— Чому ти, отче, не до семінарії оддав сина?., гімназія... університети... студенти!..—крикнув він.
Слина бризнула на мене і на ченця, що непомітно витерся хусткою.
— Барон...—несміливо почав я. Мені хотілось збрехати про мою залежність од нього, але при цим слові єпископ скривився.
— Який барон?
Чернець швиденько назвав прізвище.
— Це на нього замах робив син?
— Він не робив замаху.—Я плутано оповідав про вчинок сина, намагаючись виправдати його в очах єпископа, але він знову перебив мене.
— Мерчани, Сушки, це він скупив у князів?
Про те, що якийсь десяток літ тому молодий барон, справді, скупив князівські маєтки, я чув од когось. Єпископ сердито встав, і одштовхнув теку так, що з неї додолу злетіли папірці, які ми вдвох нахилились підіймать.
— Однесіть це,—сказав до ченця він.—Так, виходить, твій син бив барона...—Радісна й задоволена посмішка з'явилась на устах єпископові. Це мене підбадьорило, я признався.
Хай простить мені син! Я оповів правду. Сказав про нещасних селян, про листа,—я забув, що переді мною не матушка й не Марфа. Єпископ схилив голову на бік і правою рукою гладив шовкову бороду. Коли я кінчив, він схопився з крісла.
— Це вчинок не християнський...—суворо промовив він.—Але є негідники, яких божою рукою люди карають на цім світі. Миколай, чудотворець Мірлікійський, на вселенському соборі ударив єретика...
Я сам не вірив собі. Владика виправдував сам мого сина. "Яке чутливе серце! Як він розуміє страждання інших, — думалось мені. — Справедливість не вмерла. Вона ховається там, де ми ніколи не сподіваємось ЇЇ зустріти." Якесь рабське замилування владикою штовхнуло мене поцілувати йому руку.
Він підвів мене і посадив біля себе. Щохвилини владиці настрій кращав. Я мусів був кілька разів оповістити неприємну історію із бароном, раніше, ніж вона єпискові набридла. Коли він реготав, очі закочувались далеко під тонкі брови і ставали білими, як у сліпого. На моє здивовання, єпископа цікавило якраз те, про віщо навіть не личило йому питати. Він перебивав мене і, хитро примруживши ліве око, шепотів:
— Так як він його вдарив?.. І барон відразу упав?.. Хоч мені зовсім не було весело, але я теж мусив був сміятись.
Дуже багато незрозумілого було для мене в такому прийомі. Коли б я їздив у кареті і був би, в гіршому разі, протоієреєм собору, я міг би сподіватись на таку ласку. Тому підозріння мучили мене, я до дрібниць згадував першу візиту теперішнього єпископа, що був тоді ще вікарієм.
Мені спало на думку: може, це все зроблено, щоб випитати? Може, раніше, ніж я виїхав з міста, чернець вже йшов до поліції з моєю сповіддю?.. А владика скористався з моєї наївності і зараз, мабуть, радісно хвилюючись, потирає руки, що вдруге мене обдурив.
... Ніч. Справжня глупа ніч. Клацають підкови об сухий ґрунт. У вузьких стежках гладить обличчя м'яке листя ліщини. Скрізь тихо; здається, що ввесь світ чує твоє дихання.
Доїхавши додому, я сам поставив у стайню коня і ввійшов тихо в будинок. Матушка схилилась на стіл,— вона, мабуть, довго чекала мене, бо біля неї горіла, ледве-ледве освітлюючи кімнату, маленька лампа. Я приніс з собою ящик із запашними яблуками, що його дав мені єпископ. Це він робив завжди, показуючи цим свою щедрість і прихильність. Отже, ця річ вважалася звичайним проявом ласки. Але не так мені здавалось це. Я довго дивився на сонне спокійне обличчя дружини, на зморшки, що зіпсували вже шкуру, на слух'яну постать, що безтурботно відпочивала,—і мені стало боляче. Я з грюком кинув яблука на поміст, а сам щосили сіпнув матушку за плече.
— Любо!
Вона кинулась спросоння, але, побачивши мене посміхнулась. У неї завжди цей рух уст був чистий і щирий. Та тепер мені обличчя здалося облудливим... Скільки в ту хвилину я, під неприємним вражінням своїх підозрінь, бачив брехні в її ясних очах?
— Ваш єпископ прислав вам яблук! — сказав я, намагаючись якомога більше образи вкласти в ці слова. Матушка поцілувала мене, а потім підійшла до ящика.
— Гарні яблука! Спасибі їм!
Я махнув рукою. Хіба такій товстошкурій жінці можна чим-небудь дошкулити? Вона не удає, що не розуміє, вона, справді, не розуміє!
Кілька днів я майже не розмовляв із нею. Вона, узнавши причину, зранку до вечора зітхала і теж не насмілювалась забалакати, а часто, бачачи мене похмурого, витирала краєм хустки очі.
Може, ми прожили б усе життя так, якби одного разу я зовсім випадково не довідався, що ненависть єпископа до барона цілком природня. Річ у тім, що єпископ дуже любив свого старшого брата, колись багатого князя, що надміру захоплювався кіньми і жінками. Через таку свою вдачу князь утратив обидва свої маєтки, які прилучив до замку барон. Це зробило єпископа непримиримим ворогом нашого пана. Почувши цю новину од прикажчика, я побіг до дружини і кинувся їй у ноги.
