— Степанян? — голос Тусі дзвенів весело й задиристо.— Привіт! А що ти робиш?
— Уроки... привіт... роблю, — буркнув я (хоч я чекав і не її дзвоника, мені було приємно, що вона подзвонила).
— Тю! Так завтра ж неділя! Не встигнеш, чи що? Давай краще у парк Примакова приходь. Наші всі там збираються. І Тося, і Надя, і Ніна... І Льоня Монькін... У "вожатий, вожатий, подай піонера" пограємо. Приходь. До центральної клумби. Чого ти мовчиш? Га?
Серце моє розривалося. Я так давно не грав ні в що у компанії. А я ж так люблю веселий гурт. Я ж колективна людина. Правда, колектив там переважно дівчачий. Один Льоня Монькін якимось чином затесався. Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...
У-у! Бач, дражнив мене, а сам... Та то байдуже. Я і з дівчатками залюбки пограв би. У мене й дома з ними завжди були непогані стосунки... Але... А що, як подзвонить Чак? Стримуючи зітхання, я сказав: — На жаль, не можу... зайнятий...
— Не можеш — не треба. Як знаєш, — ображено відповіла Туся й повісила трубку. Чак не подзвонив ні в суботу, ні в неділю... І лише в понеділок, коли я вже перестав чекати, десь годині о третій несподівано задзвонив телефон.
— Стьопо! Добрий день! — Я спершу не. впізнав його голосу по телефону.— Ну, як справи?
— Нічого... Добрий день! А у вас? А ви? Як ви себе почуваєте?
— Зараз нормально. А було так собі. Тому й не дзвонив. Ти сьогодні не дуже зайнятий? Уроки зробив?
— Зробив. Зробив, вільний;
— То, може, зустрінемось? Через годину. На Подолі. Біля пам'ятника Сковороді. Це тобі й пересідати не треба. На шістдесят другому автобусі. До кінця. — Добре. Добре. Домовилися. Серце моє одразу закалатало в грудях удвічі швидше.
Але чому на цей раз на Подолі, біля пам'ятника Сковороді? Йому ж з площі Перемоги добиратися незручно. Хоча ні, там трамвай іде, дев'ятий, здається, чи десятий... Що ж сьогодні чекає на мене? Куди сьогодні перенесусь я, в який час, у яке сторіччя? З ким зустрінуся? Які пригоди переживу? Я не впізнав Чака.
На ньому була благенька, латана, якась, дореволюційна, до п'ят свитка, підперезана мотузком, полотняні, обтріпані внизу штани, на ногах постоли. На лавці біля нього лежав вузлик і довга березова палиця. Перехожі, минаючи його, усміхнене оберталися.
Помітивши здивування на моєму обличчі, Чак заспокійливо кивнув: — Так треба. Зараз поясню. Сідай. Я сів, 'трохи ніяковіючи від цікавих поглядів перехожих.
— Ми з тобою, друже мій, відвідаємо сьогодні Григорія Савича Сковороду... Не дивуйся. Я довго думав над словами Тимохи Сміяна. Розшукати самим скомороха Терешка Губу — справа безнадійна. Скоморохи — мандрівні актори-веселуни, пращури сучасних циркачів — виникли десь у XІ-XІІ сторіччі, якщо не раніше, і проіснували до XVІІІ сторіччя. До того Губу шукати, у якому сторіччі — хто його зна. І от надумав я порадитися з Григорієм Савичем Сковородою, одним з наймудріших і найцікавіших людей, яких народжувала земля наша і бачило київське небо. Ти ж хоч знаєш, хто такий Григорій Сковорода?
— Ну, як же...— почервонів я.— "Всякому городу прав і права...". Мій дід Грицько дуже любить цю пісню, співати. І кіно я колись бачив, по телевізору, як він у цариці в хорі співав. А потім у Києво-Могилянській академії вчився. А тоді в якогось поміщика репетитором був. А потім усе кинув і став мандрівним філософом і поетом.
— Правильно. Цей фільм зняв Іван Петрович Кавалерідзе, про якого я вже тобі розказував. Кінорежисер, скульптор і письменник. Цей ось пам'ятник теж його роботи. І в Лохвиці його пам'ятник Сковороді. І п'єси про Сковороду він писав. Видатний, великий був чоловік Григорій Савич... Такі, може, один раз на тисячоліття народжуються. І оскільки вже ми з тобою мандруємо в часі, не скористатися з цього і не побачитися з Григорієм Сковородою було б непростимо. Якщо вже він не допоможе нам, то ніхто не допоможе. Тільки не можу я дозволити собі з'явитися перед Сковородою отак несподівано, з майбутнього, як ми досі з'являлися. Не можу я дозволити собі бентежити чисту душу мудреця й філософа чимось незбагненним і дивовижним. Тому й зважився на оце лицедійство, на цей маскарад. У знайомого костюмера з кіностудії попросив цей одяг вісімнадцятого століття. Вибору відповідний момент, матеріалізуюся непомітно і... А тобі вже, Стьопо, доведеться лишатися невидимкою...
