Мені так хотілося допомогти цьому хлопцеві, що я сказав:
— Я взнаю вам!
— Та що ви?.. От вам, батюшко, спасибі, так спасибі. Я тут чекатиму... тільки ви хлібця винесіть, не-забудьте!
У кімнаті я надяг новий підрясник. Пославши Марфу до Тимоша з хлібом, я пішов до замку. Мене вже не душили сльози,—я почував себе бадьоро і вірив у щось неможливе.
По двору гуляли кілька німців у касках і щось балакали по-своєму. Вся челядь була знову у повному зборі. Біля парадних дверей замку стояв старий лакей. Він, коли я хотів пройти, не пустив мене.
— Неможна!—сказав лакей.
Ми були з ним знайомі. Він був добрий дідок і розумів моє горе. Але зараз у барона відбувалась якась особливо важлива нарада.
— Так, я почекаю!
Лакей оповів, що пан в останні дні змінився, став лютий, і його, свого найстарішого слугу, вдарив сьогодні ні за що.
— Важко йому вгодити! Не вгадаєш, чого хоче панська ласка!
Я обережно випитав у старого, що вся зброя лежала у залі першого поверху.
Не встигли ми кінчити розмови, як задзвеніли остроги. Лакей випростався і витяг руки по швах, як військовий. Ішов барон. Він був блідий, стомлений, очі стали такі червоні, мабуть, після безсонних ночей. Голене обличчя дуже затяглося дрібними зморшками. Він не-вдоволено закусив губу, коли побачив мене.
— Вам чого?—швидко й сердито спитав він.
— Мій син...
— Знаю! Далі!
Я кинувся йому в ноги і обійняв руками м'які чоботи, але він сердито сіпнув мене за плече.
— Встаньте! З вашим сином у нас свої рахунки. Дякуйте бога, що вас ще й досі не займали. Ви розплодили таких нащадків, що їх мало засуджувати на смерть! Проклясти вам треба такого сина!
—Як же ж так? Рідну дитину?
Та барон більше зі мною не розмовляв. До ґанку підвели коня,—він легко скочив на нього, більше не глянувши на мене.
Заарештовані сиділи у панському льоху, що вхід його нагадував витворну альтанку. Біля східців вартовий, схиливши голову, безперестано ходив уперед і назад. Коли я хотів підійти до нього, він виставив на мене багнет.
— Син... Зоне... Майне іст... пустіть, чоловіче добрий.—Німець, мабуть, зрозумів, бо показав на долоні, що треба добути папірця. Але я був і в коменданта, і в їхніх офіцерів,—усі вони терпляче вислухували мене через перекладача, та жоден із них не зважився написати такі, незначні для їх, слова.
Мукам людини є межа: горе, хоч і справжнє, не безкрайнє, сліз не вистачить оплакувати все життя! Обійнявшись удвох з матушкою, ми сумно втішали один одного і на часинку змовкали, але як тільки нам згадувався син, ми знову заливались слізьми. Марфа хотіла розвіяти наше горе, але сама насилу вимовляла слово, бо великі сльози падали з її очей на долівку, і розтавали там чорними плямами.
— Що робити?—в розпачі питали жінки.
При цій нагоді, я оповів їм про Тимоша, про якого після відмови барона забув зовсім.
— Так біжи ж, біжи швиденько!—прошепотіла матушка.
Та Тимошеві, напевно, обридло ждати, його не було на тім місці...
І коли б не щасливий випадок, то я б ніколи не побачив сина.
Був гарний весняний день. Земля парувала і передавала п'яному повітрю легке тремтіння. Під падалишнім листям ворушилась трава. Чути було, як росте дерево, як шумує молодий сік, як скидає липкий лист пелюстки бруньок, що падають, шарудять по лісі без кінця. Природа чекала великого свята і врочисто вбиралась.
Мої батьки передали мені чисту віру. Але, хіба бог був мені дорогший за сина? Ні! Я тієї хвилини навіть зовсім не думав про бога. Я ніколи в житті не був байдужіший до віри. Коли б мені хто дав рушницю і сказав, що нею можна врятувати сина, хіба б я вагався... Рука б мені не здригнула вбити десятки людей, щоб побачити живим і радісним його.
Коли я сидів у самоті на пагорку і поринув у важкі думи, з дороги донісся цокіт коліс. Через хвилину почулись радісні вигуки і плач. Я встав і побачив надзвичайно довгу циганську валку. Велике було здивовання, коли моя пам'ять впізнала у деяких дядьках своїх селян. Спочатку не вірилось. Невже це вони?
Чому саме вони з’явились такого, тривожного для мене, дня? Першим їхав Сворінь, бо тільки у нього було таке руде волосся. Він, впустивши віжки, які ледве не замотались у колесо, стояв без шапки і жалібно стогнав, довго і шумно дихаючи. На широку бороду текли сльози. Жінки, захлинаючись, притискували до себе дітей. А ті, що їхали ззаду, повибігали вперед, щоб глянути на високі вежі замку, за якими ховалася їхня батьківщина. Деякі хрестились, виявляючи цим свою радість.
— Здраствуйте, діти!
Ніхто не почув мого голосу... Тоді я побіг до них навпростець, крізь шипшину, і низько вклонився, знявши шапку.
