— Вибачайте... Здрастуйте... що затримався,— обличчя в Єлисея Петровича було схвильоване, окуляри з'їхали на кінчик носа.— Так, знаєте, Мишко (новенький наш) переживає — боляче дивитися. Як маятник, по клітці з кутка в куток, з кутка в куток. Перший день у зоопарку. Важко. Давайте я вас швиденько перенесу та знову до нього.— Він дістав з кишені часовізор, покрутив окуляр, ставлячи "експозицію".— Та-ак! Тисяча, значить, шістсот сорок вісім... грудень... П'ять... чотири... три... два... один!.. Поїхали!
У мене вже знайомо бемкнуло в голові і попливло все перед очима.
І от...
РОЗДІЛ XV
У кляшторі. Шайтан-ага. Хмельницький вступає в Київ. Слава!.. Слава!..
Підступний удар. "...Скоморох Терешко Губа... один із сімдесяти,
яких..."
Стояли ми на тому ж місці, проти Софії. Тільки не було ні пам'ятника Богданові Хмельницькому, ні Присутствених, ні взагалі будинків навколо. І дзвіниці Софіївської не було, і сам собор виглядав по-іншому, бані були круглі (візантійські, як сказав Чак). І площа не забрукована, просто собі засніжений пустир, по якому холодний грудневий вітер ганяв поземок.
— Нам туди, на Поділ,— кивнув Єлисей Петрович праворуч, у бік Михайлівського монастиря, підскочив і злетів у повітря. Ми з Чаком теж підскочили й злетіли.
Я летів і дивувався — невже це Київ? Окремими острівцями стояли церкви й монастирі. Вулиць якось не було видно, оточені садками одноповерхові будиночки були розкидані на значній відстані один від одного.
На березі Почайни розпросторився великий базар — знаменитий, найстаріший у Києві Житній торг. Десятки, а може, й сотні саней, вантажених різним товаром, у безладді скупчилися на ньому. Надихана громадою людей і коней біла хмара клубочилась над базаром.
— Києво-Могилянський колегіум,— сказав Чак, показуючи на одноповерхову кам'яницю з церквою, що притулилася просто до базару.
Я кивнув.
З надбудованим другим поверхом вона стоїть і зараз на Червоній площі. Меморіальні дошки сповіщають про те, що тут вчилися й працювали Михайло Ломоносов і Григорій Сковорода.
Ми пролетіли повз колегіум, проминули Житній торг і наблизилися до похмурого з вигляду монастиря, обгородженого високим кам'яним муром.
— Оце! — сказав Єлисей Петрович, опускаючися па землю.— Далі ви вже самі. Отамо, у глибині двору, в маленькій темній келії. Бачите, оно вузеньке незасклене віконце... Ну, бувайте! Я назад у зоопарк.
І Єлисей Петрович зник.
Ми з Чаком знялися в повітря, подолали мур і полинули безлюдним засніженим монастирським двором.
Ще, не долітаючи до віконця, ми почули з келії веселу пісню:
Гой-да! Гой-да! Тру-лю-лю! Я журитись не люблю. Гой-да! Гой-да! Ги-ги-ги Хай сумують вороги.
Віконце в товстій, майже двометровій цегляній стіні було вузьке, як бійниця. Воно одразу нагадало мені віконця в камерах-одиночках Косого капоніру, найстрашнішої київської в'язниці, де колись сидів підпоручик Борис Петрович Жаданівський — керівник повстання київських саперів у 1905 році. Тепер там музей. Я три дні не міг отямитися після відвідання того музею.
І тепер, коли я разом з Чаком прослизав крізь вузьке віконце до келії, мене всього аж пересмикувало на згадку про Косий капонір.
У келії не було нічого, крім підстилки з гнилого сіна на кам'яній долівці. На тій підстилці, обхопивши руками коліна, сидів Тимоха Сміян і співав. На ньому була подерта свитка, босі ноги аж посиніли від холоду. Але в очах стрибали бісики веселості й непокори.
Іржаво заскрипів і металево клацнув замок па кованих залізом важких дубових дверях. Вони з скреготом відчинилися, і увійшли двоє. Одного я одразу впізнав — то був брат Ігнацій Гусаковський. Другий — закутаний з голови до ніг у якесь шмаття, так що й обличчя не можна було розгледіти.
— Не хотів з нами по-доброму,— сказав брат Ігнацій.— Доведеться по-злому. Цей-то тебе примусить.— І, обернувшись до таємничої постаті, промовив: — Давайте, Шайтан-ага! Тільки ж пам'ятайте про умову. І швидше. Всі наші вже втекли. Тільки ми з братом Боніфацієм затрималися. Швидше!
Той не відповів. Нахилився до Тимохи.
Одгорнулася шматина, і хижо блиснули маленькі розкосі очиці на жовтому вилицюватому обличчі.
— Слухай, ти, собако! Я посланець великого хана кримського Іслам-Гірея. Хан прочув про весел-зілля, сміх-траву і хоче мати її в себе. Воля хана — закон. І я зараз витягну з тебе всі жили, але ти скажеш мені...
— Ні! — відрубав Тимоха і засміявся.— Дурний ти, і твій хан дурний. Треба вже зовсім нічого в казанку не мати, щоб оце запорожця лякати. Не бачити вам повік ніякої сміх-трави! Ич, ляхи кляті, бусурмани прокляті! З усіх боків до нашого весел-зілля руки попростягали. А ось-осьо! — І він скрутив величезну дулю.
