«Батько» Василь Вражливий

Читати онлайн повість Василя Вражливого «Батько»

A- A+ A A1 A2 A3

Жінкам таких речей неможна казати. Тому ми вийшли до суміжної кімнати. Я не міг засвітити лампи. Ввесь час зрадливо тремтіли руки.

— Дайте, я сам...

Сергій поклав сірники на стіл і сів на ліжку, біля мене. З його поведінки я розумів, що він хоче говорити зі мною. Ми зачинили двері, щоб не заважав матушчин плач. Через одчинене вікно в кімнату зазирала приємна свіжа ніч. Застукали цебра,—Марфа несла коневі воду.

— Мабуть, ще рано напувати? — байдуже спитав Сергій.

— Вона замішує!

Обидва ми цікавились всім тим, що було поза нами, і боялись виявити те, що робиться в нас самих. Син узяв у мене папіросу і запалив.

— Ти хіба куриш?

— При вас вперше.

— Ну, кури... кури... мені однаково.

Отже, батько і син сиділи, як два приятелі, хоч ніяк не скидались на їх. Я у старенькій фіалковій рясі, соромливий більше, ніж він, і, мабуть, ще безпорадніший— Сергій суворий і задумливий. Схилена голова не підіймалась зовсім, ніби він щось роздивлявся на долівці. Сердешна дитина! Він, мабуть, не менш од мене мучився-Дзиґарі вдарили першу годину. Матушка замовкла,— вона або заснула, стомившись од плачу, або підслухувала під дверима. І те і друге з нею траплялося.

— Ну, тату, я хотів з вами попрощатись. Я навмисне не покликав сюди маму, щоб вона не наробила зайвого лементу.

— Як попрощатись? Що ти, сину, невже ми тебе проганяємо?

— Я цього не думаю... Отже, умова: будемо розмовляти спокійно і розумно. Учора вас екстренно викликали до директора. Сьогодні мене і вас, напевне, покличуть до поліції. Завтра ви примушені будете поїхати до єпископа .. Я даремно був такий гарячий,—боюся, щоб вас не позбавили парафії і не розстригли...

— Та що ти?

— Все може трапитись. Я певен, що барон заспокоїться тільки тоді, як я опинюсь у Сибіру, хоч, здається, я й молодий для цього... В його очах, а, виходить, і перед усіма, я небезпечна людина, злочинець, не вбив його тільки тому, що позбігалися сторожі. Коли вас. питатимуть у поліції про мене, то мовчіть про Тимоша. Він тут зовсім не при чому. А коли робитимуть трус, то я думаю, що у вас нічого злочинного не знайдуть.

— Скажи сину, може ти справді... революціонер...— останнє слово важко було вимовити, не тому, звичайно, що я їх уявляв зарізяками, як це артистично в своїх казанняк робив отець Мегейда, а просто тому, що-майбутнє сина визначалося цим словом.

— Я ще молодий для цього...

— Але ж ти віриш у бога?

— Не будемо, тату, про це говорити.

У другій кімнаті Марфа давно погасила світло.. Розвиднялось, на селі почали співати півні, коли син,, щоб не турбувати матері, виліз у вікно. Я йому подав узел, заготовлений ним раніше, потім швиденько побіг до комоду і вийняв тридцять карбованців — усі наші гроші. Він їх не хотів спочатку брати, але потім подумав і взяв.

— Куди ж ти йдеш?

— Далеченько.

— Сергію, навіщо ти зараз мене ображаєш, хіба я ворог тобі?

У темряві він вийняв із кишені блокнот і подав мені свою адресу.

— Ну, прощавайте!

— Підійди ж до мене, голубе... Я тебе поцілую.

Я дивився на його постать, що йшла невідомо куди. Зійшло сонце. Проміння освітило дорогу, на якій ще не загубився слід мого сина.

Навіщо я його пустив?.. Мене огорнув сум, бо тепер тільки я зрозумів розлуку.

Самотньо стало в кімнаті... Сина нема... Чи повернеться він коли-небудь. Ось його ліжко... Воно знову стоятиме порожнє... Як холодно в цій кімнаті!

... Ліжко синове й досі стоїть на своєму місці.

На ньому ніхто не спить. Як за живою істотою, за ним ходить тепер матушка. Воно чистіше й чепурніше за наші. Воно все чекає на свого хазяїна, що по-дитячому похмуро поглядає з комоду. Втішити душу, поринути у мрії, я приходжу сюди, де на вішалці й досі висить гімназіальна шинеля свавільного хлопця.

Краще було б, якби син помилився. Але природа зробила його на диво розважливим, здавалось, що він ніколи не .міг помилятись. Мене викликали і до поліції і до самого єпископа. Якийсь офіцер з гнилими зубами мав право глузувати з мене підчас допиту. Між нами відбувалася коротка розмова. Офіцер, огидливо смокчучи зуби, питав мене:

— Так де син?

— Не знаю,—відповідав завжди однаково я.

— Як же ж так?—вишкіряв він зуби.—Священик і говорить неправду!.. Невже й на цей раз ви завдаватимете мені зайвого клопоту?

