За ворітьми зразу праворуч знаменита Десятинна церква (фундамент якої можна побачити зараз біля Історичного музею), а за нею обнесений дерев'яним частоколом кам'яний двоповерховий великокнязівський палац-терем. Упевнено й сміливо йдуть туди сли. І одступає сторожа. Вийшов на ганок князь Ізяслав. — Що треба? — брови насупив. Вклонилися йому сли: — Половці розсіялися по всій землі. Віче ухвалило просити тебе, князю, дай нам зброю і коней, ми будемо ще битися з ними.
Прислухався князь до тривожного гулу, що долинав. ізнизу, Подолу, — в очах мелькнув переляк.
— Ні! — наче камінь у слів кинув, повернувсь і зник у теремі.
Мов туча нахмурилися сли — відмовив, бач, князь народові. А з Подолу вже сунуть на Гору люди. Вже запрудили Бабин торжок, що одразу за ворітьми. Нетерпляче ждуть рішення. І як почули, що відмовив князь, наче греблю прорвало.
— То все від Коснячка-воєводи, пса лютого!
— Він намовив!
— Допоки знущатися з людей буде!
— Бий Коснячка ненависного!
І кинулися до Коснячкового дворища, що неподалік від Софії було.
Глянув я на знамениту Софію Київську. Зовсім не така, як тепер. Наче велика кам'яна гора, з куполами округлими, схожими на куполи Володимирського собору. Коснячка, люди не застали. Втік він кудись. Хтось гукнув:
— Ходімо звільнимо людей наших а темниці! І поділилися люди на два гурти — один гурт пішов до поруба-темниці, інший — до князівського палацу.
Оскільки скоморохи і серед них Терешко Губа посунули до князівського палацу, ми полетіли за ними.
Юрба у дворі клекоче, вирує. Кинулися нарешті до дверей.
Подалися двері під нестримним натиском людей — зіскочили а петель, упали.
Увірвалися повсталі до княжого палацу. А в ньому порожньо, хоч шаром покоти — нікого. Всі втекли: і князь, і дружинники, в охорона.
Розтеклися люди по терему, по просторих князівських палатах, нишпорять, князя й прислужників його шукають, та дарма.
А Терешко Губа (він іще на Подолі, як віче почалося, "бісівську харю." зняв і такий схожий став на Сміяна та Хихиню, Сумніву не було — предок) посеред головної, золотої князівської палати став та як закричить:
— Людіє! Та це ж уперше в Києві таке! Прості смертні князя прогнаша! Ха-ха-ха! Ліпота! Радість яка! Ха-ха-ха! .. І ну навприсядки танцювати, через голову перекидатися, мало не до стелі підстрибувати. А за ним інші скоморохи і просто люди.
Бачу — один бородань, немолодий уже, з сивим волоссям, через лоба шворкою перев'язаний, стоїть біля стіни, похмуро на ті танці позирає. Терешко Губа теж угледів його. — А ти, Минуло Гончар, пощо невеселий? Сина мого на Альті вбито.
— Правда, горе велике, — хитнув головою Терешко.— Та його вже не воскресиш. Горе твоє осібне, а радість нині в нас на всіх одна, спільна. Не можеш ти не розділити її. Подолай себе, усміхнись, щоб людей у цей день не смутити. — І радий би, та горе вуста замкнуло.
Подивився на нього пильно Терешко Губа і враз махнув рукою: — Ех! .. Не варт, може, свого скоморошого покону рушити, та день же сьогодні такий...
Поліз він за пазуху, дістав шкіряну торбинку, розв'язав, подав Минулі. — Що це? — звів на нього очі Минула Гончар.
— Не бійсь. Не отрута. Весел-зілля це, сміх-трава. Пожуй лишень, побачиш. Одну травинку бери, більше не треба.
Узяв Минула з торбинки суху травинку, підніс до рота, пожував. І на очах перемінився враз — наче засвітився весь ізсередини.
Одкинув назад голову й зареготав, весело, розкотисто, на повні груди: — Ха-ха-ха-ха-ха! А вже інші руки тягнуть: — Ану дай! — Дай покуштувать! І мені, Терешко! — І мені! — Мені теж! Розгубився Терешко. Та хіба стане сили відмовити людям, коли так просять? Ще й у такий день! І за хвилину вже реготав, заливався навколо Терешка увесь натовп.
Перші хвилини ще було нічого. Ну, сміються люди, то й добре. Князя прогнали. Весело.
Я й сам мимохіть усміхався. Коли бачиш, як люди сміються, завжди чогось самому всміхатися хочеться, навіть якщо й не знаєш, чого вони сміються. Та раптом хтось вигукнув:
— Веселощі Русі є пити! А давайте ж сюди хміль-зілля, меди наливай!
І де не взялися бочки з медом хмільним. І захлюпало у келихах довкруж. І тут уже щось страшне почалося.
Коли люди сміються зрозуміло з чого — це нормально. Коли ж сміються без усякої видимої причини, тільки від хмелю дурного — це жахливо.
Он сміється худий, знеможений, мабуть, чимось хворий чоловік. Чого?
А он старий, немічний дід сміється. Чи до сміху йому зараз? Чи тому хлопчикові горбатенькому, що сміється, аж захлинається, і сльози течуть по його замурзаних запалих щоках.
