, на Київ!"
(Продовження на наступній сторінці)