— Ото два дні сидів я в бібліотеці, літописи перечитував. "Повість временних літ" головним чином. Шукав. — Ну і як? — нетерпляче спитав я.
— Стривай. Зараз. .Спершу давай історію трохи згадаємо. Ну, легенду про те, як засновано Київ, ти знаєш.
— Знаю. Брати Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь! — випалив я.
— Так. Проминемо Аскольда і Діра, Олега, Ігоря, дружину його Ольгу, Святослава, сина його Володимира, Ярослава Мудрого, період розквіту древньої Київської Русі... Поглянемо, що робилося в Києві після смерті Ярослава Мудрого. Влада перейшла до його синів. Великокнязівський київський стіл одержав старший син Ізяслав. Брати його одержали так звані удільні землі — князівства Чернігівське, Переяславське та інші.
І от у 1068 році на південно-східні рубежі Русі напали половці. Київський князь Ізяслав та його брати Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський виступили проти них. На річці Альті половці вщент їх розбили. Святослав з рештками своєї дружини втік до себе назад у Чернігів, а Ізяслав і Всеволод утекли в Київ. Кияни були схвильовані поразкою, половці загрожували їхньому місту. І кияни звернулися до князя з вимогою дати їм зброю, щоб захистити Київ.
Та князь боявся, щоб ту зброю Кияни не повернули проти нього самого, і відмовився.
Тоді вибухнуло повстання, перше в історії Києва повстання простих людей проти правителів.
Повсталі розгромили Гору, княжий двір і двори бояр та воєвод, насамперед ненависного тисяцького Коснячка. Ізяслав і Всеволод втекли. Кияни звільнили з в'язниці полоцького князя Всеслава Брячиславича і проголосили його великим князем київським...
— Для чого? — здивувавсь я.— А звідки він взагалі взявся там у в'язниці, той Всеслав Брячиславич?
— Для чого — я й сам не знаю. А взявся він дуже просто. У 1067 році дружина його була розбита Ізяславом, Святославом і Всеволодом у битві на річці Немизі, а сам він був захоплений під час переговорів у полон. — Він що — такий був гарний?
— Ні. Він пограбував Софійський собор у Новгороді і спалив місто. Повсталих киян він через сім місяців зрадив і втік до себе у Полоцьк. А Ізяслав захопив Київ і жорстоко покарав повсталих. Сімдесят ватажків було страчено і дуже багато осліплено за наказом сина Ізяслава Мстислава, дружина якого перша вступила до міста. — Сімдесят ватажків! — вигукнув я.
— Сімдесят. У літописі так і записано. І е усі підстави вважати, що в першому київському повстанні брали участь і скоморохи. Бо в усіх згадках про скоморохів підкреслюється бунтівний, підбурюючий до непокори їхній характер. Отже...
— Отже, все точно. "Один із сімдесяти, яких..." стратили за керівництво повстанням у Києві в 1068 році!
— Схоже на це. Послухаємо, що скаже Єлисей Петрович.— Чак звів очі догори. Я теж підвів голову.
Єлисей Петрович, як завжди, сидів на гілці, але цього разу не читав, а, зсунувши окуляри на кінчик носа, позирав на нас і уважно слухав. Єлисею Петровичу, яка ваша думка? — спитав Чак. Єлисей Петрович зліз з дерева, вмостився на лавці поряд з нами.
— Слухав уважно і з інтересом. Від себе додати можу, що вперше згадуються скоморохи якраз в історичному документі Повчання про кари Божії", який був написаний саме як відгук на події, що потрясли Русь у 1068 році, тобто на знамените київське повстання, про яке йшлося.
— О, а казали, що історію не дуже знаєте, — усміхнувся дідусь Чак.
— Ну, ця історія мені дуже близька, — заперечив лісовик.— Я ж і сам родом з тих часів. І документ отой історичний "Повчання про кари Божії" нашого брата стосувався безпосередньо. Не раз читав, майже напам'ять знаю. Ось що там пишеться (цитую по пам'яті): "Усякими хитрощами уводить в оману диявол, одвертаючи людей від бога трубами і скоморохами, гуслями і русаліями... Коли ж надходить час молитви, мало людей опиняється в храмі. Варто тільки танцюристам, гудцям чи іншим ігрецям погукати на ігрище бісове, то всі біжать радісно і весь день там стовбичать, участь беручи у позорищі, а коли до церкви покличуть, то людіє позіхають, чухаються, потягуються й кажуть: дощ, або холодно, або ще що-небудь. А на позорищах ні даху, ні затишку, а дощ і вітер, але все приймають, радіючи, дозори влаштовуючи на пагубу душам. А в церкві і дах, і завітря дивне, але не хочуть прийти на повчання". О! .. — Добра у вас пам'ять, — з заздрістю сказав я.
— Ви помітили, — не прореагував на мою похвалу лісовик, — що скоморохи тут названі слугами диявола, а ігрища їхні — бісовими? Отже, як бачите...
— Ой! — несподівана думка раптом майнула в моїй голові.— Ви ж казали, що родом із тих часів і... То, може, ви й брали участь у тих подіях?