— Любо, прости мене!
Вона підвела мене і зовсім спокійно промовила:
— Я тебе, Васю, давно простила...
... Все дрімає. Біля груби гріється кіт і щось оповідає сам собі. Годинник поволі стукає,—прислухаєшся, почуєш колискову пісню, од якої стане ясно й спокійно. За столом, з пером у руці, я відчуваю врочистість пізнього часу. Мені байдуже до всього, що робиться зараз за стінами. Я пригадую той рік, коли до мене приїхав отець Мегейда, але на цей раз не гордий, а якийсь сумний і принижений,—таким я його ще ніколи не бачив. Матушка поцілувала йому руку і мерщій побігла на кухню ставити самовар стурбованому гостеві.
У відчинені вікна чулись нові пісні, видно було біля замку гурти людей, що жваво щось обмірковували з газетами в руках. Новини тоді всіх цікавили. Цукроварні і ґуральні стояли порожні,—гудки змовкли. В економіях цілий день ревла голодна худоба. Замковий управитель напередодні зник,—челядь переказувала, що він поїхав сам без кучера, який п'яний проспав цілу ніч у бур'яні. Од дверей панського льоху хтось уночі одбив важкий замок і порозбивав пляшки з найстарішим вином. Увечері на обрії займались пожежі,—здавалось, що вся земля стала іншою, що не один, а десятки місяців сходять над нею, засліплюючи кривавими загравами очі... Та осінь була надзвичайна.
— Не чули нічого про сина?—спитав отець Мегейда, суворо похмуривши брови. Він ходив по кімнаті, заклавши руки за спину, і раз-у-раз струшував сивою красивою головою. Він став, перебираючи шовк бороди, проти комоду, покрутив синову картку в руках, раптом сердито поставивши її на місце.
— Революція!.. Тепер я все розумію...—Він закинув за плечі пасми волосся, немов воно йому заважало говорити.—Тепер мені зрозуміло все... Кожен чоловік шукає кращої долі. Чому ми не можемо думати, що є на світі такі люди, які знають, бачать майбутнє, ну, як оце я вас... Можливо, що ваш син і знав... Були ж колись пророки... Хто міг повірити в те, що зараз робиться?... Мені здається, що ваш син далеко вгору піде...— Борода, що досі здавалась замерзлим пінистим струмком, раптом ожила, а його вуста намагались зробити мудру й глузливу посмішку,—але вона вийшла жаліслива і неприємна.
— Хіба ви чули що-небудь про сина?.. Про Серьожу?..
— Про Серьожу?.. Ні! По Серьожу я нічого не чув... у нас там такого нема... Але про Поповича чув... і от я в цій справі до вас і приїхав...
Кожне слово вражало більше і більше. Матушка прийшла з кухні, обіперлась на двері, боязко прислухаючись до того, що оповідав благочинний.
— Дожився на старості літ!—почав він.—Дім мій одібрано. Ще навесні, після того, як стались непорядки, які називають революцією, до мене прийшло два чоловіки. Один був у солдатській шинелі з ґвинтівкою, похмурий і чорний, як циган. У нас його й прозвали Циганчам, бо дуже він смуглявий і маленький на зріст. Другий у піджаку, ще суворіший у погляді... Пам'ять у мене гарна, я майже не забуваю тих облич, що доводилось мені бачити... І в другому я побачив щось знайоме. Але, де я міг бачити цю людину, важко тоді було пригадати. "Шановний отче,—звернувся до мене той, що в піджачку,—ревком дає вам три дні на те, щоб ви вибрались із цієї (він не сказав "своєї") садиби. Думаємо, що ви, як розумна людина, не примусити нас сажати вас у холодну". Як так? Я спочатку не розумів, відкіль і куди вибратись? Із своєї садиби, руками своїми нажитої?! Аж чудно стало. Такі жарти в доброму товаристві можна припускати на перше квітня, але не в такий час, коли приходять казати це із зброєю. "Це ж мій будинок, панове! Я заплатив за всю садибу готівкою". "Ми вас не будемо переконувати... Мабуть, правда тому, що якщо ви заплатили, так у вас гроші були,—посміхнувся той, що у піджачку.
... "Та кинь його, Серьожко!—сіпнув товариша другий, похожий на цигана.—І охота тобі з ним балакати. Вони пішли і тільки на дверях, той, що в піджачку сказав, як до дитини: "Ви ж нас послухаєтесь?" Вони вийшли із сміхом, ніби мені розказали цікаву анекдоту, і забули, а може, не схотіли зачинити за собою двері. Господи, який глум! Я потім переконався що це, справді, серйозно. Але ж я не барон, і не князь, і не граф. У мене всього двісті десятин. Не розумію і зараз?!.. Але потім я довідався, що пам'ять моя не помилилась.. Цей попович—ваш син. Я таки впізнав його. А циганча—якийсь босяк. Був десь у Сибіру, войював потім... А родом сам теж з-під замку. Тиміш чи що, його звуть...
(Продовження на наступній сторінці)