Того ж вечора я одшукав ручку і почистив об волосся перо, щоб легко можна було розібрати написане. Матушка удавала з себе сувору й ображену матір. Вона казала, що коли б прийшов син, вона зустріла б його холодно, докоряючи йому за ті страждання, які витерпіли ми за його відсутність. Але я знаю, що якби справді настала така щаслива хвилина, то вона забула б всі ті думки, які складала, щоб одурити саму себе, і, не витримавши сліз, перша б кинулась йому на шию.
На станції я розпрощався з довгим нашим листом, опустивши його в скриньку. Ми сподівались одержати відповідь через два тижні. Минули вони, настав призначений день, в який ми поклали собі чекати ще стільки ж.
— Я думаю, що лист згубився! Знаєш, яка тепер пошта!—сказала матушка.
Коли лист наш не дійшов, значить пошта, справді була несправна,—ми написали другого, ще довшого й палкішого.
— Хтось мені говорив,—сказав на цей раз я, коли знову ми не одержали відповіді,—що там у них у місті в кожного стоїть під столом особливий кошик для таких листів... Як, скажемо, прийшов такий лист, так зараз його на шматки і під стіл!
— Який ти жорстокий!—зідхнула матушка. Більше ми не писали листів. Незрозумілу мовчанку матушка пояснювала тим, що син не має часу в далекім місті. Д я, довго криючись із своєю думкою, сказав нарешті:
— Любо! Такі, як Сергій, не повинні визнавати, шанувати й любити батьків, коли вони в них попи... Релігія—опіум, матушко, а я йому—ворог!
Коли я починав, хоч і жартівливо міркувати про це, матушка відходила од мене. Вона ніяк не хотіла погодитись зі мною, бо Сергій був для неї тільки син.
Але для мене ця випадкова думка не пройшла без сліду. Невже син правий?.. І дарма, що я ще вірив тоді в бога, мені хотілось, щоб помилився я, а не син. Я переніс із церкви додому старі, в щкуряних палітурках, книжки, а з замку я брав ще інші, де ганьбилось віру— од того, що я читав і перші і другі разом, у голові ставав все більший туман. Я відпочивав за геніально-поетичними псальмами і сміявся, коли мені до рук попала нова біблія. Я навіть спробував читати уривки з тієї чудної книги матушці.
— Васю, що ти читаєш?—скрикнула вона.—Уже гріх і сором од того, що ти торкнувся до цієї безбожної книжки.
І того дня перед сном у мене не було бажання молитись. Та вплив цих веселих оповідань зникав дуже швидко. Через кілька день я знову ставав вірним, каявся, ходив вночі до церкви просити прощення, чекаючи в завтрішнім дні страшної кари Содома і Гомори.
— Господи! Прости мене, раба нерозумного!—молився я. Книжки, взяті з санаторія, я повертав із страхом. Вони пекли мені руки і в той час ніхто б не примусив мене переказати їхній зміст. Неділями я надхненно і суворо творив молитви: церковні одправи, проказані мною, оживали, кожне слово набирало нового змісту. Підчас казань, які складались у моїй голові безсонними довгими ночами, люди плакали, бо страшний суд їх дужче лякав, ніж мене.
Після піднесення йшов спад. Сили зникали. Я раптом ставав стомлений і виснажений. У те, що я казав напередодні, знову не вірилось. Мене знову здивовано зустрічав бібліотекар:
— Чому це ви так довго не приходили?
А я, прийшовши од нього, запирався сам у кімнаті.
— Може, тобі, Васю, голова болить? Ляж, відпочинь! стурбовано казала матушка.
Нишком вона проклинала книжки і таємно від мене одсилала їх Марфою назад.
— Ти їх не читай, хай їм всячина!
Коли б я і збожеволів тоді, в тім нічого не було б дивного. Страшно почувати, що все життя помилявся, а ще страшніше чекати з дня на день кари за свої сумніви!
Руки стали прозорі, в них не зосталось і краплини крови, ноги не слухались, у вухах до болю шуміло і через цей шум я ледве розчував те, що мені кричали.
— Далі так не можна!—сказав я сам собі.—Час оновитись або стати тим, чим був раніше. Кінець кінцем, може, зрікшись сану і втративши бога, я придбаю сина?
Мрії про сумісне життя із Сергієм полегшували мені страждання. Я брав з комоду його портрет і уявляв, як звеселіє його обличчя, коли він довідається про мою жертву.
— Я тебе так люблю, любий сину, що сам уб'ю себе заради тебе!
Але легше було мучитись, ніж зважитись. Вільних днів я заходив подалі в ліс, щоб зостатись на самоті.
— Батюшко!—раз покликав хтось весело мене.
Я обернувся. Коло мене спинився віз, а з нього легко вискочив невисокий чоловік. Попервах я не впізнав його, але пильніше роздивившись, я, нарешті, догадався, що переді мною стоїть Тиміш. Він узяв мене, як друга, за руку і, наказавши дядькові їхати, пішов зі мною по дорозі.
— Ви щось змарніли здорово... За синком, мабуть, скучаєте?.. Він і мені щось перестав писати.
