«Земля» Василь Вражливий

Читати онлайн оповідання Василя Вражливого «Земля»

A- A+ A A1 A2 A3

Тиша. Буденний сірий вокзал. Понівечені вікна та каштанові покусані двері. Навколо зморщені кущі жовтої акації. Біля буфера, що висить замість дзвінка, похмурий сонний дядько. У відчиненім вікні вокзалу довговолоса голова телеграфіста. Осторонь, далі до семафору на степ, самотня будка, що видає старовинною каплицею. І над усім цим байдуже небо з вечірнім пругом та серед повітря золотий пил комарів.

Одним словом, це була одна з тих станцій, що спить усе життя і незадоволено бубонить буфером, почувши з депеші про потяг. Тут я встав з пасажирського потягу, щоб не опинитися в руках меткого контролера, їхав, звичайно, з копійками, з полотняною торбою, де лежало сало і хліб. Насамперед я звернувся до сторожа, чи не знає він, де тут можна попоїсти. Дядько мляво прокинувся, вийняв з кишені люльку, насипав махри, і навіть не подивився на мій бік. Довелося вирішити, що йому позакладало, й підійти до телеграфіста. Цей поставився уважніше, хоч на запитання й не відповів, але зате почав докладно розпитувати, чого я тут устав та куди їду, хто я такий... І, кінець-кінцем, скінчив свою думку про їжу так:

— Не скажу. —Бачте, чужому чоловікові... виду вашого я не бачив, а агентові хтось гавкне, то...

"В цей час у кімнату ввійшов товстенькій низенький чоловік, в окулярах, ниткою зв’язаних на переніссі, з. мідними брелками на животі, у вичищених ботинках—взагалі, начальник станції. '

— Що? Хто?—коротко, глухим басом запитав він.

— Та це я!—я дужче зліг на підлуток,— щоб мене гаразд було видно. Моя загоріла кострубата голова, помнята сорочка, розстебнутий комір одігнали начальникові очі кудись на муху, що жалісливо скрипіла над чорнильницею. Через кілька хвилин начальник, перебираючи брелки на ланцюжкові, звернувся до мене.

— А чого ви на станції?

— Та якщо можна, то переночую: мені—60 верстов додому.

— Ночувати? На станції? Тепер? Та хто ви?— Підчас вимову цих слів увесь спокій утік, обличчя знітилося, а голос начальників став тонкий і раз-у-раз обривався. А згодом рясні брови збіглися немов змовляючись, начальник вирішив негайно покликати агента ДПУ, що якось опинився на станції.

"Звіряти документи", промайнуло в голові, "а чи в мене з ними все гаразд?" Я обмірковував і перелічував, що можу показати, як треба буде. А що питатимуться документів, а не чогось іншого, так цього певний я був так, як і того, як проїхав 100 верстов без квитка. Час був такий, що без документу жити було не можна, та ще до цього на моє нещастя, босяки на передодні когось ограбували тут на пероні серед білого дня. Я вийняв мою засмальцьовану студентську книжку, що була прострочена рівно на 3 місяці, розгорнув і побачив товаришів профквиток, що брав його на знижку в кооператив чи що. (Звичайно, я забув його віддати). Можна було під кущі до шкаралуп закинути студентську книжку, якби не цікаві очі телеграфіста та не його руки, що вже простяглися за паперами.

— Партєйний!—промовив телеграфіст з великою пошаною, тримаючи в руках профквиток. Він уже хотів мені його повернути, але за дверима почулося солідне дзенькання острогів і задоволений кашель.

— Ось, ось, оце—він!—запобігливо до агента, і разом гордовито до мене, пробасив начальник станції.

Агент був молодий, рудий, і з ластовинням, і з закуреним носом. Під лівим оком сиділа бородавка. А в взагалі обличчя було симпатичне.

— Дай сюди!—тихо й повільно наказав телеграфісту агент.

Я стояв мовчки, сподіваючися, що йому ліньки буде глянути на студквиток. Проте, настрій змінявся, як і в краєвид: хмурів, чорнів, кожна тінь від руки агента падала страхіттям далеко за перон. На дворі холоднішало, свіжим повітрям падала роса. Вгорі мовчазні і сині виринали перші зірки. Телеграфіст засвітив лампу, обережно надіваючи скло і проганяючи легеньких жовтих метеликів. Начальник сів на стілець, спочатку підмостивши хустку, потім зухвально дивився на мене, інколи зиркаючи на агента, що схилився над столом.

— Ви, товаришу, не сердьтеся на нас. Наше життя —документ: єсть оний, живи, нє єсть—одвічай!—філософськи промовляв начальник, ховаючи слова в розкішні вуси.

— А ну, супчик, ідіть сюди,—перебив агент.

Я слухняно повернувся, щоб ввійти в двері, але агент наказав мені лізти просто в вікно бо втекти, і мовляв, недовго. Гострі очі агентові дивилися кудись насторонь, але почувалося, що це робиться для того, щоб потім раптом глянути в вічі.

