Заблищала на сонці золотоглава тільки-но збудована лаврська дзвіниця, наче осяваючи з майже стометрової висоти своєї все навколо. Богомольців стало траплятися по дорозі дедалі більше. А біля святих воріт з Троїцькою надбрамною церквою вже юрмилося їх без ліку. З усієї Росії сходилися сюди прочани. Кого тут тільки не було: і дідусі різного віку, і баби з малими дітьми, і каліки перехожі з костурами, на милицях, на візочках... Все більше люд убогий, знеможений, обдертий. Та от біля воріт спинилася лакована, з вензелями карета, запряжена чотирма баскими гривастими кіньми. Скочив з зап'яток лакей у білій перуці, хвацько розчинив дверцята і трохи не на руках виніс в карети огрядну, всю в мереживах і оборках паню. Осіняючи себе хрестом, прочимчикувала паня крізь браму за лакеєм, який розштовхував перед нею простий люд.
— От що, Стьопо, — тихо сказав мені Чак.— Тут ти мені трохи мусиш допомогти. Я й сам, звичайно, шукатиму, але й ти, користуючись перевагами своїми, пошукай Сковороду гарненько. Портрет його бачив і пам'ятник бачив, мусиш упізнати. — Авжеж! Упізнаю! — бадьоро сказав я.
— Тут у Сковороди багато давніх знайомих, і родич його тут Іустин, отже, не серед прочан вони з Ковалинським, а в якійсь келії, мабуть, чи в печерах.
— Найду, — сказав я, знявся й полетів по території Лаври, в усі вікна зазираючи.
Та не в коліях я знайшов їх і не в печерах, а на цвинтарі, біля церкви Різдва Богородиці, що аж на краю Лаври, над Дальніми печерами. Оточений кількома огрядними поважними ченцями у чорних ризах, у чорних клобуках з хрестами, він стояв, стрункий, високий, пострижений за спудейським звичаєм "у кружок" (хоч йому вже було за сорок), довговидий, з тонким носом і легкою усмішкою на стулених устах, стояв і задумано дивився у сині дніпровські далі. Поряд стояв світлоокий кучерявий юнак і не зводив з нього захопленого погляду.
Видно, ченці тільки-но показували Сковороді та його супутникові новобудову — дзвіницю на Дальніх, печерах.
Один з ченців, пишнобородий, благовидий, обняв Сковороду за плечі і, надаючи своєму голосу якнайбільшої щирості, мовив:
— Досить блукати по світу! Час уже й до гавані пристати, нам відомі таланти твої, свята Лавра прийме тебе, аки мати своє чадо, ти будеш стовп церкви і прикраса обителі. Очі Сковороди враз спалахнули.
— Ах, преподобні! — з жаром сказав він.— Я стовпотворіння примножувати собою не хочу. Досить і вас, стовпів, у храмі божому. Ченці ображено, перезирнулися, а, Сковорода вів далі:
— Риза, риза! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зачарувала! Світ ловить людей різними тенетами, накриваючи їх багатством, славою, знайомством, покровительством, зиском, розвагами і святинею, але всіх нещасливіші тенета останні...
Ченці змінилися на лиці, почувши такі слова, розгублено затупцяли, але тут ударив дзвін, скликаючи на молитву, і, скориставшися з цього, вони мовчки захрестилися і, не сказавши ні слова, один за одним подибали до церкви. Сковорода й Ковалинський лишились удвох
— Ходімо, друже, униз до Дніпра, — сказав Григорій Савич.— Там вільніше дихається. Я щодуху полетів шукати Чака. Мені пощастило. Він був недалеко, біля святої криниці.
Я підлетів до нього і, захлинаючись, швидко розповів про усе, що сталося, і про те, куди пішов Сковорода з Ковалинським. Ми заквапилися вниз до Дніпра.
Недалеко від берега стояло кілька здвоєних барж, між яких крутилися млинові колеса. Це були, як пояснив мені Чак, млини-сукновальні київських купців. Через ті млини у ченців з купцями була свара. Ченці твердили, що млини створюють течію, яка підмиває лаврський берег. І богомільна імператриця Єлизавета видала навіть указ про переведення сукновалень на другий берег, але указ так і не був виконаний.
Сковорода і Ковалинський, про щось розмовляючи, йшли берегом у бік Видубицького монастиря.
Чак, хоч і поспішав, наздогнати їх не здужав. Не міг же він бігти бігом.
Та от вони підійшли до води, сіли край берега. І замовкли, поринувши кожен у свої думки.
Спокійний о цій порі Дніпро котив повз них свої хвилі, а Сковорода замріяно дивився на хвилі й усміхався. Про що він думав?
Про те, що час так само спливає, як ці хвилі... І що, знаючи це, кожен мусить встигнути зробити те, заради чого він живе на світі. А робити кожен мусить лише те, що може і на що здатен. І не братися за справи, природою йому не дані.
Чи, може, про те думав він, що таке щастя?.. Кожен прагне щастя, але рідко хто по-справжньому буває щасливий. Бо прагне, мабуть, не того, що може дати йому щастя... Чак уже підійшов і стояв, не наважуючись заговорити. Раптом Чак повернувся і швидко пішов геть.
Я був так вражений, що застиг у повітрі, блимаючи то на Чака, що віддалявся, то на Сковороду й Ковалинського, які навіть не помітили ні наближення Чака, ні його раптової втечі...
