«Молодість» Василь Вражливий

Читати онлайн оповідання Василя Вражливого «Молодість»

A- A+ A A1 A2 A3

Нас було троє: всі веселі, жартівливі, хоч наше поводження часто вимикало в сторонніх глузливі дотепи. Хазяйка, жінка з великими м'якими грудьми й ще більшим і іще м’якшим животом, казала сусідам. Бодай зони крізь землю провалились! Зона мала право так висловлювати свої почуття, бо за кімнату, де ми жили, плати їй не доводилось одержувати, крім анекдот та недоречних євангелійських притч. Коли хазяйка дуже обридала, то тоді ми обережно й тихо, ніби нас хто підслухав, оповідали казку. Вакула, найстаріший і найтовщий з нас, рудий, як пил на нашій вулиці, одкашлювався і починав. Слова в нього були повільні і важкі, він раніше працював молотобойцем, і через те мабуть, вони напали на голову спітнілої і трохи зляканої хазяйки, як удари молота. Він навмисне оповідав казку довго. А наш обов’язок був стежити за тим, щоб хазяйка не втекла.

— Сідайте, сідайте! — запрошував я її. Я б заплющивши очі міг сказати, коли вона сіла. Ліжко тріщало, ніби йому велетень одним ударом переламав усі ребра. І після цього воно довго стогнало, як безнадійно хворий.

— В далекій країні,—починав Вакула безглузду казку,—є місто, а в тім місті — Змієвська вулиця, а в однім будинку на ній — студенти. Грошей у них не було, через те, вони нічого не платили своїй господині, шо, між іншим, була дуже похожа на вас. От, одного разу господиня і приходе: "Геть звідціль! зараз міліцію покличу!" А один студент, от вроді мене, починає оповідати казку: "В далекій країні..."

Вакула погордо повторював слово в слово, все, що сказав досі. Хазяйка жодного разу не висиджувала більше за три рази, хоч ми й намагались затримати її подовше. Що до міліції, то ми певні були, що вона її не покличе.

— Хай живуть! — махала вона рукою.

І для стороннього в цім жесті було багато добрості, любові й святості. Але причиною було не це, а ті співи, що вночі долітали до нас крізь стіни, ті жарти, шо дозволяли собі жінки з чоловіками на ліжках, і худі, з пергаменовими обличчями люди, які ходили до улюбленця хазяйки -  провізора, од якого брали маленькі пакетики і, коли було літо, йшли з ними на город, де вночі крім них і собак нікого не було.

Ми жили осторонь од усіх. Кімната мала окремий вхід; до неї треба було пройти смердючою галереєю, де два вірмени влаштували цілу фабрику гребінців. Біля наших дверей підлога нагадувала трясовину, правда, в ній провалитись зовсім не можна було, але поламати ноги зумів би всякий. Єдина людина, крім нас, поночі могла знайти серед цієї трясовини вірну стежку — це Наташа. Приходила вона до нас мало не щодня і ми вважали той день сумним, коли її не було.

— Здрастуйте, хлоп’ята !

Відразу ж після цих слів вона кидалась прибирати, в кімнаті справді чистішало, а ми всі, закохані у це прутке гнучке тіло дивились на ті оголені руки, пухнасті кучеряшки на шиї. міцну рожеву литку стрункої ноги, — і нікого на світі ми не знали тоді прекраснішого.

— Ну. вже годі!—вона кидала в куток віник і сідала біля нас оповідати або про новини на фабриці, або про довгов'язого монтера Ваську. шо зітхаючи ходив за нею, як вірний пес. Він знав, що його кохання залишиться в нім і що жодна крапля його не впаде на почуття Наташі. Дівчині подобався хтось із нас, хто саме невідомо було, бо з усіма вона поводилась однаково, обдарювала всіх однаковими поглядами й всі ми з однаковим правом могли надіятись...

— Монька, син слюсара з якогось поганенького містечка, був найхитріший. Коли заходили суперечки про місце жінки в суспільстві, він підтримував Наташу.

— Жінка має на все однакові права! Коли б у нас і досі була диктатором жінка, як за часів матріархату, то, ви уявіть собі, яким би прекрасним здавався світ. Скільки краси, скільки смаку, скільки почуття мала б така чудесна держава!

— Єрунда... — перебивав хитрого Моньку Вакула.— Жінці місце біля дітей і на кухні — от і все. Випусти її далі, вона порве віжки і її більше не загнуздаєш, а що тоді станеться з світом? Все піде шкереберть, нікому й дітей буде родити, бо для цього ж таки треба жінки, а жінці — час. Природа одібрала право це у скопців та гермофродитів.

Од кожного слова Вакули язик лампи хитався і ми всі не раз просили, щоб він тихше говорив і менше дихав.

— В тебе, Вакуло, голова така легка, як тіло важке, —ти дурень,— Монька єхидно поглядав на засоромленого товариша й близько присувався до Наташі. Але, щоб не допустити такої близькості, я доставав з-під матраса стару засмальцьовану колоду карт, куплену, приблизно за п’ятак на теперішні гроші, в одного хлопця.

Потім Наташа йшла додому, їй треба було рано встати, щоб поспіти на роботу. На прощання вона протягала нам малу теплу руку. Ми проводили її до воріт, шоб ніхто не зайняв нашої дівчини з тих чоловіків, які ходили до-хазяйки. За Наташею, за кроків десять од неї, плентався високий і тонкий монтер.

— Чого ти ходиш за нею?—спитали ми раз у нього.

— Це діло моє...— гордо промовив він.

— Вона ж тебе не любе.

— Побачимо... — йому далі, напевно, розмова подобалась, бо він виймав коробку папірос, пропонуючи кожному взяти не більше однієї, але й це була велика щедрість.—Побачите, хлопці, нічого у вас не вийде. Дівчині скушно, а ви студенти, вона любе всякі розговори, через те й ходе до вас. Та їй вже двадцять років. І вона хоче вийти заміж, а за кого вона з вас піде?.. Щоб жити з жінкою треба гроші.

Монтер був не такий дурний,— як ми думали.

— Ми її не оддамо!

— Вона вас не питатиме,

В її присутності ми ставали дітьми, ніби це нас дужче прикрашало. Монька горів і. щоразу пропонував дівчині поглядіти, яка йому гаряча рука. Я дивився мовчки, бо в той час забувались всі слова—з мене був тоді більший мовчазник, ніж з німого. Один тільки Вакула намагався сховати од Наташі свій справжній стан тим. що завжди суперечив їй, удаючи надзвичайно байдужу людину. Та коли Наташа несподівано виявляла прихильність до когось із нас, він. ніби, між іншим, виймав з кишені мідну копійку, а їх завжди було там кілька, і перекушував її пополам... Після цього ми незадоволено брались за підручники, а Вакула тихим і теплим голосом щось оповідав, мабуть. казку, але якусь особливу, бо, як ми не прислухались, жодного разу нам не пощастило-розібрати її змісту.

— Нас тут троє! Не ти ж один з Наташею в кімнаті!..— казав сердито Монька.

Але це рідко коли помагало, бо він нас не хотів помічати, немов навмисне робив нас свідками нашої поразки. Та Наташі, мабуть, не хотілося нікого з нас втрачати: вона одходила од нашого товариша, як тільки він протягав руки, щоб її обійняти.

Кожен з нас мріяв про Наташу, щоб стати її чоловіком.

Жили ми впроголодь. Поганий обід, що коштував дуже дешево, попадав у наш шлунок на тиждень раз і то не завжди. Гроші нас не любили, часто ні на що було купити чорного хліба й ми ходили тоді похмурі, лаючи Мончиного дядька, що барився десь у Америці з присипкою солодкого густого молока у жерстяних коробках.

В такі часи кожного з нас можна було зустріти на толкучці, де ми продавали найновіше, що мали.

— Новое суконное... дешевка... раз в жизни: случай... кричав по російському щосили хтось із нас...

Іноді траплялось, що й купували. І тоді із свіжими грошима, ми жили, забувши про вчорашнє й не думаючи про завтрашнє. Стіл увесь був заставлений рум'яними паляницями, які ми купували заразом на всі гроші, ніби боялись, що завтра буде голод. Найбільше хліба з’їдав Вакула, тому ми під кінець, коли його зоставалось зовсім мало, замикали у скриньку надрізану паляницю. Здебільшого ми пробивались роботою. Коли хтось із товаришів кликав нас викидати вугілля з вагонів або рити канави, ми йшли... але кому подобається така робота? Два-три дні, тиждень найбільше, ми гнули спину, а потім встромляли лопати і йшли за "рощотом". Взимку найгірше приходилось.

В кімнаті однаковий холод, шо й на дворі, газету, що затуляє у вікнах розбиті шибки, оддуває пронизливий вітер, павутиння в кутку вкрите памороззю, —і ми всі цілий день ходимо, де попало, а ввечері збігаємось, нетерпляче чекаючи темряви, щоб поламати цілі паркани, курятники та інші місця, обшиті сосновою шальовкою. Ми навчились одривати дошки так, щоб вони не рипіли. Для цього Вакула ніс обценьки й поночі пальцем намацував цвях... А щоб заплутати сліди, ми йшли до чужого двору, переходили глухий провулок, а там через паркан кидали дзвінкі заморожені дошки на цеглу, що стояла тут, ще не за нашої пам’яті. Полум’я осяювало кімнату, в кутку на наших очах втрачало свою красу павутиння, стіни парували, ставало тепло, а червона розтулена паща круглої залізної пічки робила нас радісними.

Коли кінчу,—починав розмовляти Вакула, млосно потягаючись усім широким і важким тілом, — і буду інженером, в мене у кімнаті завжди буде тепло. Тоді і одружусь. Ляжу на канапі і скажу: "жона, подай папіросу, там "посольські" на столі лежать, а сама, коли хочеш, їж шоколад—він це говорив вдоволеним басом, ніби й справді лежав на канапі з "посольськими" в зубах.

А я справлю собі костюм… і знімусь у ньому—казав Монька.

Ситі, одігріті теплом, ми балакали ліниво, не чуючи, як трясеться стіна од танців на хазяйчиній половині і забувши про те, що вранці всі переберемось до Вакули на ліжко.

Заснувши ми не помічали, як згасала пічка. Нап’яливши ковдру, я прокидався іще вдосвіта. Було холодно. Мертве світло лихтаря заморожувало ще більше кімнату. Даремно пробувати гріти руки біля холодного заліза!

— Посувайся, Вакуло.

(Продовження на наступній сторінці)