«Темрява» Василь Вражливий
Читати онлайн оповідання Василя Вражливого «Темрява»
Насунула темна ніч. Вітер зривав і з стріх солому, кидав по калюжах. Навколо мряка; дощ стояв, бився об листки; а дерево плакало, сльози котились і— тихенько падали на брудну землю.
І раптом шумів грізно грім, гонив по небу чорні хмари і одгукувався по вулицях.
Дядьки йшли біля тинів. Один став. Просвистів лісовий вітер і заховався в повітках.
Знову рушили, вийшли за село.
Десь прокричав півень, задзвенів відгук глибоко в серці, перетрусився маленькою мрякою.
За селом починався степ. Безмежний океан клонився од вітру тугою, пересипався холодними краплями, хитав тендітні пелюстки квіток.
Постаті дядьків спускались у кручу. Вітер проносився, бубонів по листках верб...
Дядьки, як їжаки, повтягували голови; Федось Перевуд нахилився до товаришів.
— Хлопці, знайте, що продав воли.
Дядьки стояли і щільніше насували на плечі сіряки.
Мовчали; тільки один, з кучерявим чубом, затяг тихенько пісню.
Грім не переставав, по кручі шуміли потоки каламутної, перемішаної з глиною, води.
Другі тільки хитали головами:
Горобина ніч, горобина!
Зачовгали по калюжах, обливались дощем..;
Кручу пройшли, вилізли, сковзаючись по склизьких схилах.
А ніч була однакова. Мов у бубон, десь далеко бурмотів грім. А інколи гримав.
Роздирав небо і показував ніжні груди.
Було темно.
Дядьки злізли на стріху і проривали дірку.
Тільки краплі перламутрились, коли одкидали жмені соломи.
Вже один тихенько спускався із стріхи: потім за ним поховались і останні. Тільки горобина ніч заглядала проміннями блискавок в чорну дірку.
По драбині спустились у сіни, а відтіля пішли в кімнату.
Перевуд повернувся до хлопців.
Спитав:
— Де-ж вони сплять?— Хазяїн спросоння забурмотів:
— Хто там? Ти, Одарко?—
Постаті злилися в темряву, не ворухнулись... А потім один пішов у кухню.
Хазяї спали; тихі, рівні подихи ховались у кутках. Перевуд в'їдався своїми гострими очима в темряву. Довгі були хвилини. Вітер стукав у вікно, хитав виконниці.
Перевуд крутнув головою і сміливо прошепотів:
— Ну, братва!—
Й кинулись. Хазяїн затремтів, виривався з рук а жінка плакала. Хтось засвітив огонь, враз позолотилась жерсть на іконах.
В кухні закричала Одарка. Тихий полохливий шум переносився по кімнатах. Дитинка прокинулась. Перевуд хутко схопив її на руки і одніс у сіни. Хазяїнові закручували назад руки, а жінка тремтіла.
Степан засміявся кучерями, підкинув її на руки і поніс у другу кімнату. Там було темно. Жінка прохала:
— Не займайте його!—
— Добре!
Стукали віконниці та на сінешні двері крапотіли громові бризки. І вирвалось чудне в полохливій пітьмі слово:
— У. У, буржуйка!
Закам'яніла молода жінка, розтяглась. А в другій кімнаті вже кінчили... Хазяїн віддав гроші, впав навколюшки. Вибух.
Близько підкрався грім.
Другий вибух.
В кухні заплакала Одарка.
— Мовчи, стерво, а то й тобі те буде,—сказав хтось із них.
Степан жалісливо подивився на молоду жінку; на її ніжне тіло і вийшов до хлопців.
— А дитина?
— Та нехай живе!
Надворі барабанив грім, іскрили блискавки. Федось ще раз зирнув на трупа, сховав нагана.
— Ну, хлопці, знаєте скільки грошей? Завтра до мене приходьте ділитися.
Вийшли.
Небо чорне; каламутні хмари пливуть низько, зачіпають сонне село і ніби падають на брудний степ.
Федось уранці встав. Поламане дерево валялось на дворі.
Жінка його вийшла з хати.
Вона завжди була з великим животом—горбата. Кашляла й хворіла.
— Я піду прати білизну,—одгукнулася, згорбилася ще дужче і віддалялася з чувалом.
А в нього червоні жили на очах, ніби понадувались, а брови насунулись. Постать маленька з невеличкою бородою. Подивився.
По садку, між травою, дзюрчали струмки. Земля парувала.
Його хата стояла в глухій вулиці. А там, по долині, стогорі задумливі ліси, лани, гонів гони! шлях; байраки зелені, жовті, а за ними місця економій, маєтків. Уночі по байраках і між цеглою пробігають сліпі тіні... Був камінь, забрали дядьки на комини, а зараз біліють порожні руїни...
На зелених посівах гойдається сонце. .
Двір Перевудів обнесений трухлявим тином. Збоку сарай.