— А ви хіба не вкупі?
— Я вже другий рік на селі... А що це на вас ні підрясника, ні хреста?.. Може, ви вже не піп?
— Злидні... ні ввіщо вдягтись...
— А я думав, що ви вільний громадянин,—сумно посміхнувшись промовив він.—По правді кажучи, я на вашому місці давно б кинув оту вашу церкву. На міститься в голові: син комуніст, а батько піп—трохи чудно...
Віз виїхав на гору і Тиміш уже прощався зі мною. Тоді я затримав його й сказав:
— Син мені не відповідає на листи зовсім... Так я вас попрошу, коли ви писатимете до нього, то не забудьте сказати, що я одрікаюсь од бога.
— Оце правильно! Так і напишу, що в тебе, Сергію, не батько, а золото!—Він весело захитав мені головою і щосили стиснув руку.
В суботу матушка назбирала на соснах живиці, бо на ладан давно вже грошей не було. Нею і була набита кадильниця, що курилась тонкими голубими струкмами пахощів, коли я ввійшов у неділю до вівтаря. Микита Іванович гордо переходив од ікони до підсвічника, де запалював свічки та лампадки, навмисне гулко стукаючи залізними підборами. У притвір крізь двері вітер кидав сухе шершаве листя. Баби куняли,—голови їхні, запнені хустками, хитались, коли вони покашлювали.
Цей день нічим не відрізнявся од минулих неділь, коли я завжди з тремтінням у серці, починав одправу. Сьогодні прийшли всі ті, що з давніх-давен вважали своїм обов'язком бути в церкві. Я підійшов був до ризниці, бо несвідомо рука, зучена за десятки літ до цього жесту, протяглась за ризою. Раніше я підходив до ікони Ісуса Христа творити молитву, але тепер, замість суворих очей я бачив тільки жовтувату фарбу, і ікона здалась мені погано намальованою картиною. Не було тих думок, що примушують падати навколюшки.
— Батюшко, пора починати...
У вівтар нечутно ввійшов Микита Іванович.
— Я зараз.
Але сказавши й це, я не наважився вийти за врата. Я навмисне заглядав у вікно, переставляв дароносицю, хрест, світильник,— ніби зараз не можна було обійтися без цього.
— Васю, іди вже!
Це сказала матушка. Вона стояла найближче, біля блискучого підсвічника, у чорній сукні, яку вдягала тільки у свята... виснажена і стара, як і селянки.
Кожен чекав, що я скажу "Благословен бог"... ї вийду з хрестом у руках і в епітрахілі за врата.
Без ризи, в зашкарублім кожусі, який я носив щодня, я вийшов із вівтаря. Усі прокинулись од того байдужого стану, що буває в церкві. Щось надзвичайне пробігло по обличчям, всі голови підвелись і повернулись до мене. Баби зашептали. Мій ворог, Микита Іванович, підійшов ближче і сміливо закрутив собі вуса. Очі йому стали такі блискучі й мертві, як і ґудзики на мундирі.
— Дорогі мої!—важко було навіть мені самому пізнати свій голос.—Тридцять років я щонеділі з'являвся з вівтаря в облаченії з хрестом... Але хіба це допомогло спинити лихоманку... Хіба ваші діти, жінки, чоловіки та батьки не померли? Кому ми молились, хто скаже з вас?—Кому?.. Однині я вам не пастир. Однині... я одмовляюсь од свого сану і... одрікаюсь од бога.
Останнє слово примусило всіх більше розплющити очі. Матушка застогнала і схилилась на блискучий підсвічник.
— Васю!..—прошепотіла вона.—Що ти робиш? Навіщо це?
Легкий шум пронісся по церкві. Голови нахилились одна до одної, а Микита Іванович, злісно посміхнувшись, обернувся до натовпу.
— Брати-християни, ви чуєте?—крикнув він. Руді брови йому сіпнулися, а очі в цей момент стали якісь порожні й дикі.
Моторошна тиша, що буває тільки серед вогких мурів у церкві, настала на хвилину. Ґратчасті вікна пропускали вузькі косі смуги радісного сонця. Чорна нитка копоті із лампадки крутилась перед моїми очима, і я за нею стежив, щоб не бачити людей.
— Я вас зібрав, щоб сказати вам цю новину..-бажаю вам, щоб і ви просвітліли, як моя душа... Сьогоднішній день очистив мене перед самим собою!.. Простіть, любі!.. Амінь...
Я ніколи не почував себе так легко. Здавалось, що треба тільки махнути руками, щоб стати птахом.
Хтось захлипав. Я побачив Вустю, що плакала, сховавши голову в широких червоних руках.
— Держи, запроданце, одвіт перед богом... Анахтема тобі, кончений чоловіче!.. Брати-християни: антихрист перед вами.
Микита Іванович замахав рукою і з кожним словом ближче підходив до мене. В церкві зчинився галас. Баби міцним кільцем оточили мене, ніби боялись, що я втечу.
— Що ж ти мовчиш? Сатана тобі на вуста печать поклав чи що?
(Продовження на наступній сторінці)