— Ага, так. це твої бумаги! Чого-ж вони не однакові?

— Та бачте...—я почав плутано доводити те, що я звичайнісінький собі студент і більш нічого.

— Дак, дак—вистукував під акомпанімент телеграфу начальник.—Видно! Один розстебнутий комір чого стоїть, а очі, у-у.

— Учотна карточка є?—сміливо глянувши на мене спитав агент.

— Та бачте.—Але на цей раз не слухали, звичайними словами, що скрізь лунають по нашій розлогій країні, наказано було піднести руки вгору. Це виконано було за кілька ментів. З моїх кешень посипався порох і потертий черствий хліб. Не було знайдено нічого протизаконного. Начальник бігав навколо мене і, нарешті, спинився, обшукуючи кешеню в сорочці. Але й там нічого не було.

— Що з ним робити?—промовив сам собі під ніс агент.

— Одправить на Водяну,—щиро порадив начальник.

І в моїй перспективі стала подорож до резиденції агента: кілька день буде загаяно до з'ясовання справи, за той час десятина батькового хліба осиплеться, бо її ніхто не скосить.

— Пустіть мене додому—попрохав я щиро, з благанням.

— Сиди мовчки. Що-ж його робити з ним?— добавив про мене агент.

— А я-яй, не знаєте що. Просто депешою пошліть, нехай дрезиною пошлють трьох охоронників і заберуть. Залишати тут отакого громилу не можна, ніяк не можна,—радив начальник.—Його поки що можна заперти так, що не втече.

Ми вийшли з кімнати. Опинилися в якімсь темнім коридорчику, де дуже вдарив у ніс неприємний запах. Як ми зібралися на другий поверх, мої проводарі одчинили маленькі двері. Побажали ввічливо на добраніч і сміючись сховалися за дверима. За ними лише цокнув замок.

Це була маленька кімната із заґратованим вікном, без шибок, що крізь нього падало місячне світло. Тут, напевно, раніше складалося різні станційні папери, бо й досі на долівці валялися білі шматки. На стані понаписувано було різних афоризмів надзвичайно багато, але вони, на мою думку, ніякої вартості не мали. Думка про те, що депешу отправлено, не кидала мене. Я навіть уявляв її зміст, де обов'язково мусить бути написано про бандита, про надзвичайно сильний конвой і хуткість дрезини.

Виходило так: до Водяної 6 верстов, значить, охоронники, поки зберуться, то за годину певно будуть тут, а я, якщо втечу, то через годину можу спокійно спати в ліску, що був на три верстви від Водяної і стояв недалеко лінії. Цим ліском проходила дорога додому. Але як втекти. Мій мозок напружувався до найвищої міри, кров в скронях швидко стукала й плани в голові повставали один від одного неможливіші. Я пригадував, як у таких випадках робили різні герої. Але в мене, в кешені, не було тих промінів, що спалювали залізо, на жаль, не було також і сили Самсона, хоч патли були чималі. Єдине, що мав, це—звичайний ніж із одверткою, пробцером і виделкою. Я завжди його носив у кепці, в спеціяльнім капшуку, що був пришитий до підкладки. І от, з цим ножем я взявся за роботу. Двері було замкнено на замок: в цьому я впевнився. При місяці замигтіла ручка, я намацав те місце рукою, де пригвинчено її було до дверей, потім почав одверткою одкручувати раз-у-раз прислухаючися, чи бува не йде хто. Було тихо і лише повільний, ледве чутний, писк гвинтика лунав у порожній кімнаті; іноді моя одвертка сковзалася, тоді я боязко присідав і прихилявся до дверей. Ніхто не йшов. У кімнаті почав вечірню пісню цвіркун. Робота навдивовижу йшла хутко. Вже один ґвинтик лежав у кешені, а через якийсь час і інші три цокотіли при кожнім моїм рухові. Я метко зняв ручку, обережно поклавши її додолу. Тепер треба було вирізати замок. Я гострив ножика об цемент на луткові доти, аж поки лезо не зніймало на руці волосся. Потім почав різати двері. Серце хотіло від мене втікти так, як і я з цієї кімнати. Руки стали холодні, як залізо. Скіпочки поволі падали додолу сухими голками сосни. Руки працювали хутко. Незабаром, останній шар дерева було знято і мій ножик торкнувся до замка і тужливо задзвенів. Тепер залишалося лише тихо, не стукаючи, зняти замок. Я його вийняв і наспіх чоркнув олівцем на папері, що лежав долі, коротенького листа до агента: "Товаришу—я не бандит".

Потім, глянувши востаннє весело на кімнату, де безперестанно сюрчав цвіркун, навшпиньках вийшов за двері. Крізь розбите вікно коротенького коридорчика вдарило степовим духом, мінливим світлом зірок і далеким свистом паровозу, що йшов на Водяну.

Я зійшов тихенко по східцях і задніми дверима вийшов з вокзалу.

(Продовження на наступній сторінці)