І він, випивши, казав:
— Мій двір—економія. А то—каретник,—і показував на сарай. Потім гола клуня; стріхи позападали, ніби погризені пранцями. А хата стара, двері пов-грузли; завжди смерділо кізяками, хоч і не було худобини; шибки позатулювані павутиною та чорними крапками...
Старший син не жив дома. Він учився в школі, недалеко од цього села, колов там дрова, замітав у кімнатах і з цього жив.
Мати одвикла од нього; а батько накидався, коли син приходив додому.
— Живи вдома! Соромиш, сукин син...
А сам ходив до церкви, говів у великий піст... Тоді жінка жила в сусідах, а діти порозбігались. Чулось:
— Батько говіє, батько говіє. Перевуд на Великдень позичав борошна. Старі тітки казали:
-— Що то вже побожний чоловік. Тільки очі, не доведи, господи!
Зразу по селі йшов од майдана голос, бурхливий. Перевуд пішов. Там кричали:
— Ловити треба злодіїв.
А найдужче кричали заможні. На майдані зібралася вся громада. Дядьки ревли, хватались за чуби і махали руками.
— Самосуд, як впіймаємо!
Біля комітету стояв Грицько, міліціонер. Підняв ґвинтовку.
— Ми, туди їх, у мать.. Це буржуї.
Він був п'яний і на його ніхто не дивився. Зомлівали крики.
Говорили дядьки, кашляли й ще кричали:
— Самосуд учинимо, як виявиться.
Федось здригнувся і потроху одходив од громади. Зайшов у вуличку.
Грицько замовк, побачив бородатого дядька.
— А ти чого кричиш?.. Ніззя. Куркулям заборонено кричати,—легенько штовхнув того в спину,—я от старий вояка і то не кричу.
Федось оглядався.
Додому не пішов, а звернув, по садках, стежками... Щовечора пізно верталась додому Федосева жінка. В хаті смерділо блощицями та кричали діти. А раз прийшов додому син.
— Ти нічого не приніс Петре?—обізвалась вона до нього.
— Ні.
Вона заплакала.
— Злидні, синку!.. Учись, а то знаєш батька? Діти переставали кричати, а Петро задумався.
Мати знову:
— Може підеш завтра до церкви, богу помолишся.
Син не слухав.
Крізь смердючі чорні плями показувались зелені байраки, де вночі бігають темні, сліпі тіні.
І от неділя. По церквах тридзвонили.; в повітрі літали ранкові мідні звуки.
Батько глянув кисло на Петра.
— Ти чого не йдеш до церкви? Мовчанка. Мати зітхнула.
— Не хочу. Батько підскочив
— Що—може в комуни?
Діти заскиглили; а мати стала з олив'яними очима, губи сині, шепотіли чи молитву, чи прокляття. Петро підвівся, похмуро одійшов.
— І не піду.
Раптом вийшов з хати.
Перед обідом прийшов Грицько (він доводився родичем). Випивали. Грицько казав:
— На чорта ти хоч убивав, мовчали б і так. Забрав що треба й кінець... А то начальник казав... Безразлічно. говорить, а як дізнаюся хто, так не кайся.
— Так то ж буржуї. Жалько йому, чи що.
— Приказ є. Безразлічно, бандити, говорить. Увечері позбирались хлопці. Жінка теж прийшла, похнюпилась. Жовтіла мертвим обличчям. Федось знизав брови.
— Геть звідціля! Чортова моша... Степан махнув кучерями по козацьки.
— Чудно, Федось, що ти віруючий...
— А хіба не можна?
— Та ні. А що вбиваєш же; бог забороняє ж...
— А на фронті?.. Дурниця.
Гілки, прип'яті минулою бурею, заходили в темряву і там згасали.
І буває тут темрява; інколи, з горобиними ночами, трясла землю.
І чути, ніби за кручею щось скиглить; чути як, пролазить нічне плахіття, ніби живе, ніби похмарене.
І от хата одинока, яка була в удалу горобину ніч, така й зразу.
Тоді без ножиків полоснули. Тільки дитина й Одарка не тут, бо трупи позабирали, поховали на кладовищі в одній труні.
А на хресті написали:
— От руки убийць скончались.
Коли ховали, піп то яро брався за бороду, ніби вирвати думав, то гладив. Вітер розтрушував волосся. Піп затягував з дяком а баби підпирали руками щоки і потім тихенько плакали. Хтозна од чого.
Одна баба казала:
— Та й батюшка жалібно правлять.
Плив дим по могилах. Це третя була з таким написом, з березами, вишнями.
Зразу Федось думав про це:
— Скажіть: ми правильні, що так робимо?—обізвався він до хлопців.
— Вповні справедливо!
І кипіли жили на лобі, ніби шипучка, та чорніли. Вперта голова в Федося, лобата.