Враз перед очима в мене все попливло й закрутилося-завертілося у шаленому вихорі... Сонце не мить погасло.
... Великий бронзовий Григорій Сковорода, стоячи у скверику на Червоній площі, задумано дивився на колишній Київський колегіум, а нині філіал бібліотеки Академії наук УРСР.
— А... що таке? Що сталося? — розгублено обернувсь я до Чака, який сидів поряд зі мною на лавочці,
— Пробач...— ніяково усміхнувся Чак.— Пробач, Стьопо... Але розумієш, коли я підійшов до них, раптом у мене, майнула думка: "А про що ж я питатиму?.." "Скоморох... один із сім десяти, яких..." Хто такі скоморохи? Це мандрівні актори, лице дії, які піднімали на глум будь-кого, не зважаючи ні на силу, ні на владу. Не лише вельможі, а й царі боялися їхнього слова. Не раз забороняли скоморошество указами своїми. Бродили скоморохи великими ватагами, по сімдесят і більше. "Один із сім десяти, яких..." І раптом я збагнув. Та оте ж "яких" свідчить, що доля сімдесяти вирішувалась, мабуть, чиєюсь владою, волею чиєюсь. Значить, оті сімдесят були, певно, покарані абощо. Отже, треба шукати в історії, коли сімдесят скоморохів... Мені все раптом стало ясно... І я... пробач...— Він знову ніяково усміхнувсь і винувато схилив голову.
Було дивно бачити цього старого поважного чоловіка таким безпомічно винним. Але я раптом зрозумів його. Звичайно, це було так спокусливо поговорити з самим Григорієм Сковородою. Та, мабуть, і я не наважився б звертатися до нього з питанням, на яке я вже сам знаю відповідь.
— Він був такий уважливий до людей, — зітхнув Чак.— 3 кожним зустрічним, з кожним подорожнім балакав завжди, розпитував. Хіба я зміг би щось йому брехати, вигадувати... А правди ж не скажеш... — Авжеж, погодивсь я.
— Ну, Стьопо, біжи додому, а я переодягнусь і — в бібліотеку. Шукати, в якому заколоті чи повстанні міг брати участь наш скоморох Терешко Губа...
РОЗДІЛ XVІІ
Пригода на тролейбусній зупинці. Молодець! .. Меблі.
Я говорю по телефону з дідом Грицьком. Дві двійки, але я радію
Даремно ти не прийшов у Парк Примакова. Ми так пограли гарно. Весело так було! Не тільки Монькін, Дмитруха був і Сурен. Даремно! — У Тусиному голосі звучав щирий жаль.
Я думав, що вона образилась, а вона... У неї була дуже гарна вдача. Вона ніколи не тримала ні на кого зла. Дуже була добра і зичлива. Мій дід Грицько любив повторювати, що найцінніша людська риса — це доброта. Людина може мати всі гарні людські риси, але якщо вона недобра, то всі її чесноти ні до чого. Тільки доброта робить людину людиною. Дмитруха, значить, був. Мені чогось зробилось прикро. Щось боляче кольнуло мене. Сьогодні вранці сталася пригода. Ігор Дмитруха живе теж десь біля Печорського моста. Ми з ним часто зранку зустрічаємося на тролейбусній зупинці і їдемо іноді навіть одним тролейбусом. Але вдаємо, ніби не помічаємо один одного. От і сьогодні... Вранці, у години "пік", людей завжди де багато, набивається у тролейбус, як тих оселедців у бочку. І сідають усі неквапливо, штовхаються, щоб не лишитися, бо ж усі поспішають.
Дітям, інвалідам і пенсіонерам дозволяється сідати з передньої площадки. Підійшов тролейбус.
Штовхаючись, полізли спершу пенсіонери, потім ми — я, Ігор і якась дівчинка з п'ятого класу нашої школи (навіть не знаю, як її звати).
— Ой! Черевик! .. Ой! ..— раптом, мало не плачучи, тихо пропищала дівчинка. Вона стояла па другій приступці, ми з Ігорем нижче, на першій.
Я обернувся, висунув голову і побачив: на асфальті, під переднім колесом тролейбуса, лежав її черевик — новий, голубенький з білим. У штовханині, поспішаючи, дівчинка загубила його.
— Піднімайтесь, піднімайтесь! Зачиняю двері! — гукнув уже водій. Ще мить, — тролейбус рушить, і від черевика лишиться тільки спогад. І тут Ігор Дмитруха раптом нагнувся, перехилився вниз, тримаючись однією рукою за край дверей, ловко підхопив черевик з-під колеса і, випроставшись, подав його дівчинці. І в той же час двері зачинились.
— С-спасибі! — тремтячими губами ледь чутно прошепотіла дівчинка.
Все відбулося так блискавично, дорослі стояли одвернувшись, ніхто, крім мене й дівчинки, нічого не бачив.
Ігор був блідий, аж прозорий. Тільки тепер він, мабуть, зрозумів, що ризикував життям.
А я... я заздрив йому. Шалено, дико, несамовито заздрив. Я ж стояв поруч з ним. Я, я ж міг це зробити. Я, а не вів. Але було вже пізно. Це зробив він. Чесно кажучи, мені навіть на думку не спало, що це можна зробити. А він зробив.
Ех! Я ж так мріяв усе життя зробити щось героїчне! А тут була можливість, і я не зробив. Як мені було досадної
(Продовження на наступній сторінці)