Крізь гамір я почув сухий сміх Микити Івановича. Як раптом може змінитися чоловік! Хвилин дві тому ці люди стояли побожні, чемні, спокійні, а тепер очі їм розпливлись, як масні плями, вони щось кричали, мабуть, загрожуючи мені. Я не міг одірвати погляду од однієї сивої баби, що витягла голову наперед і стукала об поміст кійком. Моя свідомість ліниво сприймала тег що коїлось біля мене. Я не почув першого удару, бо болю не було, хоч до вух мені донісся переляканий зойк матушки. Потім вікна, люди, ікони, ясна пляма одчинених дверей,—все захиталося, і мені здалося, що я зомліваю і поволі хилюся на східці. Якось мимо волі я зашепотів:
— Бийте, вбивайте.
Я чув, як голос мені знесилюється, але не пам'ятаю, коли він замовк.
— Живий?
Це сказано тихо й далеко. Скрізь—тиша... Я не знаю, кого і про віщо питають. Хтось узяв мене за руку і, протримавши її деякий час, промовив на цей раз веселіше:—Здається живий.
... Очей я не розплющую; боюся навіть скрикнути, коли мене кладуть на щось м'яке і, колишучи, несуть невідомо куди.
Вікно завішено зверху донизу, щоб чужі очі не заглядали в кімнату. В кутку, де були ікони,—порожні цвяхи та павутиння. Матушка всі образи перенесла до кухні і там із Марфою б'є важкі поклони, заливаючи кімнати шепотом, зідханнями, що загойдують мене, як колискова пісня. Я остриг собі волосся і став дуже чудний: сивизни не видно майже, голова зробилась мала, а постать, як у хлопчика.
Синяки та сліди од гострих нігтів поволі зникають,— сам на собі я переконуюсь в живучості людини. Але мені ніяк не хочеться жити: я не дякую Вусті, що, вибігши з церкви, своїм криком покликала людей із санаторія, які і врятували мене. З села приїздив міліціонер, питав, хто саме мене бив, але я сказав, що нічого не пам'ятаю.. Проте, плями моєї крови і досі чорніють перед вівтарем на плитах.
Я довго хворів і, видужавши, соромився виходити з хати. Шапка налізала на самі вуха, вона лоскотала шкуру так неприємно, що я запинав голову хусткою. Діти з реготом злазили на призьбу і тікали, коли я ставав, старі селяни ховали посмішку в густих вусах і одверталися, щоб не так образити, баби показували на мене пальцями, ніби я мав дві голови.
Церква стоїть порожня і самотня між хрестами цвинтаря. Через голу паперть вітер несе стовпи сніжаного пороху і на східцях можна у сухому розсипчастому снігові провалитись з головою. Цілий місяць не ступала нічия нога на камінь плит, бо ключ у мене, а я все чекав, поки приїде благочинний.
Коли проторувалась санна дорога, отець Мегейда приїхав до мене. Жодного разу матушка не зустрічала його з такою надією.
Притулившись вустами до його червоної й чистої руки, вона разом з поцілунком загубила йому на шкуру й кілька сліз.
Вона не знала, чим догодити йому: розвісила біля груби важкий кожух із лисячого хутра, поставила стільця біля самої груби і дивилась з любов'ю навіть на той сніг, що стікав талою водою на підлогу з чобіт благочинного.
Гість вийняв портсигар і запропонував узяти мені папіросу. Це для мене дуже велика спокуса була, бо я забув і смак гарного тютюну. Проте, я навмисне вийняв засмальцьованого старого кисета і скрутив з газетного паперу товсту цигарку.
— Ви, бува не сердитесь на мене, отче Василіє, дозвольте мені по-старому вас називати, я ж розумію все... Чи скоро ви виїздитимете?
— Як? Куди?—злякалась матушка.
— Ну, й хитрі ж ви, прости господи!—сказав, потираючи руки, благочинний.—Що ви криєтесь од мене, хіба я в газету напишу про це чи що? Це ж для кожного ясно! Ваш син, якщо вірити чуткам, добре пристроївся... Я думаю, що вам краще в нього житиметься, ніж тут. Але комуністові із священиком в одній хаті якось незручно, і, на мою думку, ви зробили цілком правильно...
Од несподіванки я не знав, що сказати. Благочинний примружив насмішкувато очі, наполовину сховавши їх під білими широкими бровами.
— Ви сина не чіпайте! — насилу витиснув я із себе.
— Мені до вашого сина байдуже... Дивно тільки, що в той час, коли віра набирає сили, ви проміняли вічне блаженство на ті два-три роки розкошів, які ви думаєте прожити з сином.
— Ніколи я не буду жити в сина!
— Ну, тоді це зовсім безумний вчинок: ви скінчите свої дні між божевільними, бо хіба людина при здоровій пам'яті зважилась би на це.
Він не хвилювався, кожне слово в нього було спокійніше навіть за його обличчя, на якім ледве ворушились вуста.
Він сидів, як вдома, нікого не соромлячись і ні до кого не звертаючись, ніби балакав сам із собою. Матушка посміхалась і часом зиркала на мене, ніби кажучи: "Ага, я ж казала"...