Друга ніч була ясна, зоряна. Парубки розходились по вулиці, а Федось з братвою мандрував. Умовились не вбивати нікого. Дядько, до якого вони йшли, жив на хуторі. Здалеку ще виднілись комори і хата під залізним дахом.
Збоку спав ліс, розплющував очі й знову дрімав.
Вони, як і в першу горобину ніч, йшли вкупі 1 коли перед очима вже повирізувались сараї, то вони перелізли через тин. Біля конюшні лежав собака і загарчав.
Степан кинув йому шматок сала. Федось і останні засміялись, бо собака захарчав, пустив червону стьожку і потім витягся.
Ніч була ясна, зоряна.
Вони одламали замка, коні заржали. Федось одвязав обох; взяв собі одного, а другого віддав Степанові. Сіли. Поїхали через тік тихо. Дзвеніли вуздечки. Інші йшли пішки. Потім із лісу виїхала підвода й ті три сіли на воза.
Стелеться нічний шлях, торохтить віз. А на небі на око недосяжний Чумацький Шлях, а тут синій нічний степ.
Федось крикнув:
Ну, хлопці, я з Степаном на Колонтай.
Поїхав прямо, а ті звернули вправоруч.
А хазяїн, тільки виїхали вони за тік, одчинив двері, причаївся, як тінь, пішов у хату і вернувся з вилами. Пішли до конюшні. Собака здох, а конюшня була одчинена.
Тоді хазяї кинулися по хуторі; собаки загавкали, люди позбігались.
Потім позапрягали коней, а деякі верхи— Й кинулись навздогін.
Хазяї сиділи на возі.
Цокали осі об колеса, а од воза падали тіні Місяць срібнорогий. ще молодий, плив за ними по тьмяній синяві...
Доїхали до комітету. Хуторяни увійшли п хату.
Деякі міліціонери спали на долівці, а Грицько сидів біля телефону.
— Вам чого? Чш!
— Обікрадено!
— Так що ж. Ви куркулі з Водяного. Знаю. А як куркулів обікрадено, то нічого добра в їх хватить...
— А нащо ж міліція?
— Та ходім до начальника, що там з ним балакати обізвався бородатий.
І вийшли. Біля комітету стояли підводи, коні дрімали. Знову заторохтів по селу віз.
Назад їхали хуторяни з начальником. Стали. Начальник увійшов, побудив міліціонерів. Грицько схилився на стіл, не вірив.
— І що, хіба справді їхати, це ж куркулі?
— Їхати! Треба ловити бандитів!
— Хіба є такий закон?
— Приказ і не розговарювать!
Задзвеніли ґвинтовки Два міліціонери поїхали з хуторянами. Їхав і Грицько.
— Ви, сукини сини, підкупили начальника. Де такий закон, щоб обороняти куркулів?
Другий засунув затвор.
— Нічого не зробиш. Говорить, бандити.
Хазяї сіли на коней, а інші хуторяни повернули назад. Їхали шагом. З села звернули в ліворуч.
— От туди поїхали вони, бо через тік.
— Так ви ж могорич ставте.
— Та вже ж! Почухали потилиці.
Ніч степова замертвіла, засиніла: Жита кругом.
По дорозі замирав пил як і степ. І серед степу людські голоси були тихі й боязкі.
А Грицько кусав губу.
— Хитрі гади!—Потім побачив дробовики у хуторян.—А оружіе чого, хіба можна?
— Дробовики маєм право. І не балакати.
— Це хлопці Федось і Степан,—думав Грицько— і чорти їх потаскали... А тепер арештовуй.
— А що, якби вас тут той,—звернувся він до хуторян.
Бородатий розгладив вуса, подивився на синів і спокійно промовив:
— Не питай, нас більше, та й подужали б... Ну, що буде, то буде—наганяти!
Грицько вдарив коня. Понеслися, перепливаючи, сині лани. Впереді виднілися дві точки.
Грицько кричав:
— Стій!— і вибухнув у повітря.
Коні важко дихали і ще важче одбивали пил. Передні були вже зовсім близько, хуторяни направили дробовики і ще раз крикнули:
— Стій!
Клацали підкови, пил улігся. Передні приставали, потім зовсім стали.
Перебалакувались між себе. Степан хитнув головою й зліз.
— Один чорт, вляпалися... Аби хоч менш їх!— теж стали.
Грицько забрав "нагана". Федось мовчав, а хуторяни забрали коней та гладили гриви.
Степан та Федось злізли з коней. Пішли. Повернули й мовчки поїхали. Грицько придивився.
— Хлопці! Чого мовчите? Не поїхав, якби не начальник, підкупили, мабуть, оці...
Хазяї єхидно засміялися, а Федось підняв голову.
— Я і на суді скажу, що буржуїв бив! І все... А як вернуся, то побачимо. А начальник буржуйський попихач!
Була тиха степова ніч, мріяли сині лани, нічні кажани перелітали понад дорогою.
А згори дивився на цих людей єдинорогий молодик.
Пов’язані публікації: