Нарешті, вона повірила і, натикаючись на стільці, побігла за мною взяти каганця. Метушливі і зворушені ми підійшли до дверей. Руки тремтіли і не попадали на засув.
— Хто там?—Спитав я і мені в ухав заздалегідь вже лунала відповідь: "Це я, Серьожа!".
Коли ми відчинили двері, нас ледве не збив з ніг злий вітер. Ми прислухались до тиші, вдивляючись у ніч, але ніде нікого не було. Хмари, низькі й грізні, рвались на клоччя, щоразу кидаючи темні тіні на церкву і кладовище. Сухе листя билося, як метелики, об наші обличчя. Каганець погас, матушка, сердита на мене, пішла в хату, а я довго ще стояв, все в надії почути кроки.
Не раз зо мною траплялись такі страшні і нез'яснимі для мене вчування. Але потім я виходив вже сам і ні разу мені не спало на думку, що, може, це стукає моє власне серце.
... Ми збідніли. Прядок нікому не треба було, варстат припав пилом і, кінець-кінцем, його довелось винести в чулан. Підрясники порвались. Я часто надівав ще цілу матушчину кофту. Але просити милостині, ходити з костуром, щоб одганяти ним собак,—хіба я на це міг зважитись?.. Коли у нас зосталося всього півпаляниці цвілого хліба, матушка сказала:
— Невже ти думаєш, що нам манна з неба впаде?.. Чого ти сидиш, немов тобі одібрало руки й ноги? Чом ти й досі не пішов до Микити Івановича: він же титар...
І на другий день я йшов на село з порожнім мішком під пахвою, який взяв для борошна. Вже і дощі розмили те місце, де стояла землянка шевця. Край села тепер біліла чепурна хата з великими, не по-селянському зробленими, вікнами. Микита Іванович розбагатів. Сталось це зовсім випадково. Коли німці, злякані пострілами, кинулись урозтіч з маєтку, забувши про своє добро, він перший догадався забрати пізно вночі витяжки, що лежали в панській коморі. Коли вранці селяни схотіли поживитись, то побачили розбитий замок на дверях, а в самій коморі темні плями на тих місцях, де лежала шкура, та в кутках—розруйновані мишачі гнізда. Попервах ніхто не міг подумати на Микиту Івановича, бо ніщо не змінилось у його поведінці: у свята, як і раніше, він надівав салдатський синій мундир з Георгієм і підспівував на криласі. Тільки через півроку, коли мало не всі забули про таємну пропажу, він почав шити чоботи, продаючи їх за хліб. Теслі збудували йому хату, найкращу в селі... Він сидів біля вікна, на сонці, пихкаючи за роботою люлькою. Микита Іванович сам собі варив страву, сам прибирав у кімнаті і дуже не любив, коли сторонні з цікавості обнюхували його кімнату. На Великдень та Різдво до нього приходила смажити ковбаси та пекти паски Вустя. Всі радили його женитись і кожна удова, найвродливіша й най-багатша, вийшла б за нього. Але він і в шістдесят років волів залишатись парубком.
Ще було зовсім рано: сонце не сходило, коли я постукав у нові, обмазані замазкою, двері. Ніхто не відповідав. "Міцно спить хазяїн,—подумав я і ще сильніше засіпав дверима. Якийсь незадоволений бурмотливий голос вилаявся із середини. Але ніхто не йшов одчиняти. Коли я ударив кулаком, то крізь двері донеслись уривки якоїсь сварки. Якась жінка щохвилини кричала дужче. Згодом в її лайці я розчув ті безглузді слова, яких вживала тільки Вустя. Микита Іванович, мабуть, жінку бив, бо раз-у-раз лайка припинялась і чулось важке хлипання.
— Геть!
Я думав спочатку, що це на мене, і дуже образившись, хотів піти назад, додому, та двері відчинились і з них виглянуло заспане, набрякле обличчя Микити Івановича. Він примружив опухлі очі і крикнув, не побачивши мене:
— Який там біс спозаранку людям виспатися не дає?
— Це я... до вас із просьбою...
Мій голос, мабуть, був найнебажаніший хазяїнові в цей момент. Він не знав навіть, що сказати.
— Борошна хотів у вас позичити!
Двері одчинились зовсім і я побачив порожню кімнату з нефарбованою підлогою, на якій валявся кожух і подушки, звалені з лави. Вустя, що сиділа на них, скорчившись, підвела голову і крізь сльози посміхнулась, глянувши на мене. До Різдва було далеко, а до Великодня ще далі—що б робила тут Вустя. Я глянув на Микиту Івановича,—він, мабуть, зрозумів мій мовчазний погляд, бо заговорив перший:
— Вона, батюшко, захворіла трохи... Ну, звісно, сирота—хто їй дасть притулок?.. Так я ото і взяв її до себе, ближня ж вона мені.
Вустя, яка напружено вслухалась у розмову, раптом випросталась, хоч і була в самій сорочці.
— Ви, батюшко, йому не вірте,—забалакала вона,—він часто кличе мене ночувати... І б'є... Сьогодні, коли почув, що ви стукаєте, ударив мене потягом: і зараз дуже болить
— Замовч!..
