Коли ми вийшли біля школи, п'ятикласниця так побігла від нас, наче боялася, що ми її битимемо. Але Ігор не сказав їй ні слова. А я... Не міг же ніяк не прореагувати. Дід Грицько завжди вчив мене, що треба бути благородним. Навіть з ворогом..
— Молодець! — сказав я Ігорю, Ігорю, який доводив мене до сліз, якому я у безсилій злобі часто (що там гріха таїти) не завжди бажав щастя і здоров'я. — Та! — махнув він рукою, але видно було, що йому приємно.
Я думав, що він одразу почне розказувати, хвалитися, закликаючи мене у свідки. Але ні. Він нікому не сказав ні слова. І це ще більше піднесло його в моїх очах.
А тут іще, виявляється, він і в Парку Примакова був. З Суреном. І було весело...
Яке ж то недобре, погане почуття — заздрість! Гнітюче, кисле, гірше за найзеленіше яблуко. Сам собі противний стаєш. І немилий тобі весь світ, раз ти в ньому такий нещасний.
От коли б мені весел-зілля! От коли я ту сміх-траву оберемка ми їв би!
І знову в уяві моїй раптом виникла руда Гафійка Остапчук із сьомого класу.
Осяяна сонцем, вона стояла коло льоху і, приклавши козирком долоню до очей, дивилася на мене. І знову я відчув себе в чомусь винним...
І, може, саме Гафійка вивела мене з того "нещасного" стану. Я згадав рідне село, батьків і почав думати про інше. Інше — це меблі.
Сьогодні у нас вдоїла велика подія. Ми нарешті купили і сьогодні нам привезуть меблі! Тато відпросився з роботи. Мама взяла відгул.
Сьогодні привезуть. Може, вже й привезли. Сказано — у першій половині дня. Ще здалеку я побачив — привезли!
Біля під'їзду стояла велика вантажна машина-фургон з написом "Меблі", і навкруг неї валялися розбиті ящики й білі, як сніг, шматки поролону. А вантажники з скреготом "розшивали" (так це в них називається) все нові ящики, і з них, мов свіжі каштани з шпичастої оболонки, з'являлися на світ лискучі темно-коричневі шафи. На мене ніхто й уваги не звернув.
Тільки коли я забіг у квартиру (сходами, бо ліфти були зайняті вантажниками), тато на ходу крикнув: — Не крутись під ногами! А мама (теж на ходу) гукнула: — Візьми з'їж хліба з салом, я обіду не варила! Ніколи! Але яке там сало! У голові хіба сало, коли таке робиться?!
Квартира нагадувала меблевий магазин. Меблі громадилися посеред кімнат, без усякого порядку, утворюючи якийсь таємничий лабіринт, по якому я гасав з нестримним клекочучим гиком: — Ги-ги! .. Ги-ги! .. Ги-ги! ..
Догикався я до того, що преболяче вдарився коліном об гострий край шафи. Аж іскри з очей посипалися. Кілька хвилин ойкав і стогнав, сидячи на підлозі.
Але ніхто цього не помітив. Вантажники хекали і кректали. Тато метушився.
Мати розпачливо ойкала:
— Ой! Обережно! Ой! Обережно! Ой! Потім вантажники поїхали. А ми почали розставляти меблі.
Меблі були дуже гарні, поліровані, на гнутих ніжках, з зеленою квітчастою оббивкою. Але найпотрясаюче з усього — письмовий стіл.
Ну такий уже гарний, такий гарний, зроду таких не бачив. І полірований, і візерунчастий, і з фігурними ключами, і на восьми гнутих ніжках.
— Це тобі, Стьопо! —урочисто сказав тато.— Уроки на ньому робитимеш. Ну да! — вигукнула мама.— Щоб подряпав.
— Не подряпає, не подряпає! Що ж він, дурний — дряпати такий стіл. Не подряпаю, — невпевнено сказав я. — І на кухні уроки можна зробити, — не здавалася мама.
— Що значить — на кухні?! Чого це — на кухні?! Це я купував такого стола, щоб мій син робив уроки на кухні?! Ні! Ні! Він робитиме уроки за цим столом! Чуєш, синку? — Чую. — Та тихше, тихше, не кричи. Побачимо. — Не побачимо, а буде, як я сказав. От! Через мій труп! — Ну, добре, добре...
Бідні чоловіки! Скільки тих трупів оживили, підняли з дороги жінки. А то б пройти не можна було.
Уроки я робив на кухні. І не ремствував: нащо мені ота поліровка!
Увечері до нас зайшов сусіда Аркадій Семенович, з яким тато курить на сходах (мама не дозволяє татові курити в квартирі через мене — "щоб не псував дитині здоров'я"). Аркадій Семенович працює на фабриці, яка виробляє фурнітуру для меблевої промисловості, тобто різні замочки, завіси, ніжки, загогулини, накладки і подібне.
Аркадій Семенович походив, покрутив носом, скривився. По мацав фігурні ключі, втулки, загогулини, сказав: — Оце скоро одпаде... А це. одклеїться. І взагалі наша "Либідь" і краща, і дешевша. І пішов курити на сходи.
— Щоб у тебе самого поодпадало і поодклеювалось! — сказала йому вслід ображена мати.
Через хвилин п'ятнадцять, покуривши, він знову прийшов. . — А взагалі ви б мені одкрутили одну ніжку від шафи. Я б вам через два дні приніс. Я хотів би зняти копію. Мати почервоніла:
— А я що — ці два дні шафу руками триматиму? — Підкладете щось.