— Простіть діти, простіть, любі!
Але вони забули з радощів неправду. Ми обіймались, цілувались, немов настав Великдень.
— Еге... Постаріли, батюшко!
На мене дивились сотні очей з великою шаною. Вони бачили в мені найдорожче їм зараз у світі— частку їхньої вітчизни. Забулось усе погане, хоч усі вони були виснажені, худі й змарнілі. Я не впізнав здорового Микиту, що з десяток років тому міг понести, взявши в оберемок, два лантухи, повно набитих зерном. Хіба це стояв він переді мною? Хіба це той Микита, що запрягався у віз сам, коли приставала поганенька шкапина? Плечі тільки зостались однаково широкі, але одежа висіла, як на опудалі з паліччя. Щоки сходились одна з одною,—вони зовсім позападали і розтягли шкуру на високих вилицях.
— Що з тобою, Микито?
— Те й, що з усіма... Добре, що хоч землю рідну довелось побачити... Скільки людей ми кинули на тім проклятім Амурі, а скільки розгубили дорогою? Буде і тут вам, батюшко, робота.
Інші сумно посміхнулись. Але й ці слова не затьмарили їхньої радості. Зацокотіли колеса, захитались брудні, запорошені, полотняні халабуди, напнені на возах, застукали ясла, скрині, прив'язані ззаду,—валка рушила. Підводи обминули замок, переїхали став і спинились на луках, над річкою, на тім самім місці, де стояло село.
— Отут же моя хата стояла... Отут хлів...—казав якийсь дядько, одшукавши місце свого дворища.
— Я вулиця як заросла!
Жінки біля річки мили казанки і набирали води, щоб варити вечерю. Подекуди позаймались вогники, і табір ожив: діти бігали, скакали, як коники,—їм було дуже весело, тільки тоді стихав їхній гамір, коли дядько гнав їх подалі од того возу, де лежав хворий, вкритий кожухами.
— Кінчилась циганська жизнь, будь вона проклята! Покуштували куті-меду!—крикнув хтось,
У лісі зашуміли сокири і, як буря, звалився перший дуб. Всі забули про барона. Один я тільки думав про нього. Але я нікому не насмілився сказати про пана, бо не хотілось руйнувати найкращі хвилини цих людей.
Ще сонце не зайшло, коли за кучугурами, в дорозі від цукроварні, показалось три вершки.
— Люди добрі, що то воно буде...—Крикнув хтось з натовпу, впізнавши в передньому барона.
— Пан, пан їде... Діти, що, мабуть, досі й не чули про нього, од одного цього шепотіння вчепились за материні спідниці. Всі вдивлялись у вершника, що його кінь збивав цілу хмару куряви і щораз ближче наближався до гурту селян.
Барон ударив острогами коня і швидко під'їхав до табору. Його здивували підійняті голоблі, коні, що паслись спутані, ці обірвані люди, обличчя яких він давно вже забув.
— Чого ви тут розташувались? Для циган є вигони по селах!—проказав він...
— Не добачаєш, прости на цім слові, пане. Не цигани ми, а селяни, що приїхали на свою землю.—Рішуче сказав Микита, що виступив наперед. Голова йому витяглась із вузького коміра куцини, а на жовтому чолі од напруження виступив великими краплями піт. Він не зводив очей з пана, що на хвилину зніяковів, не знаючи, що робити.
Настала мовчанка. Раптом барон струснувся на сідлі, ввесь несамовито засіпавсь і крикнув:
— Геть! Геть, за хвилину звідціль.
— Ні, пане, відціль ми не поїдемо!—тихо промовив Микита, стримуючи за вуздечку коня, що не міг встояти на місці.
— Прогнать їх!
Але німці його не послухали,—їх було тільки двоє. Вони бачили, що дядьки поволі, спокійно один по одному почали здіймати голоблі. Один з них, щось сказав баронові, який на відповіді посміхнувся і повернув до замку коня.
— Бунти...—крикнув він, од'їхавши далеченько від табору.
Селяни посміхались.
— Ну, що взяв?
— Ми, брат, учені!
— Злякався?.. Так йому і припекло: геть та геть. Вони, щасливі із своєї перемоги, весело між собою розмовляли, а на Микиту дивились усі, як на героя.
Але він з цього повеселішав і, схиливши голову й заклавши назад руки, все ще стояв на тім самім місці, де здержував баронового коня. Один дід підійшов до мене.
— Як воно далі буде?—спитав він.
Старість не така наївна, як молодість: дід знав, як може, і почував, що страшніше ще впереді. Коли я йому сказав, що в замку цілий загін німців, він зблід.
— За що ж така кара?
Нас оточила юрба. Я бачив, що того настрою, який всього хвилину тому назад примушував глузувати з пана, не залишилося й сліду. Мабуть, не одному хотілось якнайшвидше запрягти коня. Один молодий парубок вже одходив од гурту, сказавши, що йде глянуть на коней. Але Сворінь сердито схопив за руку хлопця.
— Не смій одходить! Не обдуриш—тікати нічого! Як умирать, так усім. За чим же ми сюда їхали?
(Продовження на наступній сторінці)