За цими словами Микита Иванович підбіг до баби і почав її бити щосили кулаками.
— Ви б її не били...—сказав я, легенько взявши за руки хазяїна.
— А ти не втручайся!.. За борошном прийшов?! Злидні чортові! Вроді старців такі попи, як ти.
Я ніколи не сподівався од завжди ввічливого, чемного і статечного Микити Івановича такої лайки.
— Ви не маєте права так казати... За Вустю заступаюсь, бо вона дурне, нерозумне створіння... А борошна не хочете дати, так це діло ваше...Я собі піду.
— Так собі й підеш? А потім усім розляпаєш, що от, мовляв, який титар той у мене... Брехні розпускатимеш... Я ж кажу, що вона хвора. Хто краще знає: я чи вона? Ви ж самі кажете, що вона дурна, а мені не вірите.
— Я нічого не знаю. Кожен живе, як хоче... Я прийшов тільки за борошном.
— Геть, хитра іродова душа!
Звичайно, я пішов. А в хаті плакала Вустя, яку знову став бити Микита Іванович.
Так я нажив собі ворога. Я давно тієї думки, що багатство псує людей і дає їм право незаслужено ображати інших.
Того разу борошна достала в якоїсь своєї родички Марфа, а потім у замку одкрився санаторій, який несподівано дав мені заробіток. Я їздив на станцію, то з пасажирами, то за всякими продуктами,—тоді з мене став добрий хурщик, спочатку всім було чудно, що піп хурщикує, але поволі звиклись. Та й ніяк я не був похожий на священика в той час, поганеньку кіску свою, що одна тільки нагадувала про мій сан, я ховав під заячу шапку,—а хто б сторонній відрізнив мене, одягненого в кожух, рукавиці, з башликом на шиї, од тих дядьків, що йдуть взимку біля своїх саней.
Коли б не одкрився в замку санаторій, може б, моє життя і кінчилось так звичайно, як почалось. Я сам ніколи не цікавився своїм майбутнім, бо думки про сина заглинули дозвілля,—але коли б мені самому довелось вгадати його, я б помилився.
— Васю, ти б взявся за щось, за якусь роботу абощо, а то і на виду змарнів ти, і забалакуватись став,— так тобі недовго й збожеволіти.— Сказала матушка. Вона нишком, без мого дозволу, ходила до лікаря, турбуючись про моє здоров'я.
— А що тобі сказали в лікарні?—спитав я відверто, бо мені самому хотілось стати іншим.—Невже ти думаєш, що в моїй голові не все гаразд?
— Що ти, бог з тобою!—замахала вона руками.
Один з трьох червоноармійців, які довгий час стояли в нас, полюбив мене, і. від'їжджаючи, подарував матушці ватянку, а мені стару рушницю.
— Даремно ви даєте мені зброю!—сказав я.
— Хіба це зброя?. З неї й зайця не вб'єш...—посміхнувся він.
— Однаково мені не можна полювати.
— Ну, тоді продасте.
Рушниця зосталась у нас. Довго вона лежала в чулані, непотрібна нікому. Але восени я про неї згадав... У наших лісах дуже багато всякої дичини, але щоб бити її, треба добре знати місця, а хто ж краще за мене їх знав? У випадковій розмові санаторійний лікар похвалився, що він би з охотою купував куріпок і за кожну платив би добрі гроші. Тоді я, забувши про заборону полювання для священиків, став мисливцем. Увечері я йшов до замку з убитою за день птицею. Лікарева жінка дуже хвалила м'ясо куріпок, але я жодного разу не насмілився покуштувати його, бо був би злочин—розкошувати в злиднях. Лікар, крім грошей, давав мені ще і старі, непотрібні йому, газети, як і ми з матушкою прочитували, при світлі каганця, од першого до останнього рядка.
Мій ворог, Микита Іванович, розносив про мене найгірші чутки. Нової влади він не любив і вважав негідним християнина тримати в руках ту газету, де боло б щось безбожне. Доноси, підписані його іменем, читав дуже часто благочинний, що надсилав до мене суворі листи. Але полювання мене захопило, а в газетах я надіявся щось знайти про сина, і моє передчуття мене не обдурило.
— На, Любо, читай...—сказав я раз увечері дружині, передаючи їй разом з газетою окуляри. Я намагався сказати це якомога байдужіше, хоч голос і зрадив мене. Вона здивовано одірвала очі від шитва. Схвильовано я стежив за нею: ось вона поклала голку, надіває окуляри, бере газету і довго шукає в ній чогось особливого. Тоді я, щоб не мучити її, показую пальцем на дрібно надруковане місце.
"Райпарком,—починає по складах, як дитина в сільській школі, матушка.—Чудні які слова, Васю! До чого ж тут рай?... викликає на четвер Сергія...
Хвилину вона мовчки дивиться на мене, потім газета випадає їй з рук. Вії моргають крізь окуляри і права рука Любина шукає хустку. Я встаю і дарую їй той поцілунок, шо десятків три літ тому був би для неї цілою мрією.
— Он, бачиш, він і живий,—здивовано каже вона, ніби я давно в своїй пам'яті поховав сина.—Давай напишемо йому листа!
(Продовження на наступній сторінці)