— Правду сказати, я ніколи не був високої думки про вас, як про пастиря. Ви полювали! Ви, священик, виховали сина, який їздив забирати із храмів золото та срібло... Скажіть, чи ви подумали про кару, якої собі заслужили? Прочитайте апокаліпсіс, вам волосся стане догори. Ви обіллєте сторінки цієї священної книги слізьми покаяння. Тінь всадника пронесеться над вами, віщуючи про те страшне майбутнє, що вас чекає... У цей час, коли ми—мученики, ви наважилися зректися вічного блаженства.
— Нате вам ключі і цю книгу про реманент...— сказав нетерпляче я, щоб збити йому красномовність.
— Хіба ви, справді одреклись назавжди?.. Я знаю, що в людей бувають тимчасові припадки, після яких розум їхній знову світліє, хіба ви...
Мені огидливою здавалась і часта, як сніг, борода, яку він перебирав увесь час, і апостольські кучері, зачісані назад, і оксамитовий, певний голос, який зачаровував матушку і Марфу, що з побожністю дивилась на благочинного. Далі я не міг мовчати.
— Ви, праведнику, читаєте мені догани? Ви, лихварю, що віддаєте під проценти гроші, смієте перелічувати мої гріхи? Ви згадуєте апокаліпсіс, який, мабуть, читали ще в семінарії?.. Повірте мені, коли б я мав ваше господарство, з тими кіньми, коровами, з наймичкою та робітником, у мене не хватило б совісті сидіти тут і фарисействувати...
Велика постать благочинного зігнулась. Спочатку він пробував поблажливо посміхатись, але під кінець почервонів, важко задихав і, ввесь струснувшись, ударив об підлогу важкою палицею.
— Нога моя не буде в цьому домі... Хай титар з рук твоїх візьме ключі... Тебе, богоотступнику, тяжко покарає господь за дерзькі слова і блюзнірство.
А я став на порозі, одчинив двері надвір, відкіль ішла густа пара. Це була найбільша образа для благочинного. Він швиденько накинув на плечі кожух, який наполовину волікся на долівці. Спираючись на палицю і кахикаючи, він сів у сани, поблагословивши на прощання матушку, що стояла біля нього дуже сумна.
— Тяжка вам доля випала! — промовив співчутливо він до неї.
Люба щось сказала на відповідь, вони вдвох деякий час розмовляли, —я певен, що вони обоє вважали мене за божевільного.
На землю падав дрібний сніг і слід од саней благочинного скоро зник під ним.
— Васю, скажи, що з тобою?—сказала, підійшовши до мене матушка. Ти б може написав пробачення, а цієї неділі одправив би службу, знаєш, як колись... Благочинний—чоловік добрий і змилується, а люди—та хіба вони пам'ятають що-небудь? Я то мені соромно в вічі людям дивитись, страшно через кладовище ходити,—чує моє серце—покарає нас бог!
— Іди од мене, Любо!
Тієї ночі, аж поки я не заснув, вона молилась і стогнала на кухні.
Кілька разів мені пощастило одвезти хворих на станцію,—я дуже був щасливий, коли виривався з дому.
Раз перед різдвом я вертався шляхом додому. За селом по дорозі мене нагнала Вустя, що на цей раз була як слід і взута, і одягнена. Без мого дозволу вона сіла біля мене і посміхалась, показуючи низку великих і жовтих, як кукурудза, зубів. Після того випадку, що залишив таку прикру для мене пісню, я дуже не любив цієї баби, хоч одній їй я був завдячений своїм життям.
— Батюшко, бережіть свого коня, а то вкрадуть його в вас,—сказала вона, боязко оглянувшись.
— Коли ти порозумнішаєш, Вустю?
Чудно було мені. Про мою шкапину склались цілі анекдоти, бо вона справді стара була й живіт їй став одвислий і м'який, як лантух. Обставини не раз мене примушували водити на ярмарок її, але ж не знайшлось, жодного чоловіка, що підійшов би, хоч поторгуватись. Мабуть, коли б я і даром оддавав, ніхто б не взяв коня. П'ятнадцять верстов, що були до станції ледве-ледве шкапина проходила.
— Хто ж це думає красти, Вустю?
— Чула я...—вона опустила очі і, побачивши, що далеко заїхала за село, мовчки встала.
... Під велику бурю на дзвіниці гули дзвони, шибки пищали, а замкнені двері сіпались, ніби хтось поривався вийти із середини. По бляшанім дасі стукали замерзлі гілки і цілу ніч у грубі вила хуга. Кіт, що лежав біля теплого комина, раз-у-раз насторожено прислухався.
Звечора я замішав коневі і двері стайні підпер кілком. Біля хліва я прив'язав кілька днів тому одного собаку, що блукав біля помийних ям санаторію.
Тієї темної ночі мені погано спалось, але я не надав значіння скрипінню снігу, що раптом почулось у дворі. Проте, коли загавкав собака, я сплигнув із ліжка, бо відразу пригадались слова Вусті. Даремно ми гасили каганця, щоб менше виходило смальцю. Не одна хвилина минула, поки я найшов сірники. Матушка плакала і разом із Марфою мене не пускала надвір.
— Вони заріжуть тебе,—шепотіла вона, узявши мене за руки. Собака перестав гавкати. Почувши мої кроки, він заплигав і задзвенів ланцюгом.
— Васю, іди до хати!—просила матушка.
(Продовження на наступній сторінці)