Щайтан-ага щось дико скрикнув і вихопив кривий ніж.
Та раптом двері розчинились і вбіг захеканий брат Боніфацій. Одвислі щоки його трусилися.
— Богдан Хмельницький з військом вступає в Київ!
— Пся крев! — лайнувся брат Ігнацій.— Тікаймо швидше! Кінчайте, Шайтан-ага!
Ми з Чаком перезирнулися.
— Треба втрутитися! — кинув Чак.
— Треба! — підхопив я. І враз морозний холод огорнув мене всього. І ноги відчули твердість кам'яної долівки.
Брат Ігнацій, брат Боніфацій, Шайтан-ага та й Тимоха Сміян завмерли від подиву, побачивши нас. Справді, наша несподівана поява прямо в них на очах у кутку маленької, тісної келії була, мабуть, приголомшлива.
— А-а-а-а! — як у жахному сні, здавлено закричали брати-домінікани і перші кинулися геть із келії. За мить навздогін за ними з диким риком стрибнув у двері й Шайтан-ага.
— Свят-свят-свят! — перехрестившись, усміхнувся Тимоха Сміян.— Невже з того світу?
— Ні,— сказав Чак і коротко пояснив, хто ми й звідки.
— Овва! З майбутнього, значиться? Цікаво! Ну що ж! Хто б ви не були, низький вам уклін! — Тимоха вклонився, правицею торкаючись землі.— Життя ви мені врятували. Дякую. А коли ви вже до нас потрапили, треба вам на Хмеля подивитися. Тільки...— Він окинув нас поглядом.— Убратися вам треба. Щоб не померзнути і уваги людей не привертати одягом своїм нетутешнім. Ану гайда по келіях, мо' щось знайдемо.
Все у кляшторі свідчило про втечу скору й поспішливу. Перед образами ще подекуди горіли свічки, а в кухні на плиті кипів забутий чайник. У келіях цілковитий розгардіяш: на підлозі валялися ковдри й подушки, висунуті з-під ліжок скрині з одкритими віками порожньо чорніли. По кутках валялися побиті пляшки:
Для мене одразу знайшлася тепла сутана з каптуром, в яку я, закачавши рукава й підібравши поли, загорнувся.
— Малого хлопця ніхто за монаха не прийме,— сказав Тимоха.— А от вам небезпечно. Доведеться, мабуть, загорнутися просто у ковдру. Будете схожі на якогось чоловіка божого несповна розуму. Таких під Лаврою скільки завгодно.
Що ж робити — загорнувся Чак у шерстяну ковдру. І рушили ми вгору, до Золотих воріт.
Ніде ні душі. Всі посунули зустрічати військо Богдана Хмельницького.
Хрусь-хрусь, хрусь-хрусь... Порипував сніг під нашими швидкими кроками. Ми ледве встигали за Тимохою Сміяном. Дужий, довгоногий, він ішов широким кроком, смішно вимахуючи лівою рукою, наче хльоскав, підганяв невидимого коня.
От уже й Михайлівський Золотоверхий. Урочисто бомкають на дзвіниці Михайлівській дзвони, перегукуючись із малиновим передзвоном Софії та віддаленим благовістом Києво-Печерської лаври.
Починаючи від Софії вже юрмився народ.
— Ходімо! Ходімо! Швидше! — відганяв нас Тимоха, проштовхуючись у натовпі. Нас штовхали з усіх боків, і тільки завдяки богатирським зусиллям Тимохи Сміяна ми просувалися вперед.
За Софією вже виднілися руїни Золотих воріт, посріблені інеєм, засніжені, казково гарні.
І враз натовп вибухнув вигуками:
— Слава! Слава! Слава Хмелю! Гетьману Богдану — слава! Слава! Слава!
Біля Золотих воріт на білому коні з'явився Богдан Хмельницький. За ним трохи позаду їхали ще кілька вершників, підносячи догори бунчуки з кінськими хвостами та важкі оксамитні малинові прапори. А вже далі, скільки сягало око, їхали запорожці.
Богдан Хмельницький був у хутряній шапці з пухнастими білими перами від лоба на два боки, у просторій отороченій хутром накидці, з булавою, що іскрилася коштовним камінням.
Йому піднесли на рушнику хліб-сіль.
Він спішився, поцілував хліб, відломив шкуринку, передав коровай джурам.
З натовпу вийшли наперед кілька парубків у довгополих чорних свитках, поверх яких були накинуті плащі, що зав'язувалися на грудях під горлом шворками.
— Спудеї. Вихованці Київської академії,— шепнув мені Чан. Один із спудеїв став у величну позу і, одкинувши вбік праву руку, почав декламувати:
О великий паш Богдане!
Свято нині довгождане,
Полководцю наш преславний,
Ти звільнив наш Київ славний.
І за це тобі складаєм
Ми подяку і схиляєм
Пред тобою ми глави.
Ти ж своєї булави
Із руки не випускай,
Швидше край наш визволяй!..
Вірші були довгі й досить кострубаті, але спудей читав їх дуже натхненно, з піднесенням. Потім виступив інший спудей, який теж читав вірші, але вже по-латині. Я нічого не зрозумів, крім того, що більшість слів закінчувалася на "ус".
(Продовження на наступній сторінці)