Але, де треба, я був німий і глухий. Правда, мені обридало топтати пороги в поліційський управі і одриватись од діла, їздивши до міста, бо часто навмисне довго мене продержували в брудній кімнаті, з обтертими стінами, де глибокі вікна нагадували в'язницю. Я сидів на старому ослоні, дивлячись на тих людей, що щось записували. Вони байдуже виконували свої обов'язки. Коли їм руки втомлялись, вони жваво розмовляли про оперетку, про скандали, що траплялись у їхніх знайомих, а офіцер помічав мене, коли йому хотілось.

— А, це ви?—казав він, ніби бачив перед собою знайомого злодія.

І все починалось знову. Узимку тільки кинули мене тягати. Але причиною була не їхня добросердність.

Єпископ мене прийняв інакше. Ми з ним не бачились мало не дев'ятнадцять літ. Коли, нарешті, мене допустили до нього, він, як і раніше, суворо глянув на мене. Я підійшов під благословіння і смиренно поцілував руку.

— Прізвище?

Я сказав.

— Пам'ятаю, пам'ятаю...—Він навіть потер собі чоло, хоч я певен, що якщо не мене, то, у всякому разі, матушки він не забув... —Це там... Така прекрасна природа Ліс...

Колись красива, білява борідка уже трохи посивіла, на скронях проклала доріжки лисина, але, щоб волосся було буйніше, єпископові його завивали, як примхливій жінці.

Владика поринув у спогади. Він навіть розреготався здоровим, чужим цим похмурим кімнатам, сміхом, згадавши комічну, на його думку, історію з ревізійною книгою. Початок був гарний. Я сподівався гіршого. "Можливо їхнє високопреосвященство забули, за чим мене викликано, і страшніше впереді, це трапляється з вельможними особами". Я не зводив очей з єпископа. Мені уявлялось,—ось зараз його ласкавий тон перейде на грізний, затримтить борода, і я не знатиму, що мені робити. Минуло п'ять хвилин, потім десять, а владика все ще оповідав свої переживання підчас подорожі, немов був радий, що знайшов такого покірливого слухача. Коли змовкало його тихе буркотання, з чекальні крізь гардіни долітав шепіт та нетерпляче покашлювання світських дам, що не звикли, щоб перед ними хтось довго засиджувався.

— Там чекають... — шепотів на ухо молодий вродливий чернець.

— А-а,—морщився незадоволено єпископ.—-Вони всі дурні, прости господи, як отара безплідних баранів. Вони хочуть і зараз зробити із мене мощі. Я не люблю їх! Вони приходять дивитись, як на мерця.

Розмова ставала зовсім не такою, як я думаю. Не знаючи яким рухом, словом, поглядом одповідати на запитання, я ловив очима жести та посмішки ченця, що, як лялька, хитав головою.

Раптом мовчанка. Мені здавалось, що весь ліричний скарб єпископа вилився словами. Він стомився і покашлював тихо й сухо.

— Вам же заборонено багато балакати,—якось з докором сказав чернець.

Дивлячись, як хитається важкий оксамит портьєри, єпископ сердито взяв із столу цукерку і сказав про себе:

— Як люди не вміють шанувати спокою. Заборонено... Жити теж скоро буде заборонено. Ті вкрай мене стомлюють!..—показав він очима на двері.— Я дуже нещасний.

Іздавна ще я звик довірятись на людей. Чоловік родиться нещасним зроду. Хто це видумав, що з'явившись на світ у сорочці, майбутню людину доля засипле щастям? Коли б так було, хіба б людство склало казки про рай? З роками я став про все міркувати... І от, глянувши на дорогу і важку меблю, на темні пухкі килими, священні картини, вдихнувши пахощі ладану, я подумав: "він справді нещасний. Може, йому не хочеться й дивитись на безліч хрестів, що розкидані, як візерунки по вікнах і на креолах, може очі йому стомились од похмурих кольорів і їм треба веселих барв сонця і неба. А він, кінець-кінцем, чоловік із плоті і крови, примушений терпіти і бути мучеником поневолі".

Єпископ обережно відчинив вікно.

Зашелестів сад,—пахощі молодих яблук, квітів, голоси,—все це полинуло в кімнату.

— Душно!.. Чуєте: розмовляють. Це управитель мій здав в оренду сад... Чуєте, голос дівчини... приємно слухати. А тут у кімнаті... все інше... мури душать, тиснуть, важко якось... Ви, мабуть, помітили, що тут і ходять усі навшпиньках, немов я оддаю богу душу.

Довелося заспокоїти владику. Чувся справжній не-підроблений біль. Звичайно, сльози викликані хвилинним зворушенням, не виявляли добрості, інакше його б не боялись протодиякони.

Моє втручання ледве не зіпсувало настрою владиці. Він не любив, коли хто заважав йому жалітись, хоч би навіть співчуттям. Він грюкнув вікном, з їжився і сховався у величезнім кріслі. Я встав. Сухим і розгніваним голосом він покликав до себе ченця, що присунув до нього велику теку.

— Ага, так, так... Що за шум?., вічний якийсь гармидер... Що мене звести з світу прийшли чи що?— крикнув він у порожнечу, грюкнувши палицею.

У чекальні стало тихо. Надто голосно шарудів папір під довгими пальцями єпископа. Сонце заткало віконечні смуги, світлі плями його впали на бліді уста, що щось сердито жували. Немічним видався мені владика тієї хвилини.

(Продовження на наступній сторінці)