— Ні! — зітхнув Єлисей Петрович.— Я ж усе-таки лісовик. Жив я тоді не в самому Києві, як тепер, а в лісі. Правда, неподалік, за Перевісищем. Так тоді називався порослий лісом Хрещатий яр, де нині пролягав Хрещатик. Та й молодий я був тоді дуже, молодий і зелений. У буквальному розумінні. Ні, не брав я тоді участі в тих подіях. На жаль. Але зараз візьму з задоволенням. Разом з вами... Так, значить, тисяча шістдесят восьмий рік. А місяць який, знаєте?
— Не тільки місяць, а й день у літописі зазначений, — сказав Чак. П'ятнадцяте вересня. І починалося все отут, на цьому місці, на Подолі, на торговищі.
— Ясно! П'ятнадцяте, значить, вересня тисяча шістдесят восьмого року. Ану-ну! — Єлисей Петрович поставив на часові-зорі "експозицію", примружився.— Та-ак! .. Скомороха як звали? Нагадайте. — Терешко Губа.
— Та-ак. Губа, значить... Раз Губа, то мусить бути, ясна річ, губатий. Як Сміян, як Хихиня... Може, він навіть предок їхній, — Напевне! — вигукнув я.
— Та-ак... Ого-го! .. Ну й юрмище на торгу. А он і скоморохи. Там десь Терешко наш Губа. Але пізнати зовсім неможливу. Маски на них. Харі бісівські, як тоді говорили. Ну, що ж, поїхали! — Поїхали! — підхопив я. Поїхали! — кивнув Чак.
І враз померкнув світ мені перед очима, полетів я, у глиб віків провалюючись.
... Перше, що я почув, то була пісня. Якийсь скоморох у вивернутому наверх вовною кожусі, у рогатій вишкіреній масці, пританцьовуючи, голосно співав: Ой, хвалився князь, На рать ідучи, Ще й братів своїх На рать беручи: — Ех, єдиним махом Всіх я побивахом! — Та насправді то брехня, То є лжа.— Князь від половців, Мов заєць, біжа. А за ним собачка З мордою Коснячка. Отака-то слава В князя Ізяслава! ..
Як тільки скоморох доспівав, із сірого, бородатого, у полотняних рубищах натовпу залунали гнівні вигуки: — Істинно Губа-скоморох глаголить! — Ганьбище!
— Срамота! — Допоки терпіти будемо? — Скликайте віче, людіє!
І враз загудів, забомкав, скликаючи на віче, дзвін-калатало. І звідусюди — з Подолу, з передграддя — заспішили на торговище люди: ремісники, ковалі, гончарі, сідельники, шевці, кравці, кожум'яки а також купці, торговці й смерди (тобто хлібопашці, городники).
І поки вони збираються, я роздивляюся навкруги. Це наче те саме місце на Подолі, але як воно не схоже не лише на сучасний Поділ, а й на той часів Богдана Хмельницького, а потім Сковороди.
Ми стоїмо на просторому майдані, втолоченому тисячами ніг торговищі. Весь Поділ обнесено столпієм — рубленим з колод валом.
У тому валу ворота, що ведуть на Притику, — гирло річки Почайни, де містилися кліті, до яких причалювали баржі. Хто б подумав, що така вона була велика судноплавна річка! (Тепер від неї й сліду нема.)
Серед рублених подільських будинків і мазанок, що розкидані у безладді, височить церква святого Іллі — перший християнський храм у Києві, зведений ще за княгині Ольги.
На схилах гори ліпилися деінде дворища бояр, яким не пощастило втулитися у Верхнє місто, та здебільшого хати, хижі й халупи ремісників. Це було так зване передграддя.
Далі починалася Гора — Верхнє місто. Там жив князь, бояри, воєводи, тисяцькі, а також гридні — княжна охорона. (Все це розказав мені Чак.)
Гора була обнесена високим валом. А над Боричевим узвозом стриміла рублена триярусна гостроверха вежа з важенними дубовими ворітьми — в'їзд з Подолу і передграддя у Верхнє місто. Ворота охороняли закуті в кольчуги воїни в залізних шоломах, з мечами, щитами і списами. А торговище роїлося і гуло. Людей все більшало й більшало. Та от...
— Людіє! — закричав хтось гучним голосом.— Половці розсіялися по всій землі, сунуть і сюди! Невже допустимо, що прийдуть і топтатимуть київську землю нашу, убиватимуть дітей, жон і батьків наших?!
— Не допустимо! — Не бувати цьому! — На брань підемо з ворогом лютим!
— Не може князь со дружиною — самі Київ боронити будемо! — Оружно підемо на поганців! — Не дамо Києва на погубу! Завирувало віче на торговищі. — Слати до Ізяслава слів! — Хай дає князь нам зброю та коні! Підемо битися! І от уже виділило віче по-нашому делегацію, а по-тодішньому слів (послів тобто), і рушили вони Борячевим узвозом на Гору.
Сторожа біля воріт навіть не спробувала затримати їх, пропустила одразу. Чак, я і Єлисей Петрович полинули слідом. От і Верхнє місто.
(Продовження на наступній сторінці)