— Ні! Вибачте — ні! .. Знаєте, вибачте, поламаєте ненароком, загубите. Мені тоді кульгаву шафу хоч викидай. Якщо хочете, перемалюйте собі. — Нащо мені перемальовувати, я й так запам'ятав, — байдуже сказав Аркадій Семенович і знову пішов на сходи курити. Мати аж вища стала від обурення.
— Ну! Ви чули! Ніжку йому одкрути! Ну! Щоб ти не курив з ним більше! І взагалі — досить уже! Кидай курить! І сам себе і нас із Стьопою отруюєш тільки...
Мати ще хотіла щось говорити, обурюватись сусідою, який не ' оцінив як належить наших меблів, але... Задзвонив телефон.
За тими меблями ми зовсім забули, що тато вчора замовив на сьогодні на вечір розмову з дідом Грицьком і бабою Галею. — Алльо-у! — загукав я, першим схопивши трубку.
— Гало! .. Стьопо! Це ти? — почув я начебто й далекий і такий близький, рідний голос діда Грицька. — Я! Діду! Здрастуйте! Здрастуйте! Як ви там? — Здоров. Ми нічого, а ви як? — Ми — здорово! Меблю купили! — Що? Що? — Ану дай! — сказав тато й вихопив у мене трубку.
Тільки тепер, коли я почув голос діда Грицька по телефону, я зрозумів, як я за ним скучив.
Усе своє свідоме життя я бачився з дідом кожного дня, кожного дня балакав з ним, слухав його жарти, його мудре слово. А оце вже майже два місяці його нема поряд зі мною.
Довго говорив тато з дідом, потім з бабою, потім мама з бабою і з дідом. Усе докладно розказали, про всі справи. І вже збирали ся закінчувати, але я в останню мить вихопив у мами трубку і загукав:
— Діду! Приїжджайте! Чуєте? Я скучив за вами! Чуєте? — Щось мені здавило горло, я не міг ковтнути.
Дідові, мабуть, передалося моє хвилювання, і голос його здригнувся, коли він сказав: — Приїду, Стьопо! Приїду! Я теж за тобою скучив... Ех! ..
Уночі мені снилося рідне село. І дід Грицько верхи на білому цирковому коні з китицею на голові (не дід, а кінь, звісно). І друзі мої Василь та Андрійко. І Туся Мороз (звідки вона тільки у селі взялася?). І ще щось, чого я вже вранці не міг згадати.
Звичайно, уроків я як слід виконати не зміг. Які там уроки!
І, коли мене викликала Тіна Гаврилівна, я пикав і микав, відповідаючи, так, як, здається, ніколи не відповідав.
І несподівано я почув, що мені підказує — і хто б ви думали?— Ігор Дмитруха! Це було так несподівано і так дивно, що я зовсім замовк. І хоча Тіна Гаврилівна поставила мені двійку, серце мов співало. Ігор Дмитруха, який тільки й знав, що дражнив й знущався з мене, підказував мені, як своєму найліпшому другові! Після тієї події на тролейбусній зупинці і після того, як я сказав йому одне тільки слово "молодець", він раптом змінив ставлення до мене. І позирав не вороже й не глузливо, як раніше. А оце раптом почав підказувати.
Туся, дивлячись на мене, лукаво усміхнулась, але нічого не сказала. Сурена, в школі не було.
У нього були останні зйомочні дні. Десь через тиждень він уже поїде. Повернеться у свій Єреван. Жаль! Такий гарний, такий товариський хлопець! Муха!
Ліна Митрофанівна теж, як на зло, викликала мене і теж поставила двійку. От же ті вчителі! І як вони відчувають, що людина не приготувала уроку? Коли все знаєш, ніхто на тебе й не дивиться, ніхто тебе не помічає, наче тебе й на світі нема. А варто тільки не приготувати, одразу ж: "Наливайко! До дошки! " От же ж!
Настрій у мене трохи підупав. Не те що я дуже хвилююся через ті двійки. Я їх, звичайно, виправлю. Вчуся я добре. Хоч і не круглий відмінник, але трійок у чверті не мав.
Просто не люблю я одержувати двійки. Самолюбивий я. Ота двійка — наче ляпас для мене.
Прийшовши додому, я одразу сів на кухні за уроки. І не підвівся, поки все не виконав. Аж спина заболіла. Нарешті встав, потягнувся. І тут зненацька задзвонив телефон. Чогось завжди отой телефон дзвонить зненацька. Дз-з-з! — аж серце зупиняється. — Алло!
— Стьопо! День добрий! .. Як життя молоде? — голос .Чака дзвенів весело, бадьоро.
— Добрий день! Здрастуйте! Нормально... Тільки що уроки закінчив.
— А як — щоб зустрітися? Треба б довести все-таки ту справу до кінця. Га? — А що? Ви щось дізналися? — Та, здається...
-То я будь ласка... Хоч зараз! —Ну, тоді на Подолі, біля Сковороди. —Гаразд
РОЗДІЛ XVІІІ
Подорож у 1068 рік. Терешко Губа. Повстання. "Людіє, схаменіться! "
Чак відчуває себе винним
Мені здалося, ніби Чак чи то схуд, чи то змарнів. Зморшки чіткіше вимальовувалися на його обличчі, під очима темніли кола. Але усміхався він бадьоро.
(Продовження на наступній сторінці)