А Минула Гончар... У нього ж сина вбили. Щойно ж говорив. А сам сміється, аж заходиться... Це було страшно! Я подивився на Чака. Обличчя в Чака було страдницьке. Глянув на Єлисея Петровича, той одвернувся.
В цей час у князівський палац убіг розгублений парубок у латаній сорочині.
— Ой! Там Всеслава полоцького з порубу звільнили, хочуть його київським князем проголосити. А навіщо він нам?
Парубок іще щось кричав, але його ніхто не слухав. Усі, регочучи, кинулися на княжий двір, де якісь мужі вигукували: — Князю Всеславу слава! Слава! Слава! — Іди князювати і правити нами! — Київський стіл вільний! Тебе чекає! — Іди, Всеславе, князювати! — Слава Всеславу! Слава! І почали виспівувати, регочучи й пританцьовуючи: — Слава, слава, слава, слава! Мати хочемо Всеслава! ..
І лише окремі люди, отой парубок у латаній сорочині і ще якісь, вигукували:
— Людіє! Схаменіться! Пощо нам той Всеслав?! Чи на те Ізяслава прогнали, аби на шию собі Всеслава посадити?! Схаменіться! Людіє! Але на них ніхто не звертав уваги.
У тому натовпі я побачив раптом скомороха Терешка Губу. Він стояв і озирався на всі боки. Його завжди усміхнене обличчя виглядало якось дивно і неприродно — він дивився навколо розпачливо й винувато.
Якісь меткі люди швиденько розтягали з палацу добро — хутра, скрині, золоте й срібне начиння, коштовності...
Он хтось тягне пробошки — м'яке взуття з цілого шматка шкіри, вишиване, різноколірне. Оберемок отих пробошок несе перед собою. Вони в нього падають на землю, але він і не помічає. Світу білого за тим оберемком не бачить.
Інший зігнувся у три погибелі, здоровенне сідло на собі тягне. Мабуть, у нього й коня нема, а сідло вхопив.
А там двоє, вириваючи один в одного, на шмаття роздирають золотом шиті жіночі шати.
Якийсь ломига, ухопивши під обидві руки двоє барил з благовоніями (вони йому треба! ), через натовп суне. З розгону наступив кованим чоботом на босу ногу отому маленькому горбатенькому хлопчику. Хлопчик скорчився од болю на землі, обома руками за ногу свою закривавлену вхопився, кров юшить, сльози з очей течуть, а ломига регоче... І вже інший ломига з реготом на нього суне, от-от зовсім роздавить.
Не, витримав я, кинувся до хлопчика, просто з-під ніг вихопив його.
І шаленіючий натовп став рухатися переді мною все швидше, швидше, швидше (наче ота прискорена зйомка в кіно), закрутилося все у чорний смерч і... Останнє, що я подумав, було: "Так от чого не видавали людям секрет сміх-трави ті, хто його знав! .."
... Хряснули дверцята таксі на зупинці. Я помітив зелену бороду Єлисея Петровича у відчиненому вікні машини. Він усміхнувся невесело і помахав нам рукою — таксі від'їхало. Вперше він залишав нас отак звичайно, буденно.
Ми сиділи з Чаком на лаві біля пам'ятника Григорію Сковороді на Подолі. Чак зітхнув.
Я подивився на нього. Він сидів згорблений і похмурий. Потім він звів на мене очі. І вираз їх був схожий на вираз очей Терешка Губи, коли той дивився на шаленіючий натовп, — розгублено-винуватий. — Невже справді від отієї сміх-трави так невдало закінчилося повстання? — спитав я. Чак знову зітхнув:
— Хто його зна, чи була та сміх-трава, чи не було насправді... Наша ж з тобою подорож все-таки уявна... Але те, що темний ще тоді був народ, — це точно. І що хміль-зілля замакітрювало їм голови, дуріли вони від нього і часто робили не те, що треба, — теж точно. Про це й літописи свідчать.
І раптом я подумав: "А між іншим, полювали за сміх-травою здебільшого чогось лихі люди. Мабуть, це недарма..."
— Ну от! Закінчилися наші з тобою мандри...— з гірким жалем сказав Чак.— Спасибі тобі, Стьопо... Гарний ти був Мені супутник. Прощай! Хай тобі щастить у житті твоєму! Хай воно буде цікавим і щасливо-пригодницьким, тобто хай усі твої пригоди мають щасливий кінець! .. І — люби цирк. Це прекрасне, вічно юне мистецтво, яке без усякого весел-зілля несе людям радість і сміх. Прощай! — Чак обняв мене і поцілував у щоку. Мені чогось здавило у горлі і засвербіли очі.
Я хотів щось сказати і не зміг. Чак підвівся й пішов, не обертаючись. І, як завжди, одразу зник з очей...
РОЗДІЛ XІX
Таємнича поведінка Сурена. Куди ми йдемо? "Гайда з нами! "
Творча зустріч. "Ну, Монькін! Ну, молоток!.."
Вчора в Сурена був останній зйомочний день. Завтра увечері він летить додому, у свій Єреван. А сьогодні...
Сьогодні на великій перерві він несподівано пі дійшов до мене, злодійкувато озирнувся і таємничо прошепотів:
— Степанян! Слухай! Після уроків не тікай. Чуєш? Є справа. — Що таке? — пошепки спитав я.
(Продовження на наступній сторінці)