— Ну що ж, — знизав я плечима.— Раз треба... А де Єлисей Петрович? На дереві. Читає. Я підвів голову.
У густій кроні дерева над лавкою сидів на гілці Єлисей Петрович, легковажно метляв ногами і тихенько, як листя шелестить, хихикав, читаючи якусь дитячу книжку з яскравою обкладинкою. — Що читаєте, Єлисею Петровичу? — спитав я.— Здрастуйте. Єлисей Петрович зсунув окуляри на кінчик носа, подивився униз на мене:
— А-а... Добрий день! Та от українські народні казки "Як дядько чорта дурив". Люблю інколи антирелігійну літературу почитати. Цікаво! Хи-хи-хи... Ну що? Будемо рушати? — він спустився з дерева.— Куди сьогодні?
Чак перезирнувся зі мною.
— Треба нам у 1764 рік, до Григорія Савича Сковороди. Він якраз тоді до Києва приїхав з юним другом своїм, вихованцем харківського колегіуму Михайлом Ковалинським. — Ну що ж... Поїхали! Мить — і все змінюється навколо.
Ми стоїмо у базарному натовпі, що юрмиться біля збитої з дощок сцени на три поверхи, де відбувається прощальна перед канікулами вистава студентів академії. На середньому поверсі — справи земні, на верхньому небесні, на нижньому — пекельні. Регоче юрба, дивлячись виставу. Прощайте! — сказав нам Єлисей Петрович і зник.
— Не будемо гаяти часу, ходімо в академію, — сказав Чак.— Там-то, напевне, знають, де тепер Сковорода.
Напівтемні склеписті коридори академії порожні. — Ну, я матеріалізуюсь, — попередив Чак.— Тепер зможу говорити з тобою тільки наодинці. — Розумію. Двері однієї з аудиторій розчинилися, і вийшов якийсь горбань з мітлою, — певно, служитель. Чак поспішив йому назустріч. Доброго вам дня! — День добрий! — Чи не знаєте, добродію, де може бути зараз Сковорода Григорій Савич? Він зараз у Києві. Очі горбаня засвітилися привітно.
— Григорій Савич? Знаю. Аякже. Був у нас. І благополучно відбув нині з юним другом своїм до Печорської лаври.
— Дякую уклінно, — Чак з достоїнством схилив голову і пішов по коридору. Горбань часто закивав: — Будь ласка! Будь ласка! Прошу!
Чак вийшов за ворота академії і попрямував ліворуч до гори, на верху якої стриміла новозбудована, ще деінде в риштуванні, тендітна, легка, наче невагома, Андріївська церква.
Я міг, звичайно, легко пролинути до гори над будинками, але мені не хотілося полишати Чака самого, і я разом з ним довго петляв кривими вузькими запилюженими вуличками, обабіч яких громадилися одна на одну дерев'яні халупки і на яких навіть двом підводам годі було розминутися.
З гори курним вибоїстим узвозом спускалися підводи, йшли богомольці.
Чак шкандибав мовчки, спираючись на березову палицю, і нічим не відрізнявся від сотень таких же жебраків у латаних свитках, у постолах, з палицями і торбинками. Довгенько піднімалися ми на гору.
Та от проминули і Андріївську церкву, і знайомий уже мені Михайлівський монастир.
За монастирем дорога пішла вниз, у дикий, порослий кущами яр. Подорожніх поменшало.
Вибравши час, коли поряд нікого не було, Чак сказав, показуючи праворуч:
— Хрещатий яр. Майбутній наш Хрещатик. А ондо Козине болото, тут тепер площа Жовтневої Революції.
Я дивився на глухий, порослий чагарником і деревами яр, по дну якого в'юнився струмок, на порослий комишем заболочений ставок і не міг повірити, що це ті місця, де тепер пролягав красень Хрещатик і святкова площа.
— Власне, Київ тоді не був суцільним містом, — сказав Чак.— Було тоді три окремих міста: Поділ, Гора (або Верхнє місто) і Печерськ. З Хрещатого яру дорога знову пішла вгору.
Ми йшли повз Царський сад (нині Першотравневий), у глибині якого над урвищем вимальовувалися витончені контури щойно побудованого Царського палацу за проектом того ж таки Растреллі, який будував Андріївську церкву.
— Це ще дерев'яний палац, —сказав Чак.— У дев'ятнадцятому сторіччі він згорить, і його відбудують заново вже з каменю за проектом архітектора Маєвського. А он "Арсенал". — Де? — здивовано закрутив я головою.
— Та он, бачиш, робітники землю копають, — усміхнувся Чак.— Ото ж закладка "Арсеналу". Старого. Що проти Лаври.
— А-а, правильно! — згадав я.— Це ж тепер якраз 1764 рік, коли був закладений "Арсенал". Екскурсовод казала... От не знав я, що побачу, як закладають славний київський "Арсенал".
(Продовження на наступній сторінці)